363
Конституція України
Розділ IV. Стаття 75
ідеології парламентаризму. Дефініція, яку містить коментована стаття, акцентує увагу на місці Верховної Ради України в державному механізмі, визначає так звану титульну функцію парламенту, його «законодоване» в понятті законодавчої влади призначення.
В коментованій статті застережено, що Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади. Концептуально невдалим є іноді вживане визначення Верховної Ради України як вищого (найвищого) законодавчого органу. Таке визначення Верховної Ради України укорінене в теорії радянської влади, за якою виключно ради визнавалися органами державної влади, а Верховна Рада визначалась «найвищим органом державної влади» (ст. 97 Конституції (Основного Закону) Української РСР 1978 p.). У зв'язку з цим може виникати непорозуміння з приводу того, чи існують «нижчі» органи законодавчої влади. За будь-яких умов положення коментованої статті про єдиний орган законодавчої влади треба тлумачити так, що законодавча влада не може бути структурно-організаційно «розчленована» по вертикалі.
Власну назву парламенту – «Верховна Рада України» – також можна сприймати як своєрідний рудимент з досвіду субординова-ної системи представницьких органів. Сьогодні лише в нашій державі за парламентом збереглася назва, яка за радянських часів позначала «найвищий орган державної ради». Однак за Конституцією України не існує системи представницьких органів, яку б увінчувала Верховна Рада України. Остання є органом державної влади – парламентом, а місцеві ради – органами місцевого самоврядування. Що ж до прийнятої власної назви парламенту України, то її можна тлумачити і в контексті більш віддаленого, ніж радянські часи, періоду вітчизняної політичної історії. Виборний (і тому представницький) характер мали деякі з так званих козацьких рад XVII–XVIII століть. Серед виборно-дорадчих органів періоду Запорізької Січі та Гетьманщини треба насамперед назвати Генеральну Раду і Раду старшини (Старшинську раду). Зазначений період був періодом передісторії парламентаризму в Україні. Започаткування ж реальної історії вітчизняного парламентаризму пов'язане з утворенням і діяльністю за часів визвольних змагань 1917–1920 pp. установ представницького характеру, котрі здійснювали державно-владні функції і нерідко називалися радами. Найвідомішою в них була Українська Центральна Рада.
У коментованій статті застережено, що Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади. Цей припис конкрети-364
зує більш загальне положення ч. 2 ст. 6 Конституції України, згідно з яким державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову (принцип поділу влад, або за прийнятим у нас формулюванням – поділу державної влади). Поняття законодавчої влади за своїм змістом є близьким до поняття парламенту, вони значною мірою взаємопрони-кають. Це поняття позначає сукупність відповідних повноважень різних органів – складових конституційного механізму здійснення державної влади, у першу чергу парламенту.
Як уже зазначалось, Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади, але певними повноваженнями у сфері законодавчої діяльності наділені Президент України і Кабінет Міністрів України. Згідно з ч. 1 ст. 93 Конституції України вони є суб'єктами права законодавчої