Спираючись на щойно викладені міркування, видається підставним вважати, що моральна шкода – це приниження оцінки гідності людини, яке викликає в її психіці негативні стани і процеси.
Моральну шкоду можна класифікувати за різними критеріями на певні види. Для цілей даного коментування найбільш важливим є її поділ на правомірну (не пов'язану із порушенням природних – та й юридичних – прав і свобод «потерпілого») і неправомірну (тобто спричинену саме таким порушенням). Останній різновид шкоди якраз і становить підставу для виникнення в людини, що потерпіла, права на її компенсацію, а в суб'єкта, неправомірними діями якого спричинено таку шкоду, – обов'язку компенсувати її.
Компенсація моральної шкоди – це вчинення стосовно людини, котрій спричинено таку шкоду порушенням її загальносо-ціальних (природних) прав чи свобод, певних дій, які спрямовані
336
на усунення або ж послаблен ня в неї негативних психічних станів І процесів, викликаних – внаслідок цього порушення – приниженням оцінки її гідності.
Що ж до зазначеного обов'язку, то слід зауважити таке. По-перше, він має насамперед загальносоціальну природу, оскільки коріниться в соціумі, в реальних суспільних відносинах (хоча потім, за певних умов, може набути і юридичного характеру). По-друге, реалізуватися цей обов'язок може цілком добровільно, так би мовити, «природним» чином (а не лише під загрозою державного примусу або ж унаслідок його застосування). А по-третє, його реалізація може відбуватися не тільки шляхом сплати грошових коштів, але й будь-яким іншим способом, не пов'язаним із фінансовими витратами.
Право на компенсацію моральної шкоди – це можливість людини, котрій заподіяно таку шкоду внаслідок порушення її загальносоціальних (природних) прав чи свобод, вимагати від порушника виконання його обов'язку вчинити певні дії, спрямовані на усунення або ж послаблення в неї негативних психічних станів та процесів, викликаних (внаслідок цього порушення) приниженням оцінки її гідності; а також її можливість звернутися, в разі потреби, до компетентних національних чи міжнародних органів по примусове забезпечення виконання зазначеного
обов'язку.
У деяких випадках оцінка гідності людини стає безпосереднім, самостійним і, можливо, навіть єдиним об'єктом умисного, цілеспрямованого її приниження (наприклад, у разі вчинення наклепу, образи). Але ця оцінка страждає також і тоді, коли відбувається порушення яких би то не було прав чи свобод людини (причому незалежно від того, зафіксовані вони в національному законодавстві чи ні). Підрив, руйнація гідності людини – це неминучий супутник, соціальна «тінь» будь-чийого зазіхання на всяке її право, оскільки й у таких випадках у потерпілого зазвичай виникають почуття приниженості, образи й інші негативні переживання, стан психічної пригніченості тощо. Щоправда, в цьому разі гідність вражається, так би мовити, опосередковано, стає непрямим об'єктом правопорушення.
Одне слово, там, де є порушення якогось права людини чи якоїсь свободи, завжди потерпає ЇЇ гідність. Саме такий різновид неправомірної моральної шкоди є, вочевидь, найпоширенішим
337
22 3-172
Конституція України
Розділ //. Стаття 68
(хоча зараз вимога щодо її компенсації висувається потерпілим – принаймні у вітчизняній юридичній практиці – ще не завжди). Отже, немає такого порушення права чи свободи людини, яке не призвело б до виникнення в неї конкретного права на компенсацію моральної шкоди, конкретної можливості вимагати такої компенсації. У цьому й вбачається «наскрізна» гуманістична місія означеного права, покликаного оберігати гідність людини – фундаментальне соціально-моральне джерело усіх без винятку її прав та свобод.
Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності. Даний припис тісно пов'язаний із прокоментованим положенням ч. 1 ст. 57 про гарантування кожному права знати свої права й обов'язки. Ця норма, не перетворюючи згадане право на обов'язок, все ж зобов'язує людину зазнати юридичної відповідальності і «перетерпіти» певні позбавлення, обмеження в разі порушення нею законів – незалежно від того, чи був відомий громадянину їхній зміст, чи ні.
Юридична відповідальність – це закріплений у законодавстві та забезпечуваний державою юридичний обов'язок правопорушника зазнати примусового додаткового позбавлення певних цінностей, що йому належали.
У зв'язку з цим є підстави вирізняти дві ситуації. З одного боку, є значна частина законів, які безпосередньо втілюють, відображають вимоги моралі – як загальнолюдської, так і тієї, котра панує в даному суспільстві. І тоді, якщо людина поводить себе відповідно до таких моральних вимог (а вони зазвичай стають відомими вже з дитинства), вона тим самим додержується і відповідних законів (навіть якщо вона не знайома з їхнім змістом). З іншого ж боку, є й такі закони, що вміщують специфічні правила поводження, скажімо, із технічними засобами, з об'єктами природи – правила, котрі самі по собі не мають безпосередньо морального змісту. Тому знання й додержання лише принципів моралі не забезпечать «автоматичного» додержання таких законів. У цих випадках певна юридична обізнаність вже стає необхідною передумовою правомірної поведінки.
Отже, коментований припис, окрім усього іншого, стимулює, орієнтує громадян на здобуття юридичних знань. Він також своєрідно зобов'язує державу забезпечити доступність законодавства для найширших верств населення. І держава дійсно «пов'язала»
338
себе таким обов'язком настільки, що заздалегідь оголосила нечинними ті закони (та інші нормативно-правові акти), які не доведені до відома населення.
У розглядуваному положенні йдеться про незнання законів. Чи можна звідси зробити висновок, що незнання інших нормативно-правових актів вже може бути підставою для звільнення від юридичної відповідальності? Безперечно, ні, але, знову ж таки, за умови, що вони були доведені до відома населення у встановленому законом порядку і тому вважатимуться чинними.
22-3-472
Розділ ///. Стаття 69
Розділ III Вибори. Референдум
Стаття 69. Народне волевиявлення здійснюється через вибори, референдуми та інші форми безпосередньої демократії.
Коментована стаття закріплює форми безпосереднього волевиявлення народу.
Принцип народовладдя є важливою засадою основ конституційного ладу України. Положення про те, що носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ і що народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування, є вихідними для характеристики України як демократичної, правової держави.
Існують дві основні форми народовладдя в Україні: безпосередня (пряма) реалізація влади народом і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Безпосередня реалізація влади народом є вищим проявом народовладдя , яке означає належність усієї державної влади народу, вільну реалізацію ним цієї влади відповідно з його суверенною волею і корінними інтересами, визнання народу як верховного носія державної влади. Конституція України проголошує і закріплює єдиним джерелом влади народ України і визнає за ним повноту верховної влади, визначає механізм її реалізації, де провідне місце посідає безпосереднє волевиявлення народу, а вищим його правом є вибори і референдум.
Право народу на безпосереднє виявлення своєї волі, особливо щодо формування органів державної влади, є природним пра-
340
воМ. Згідно з ч. 1 ст. 21 Загальної декларації прав людини кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників. Конституція України, виходячи із міжнародно-правових стандартів прав людини, закріплює, що здійснення влади народом є народним волевиявленням, яке стосується різних сторін життєдіяльності народу, кожного громадянина.
Існують такі форми безпосереднього вираження волі народу: вибори, референдуми, всенародні обговорення законопроектів, мітинги, демонстрації. Одні з них мають імперативний характер і не потребують санкції органів державної влади, інші – мають консультативний характер. Але, незалежно від юридичної природи різних інститутів прямого волевиявлення, їх вплив на механізм прийняття державних рішень є досить значним, оскільки в них виражена воля народу. Особливість імперативних форм безпосереднього волевиявлення народу полягає в тому, що прийняте народом рішення є остаточним, обов'язковим і ніякому затвердженню державними органами або органами місцевого самоврядування не підлягає, а тільки може офіційно ними проголошуватися як таке, що відбулося, як прийняте. Імперативними формами безпосередньої демократії України є імперативний референдум та вибори депутатів і виборних посадових осіб населенням.
Специфіка консультативних форм безпосередньої демократії полягає в тому, що за їх допомогою воля українського народу (населення відповідної адміністративно-територіальної одиниці) відображається в рішенні відповідного державного органу або органу державного самоврядування, тобто стає основою такого рішення, хоча орган самостійно формулює остаточний текст свого акта. Проте він не може при цьому змінити, спростувати, перекрутити волю народу (населення). Консультативними формами волевиявлення є консультативні референдуми, народні обговорення, ініціативи, в тому числі правотворчі обговорення, петиції.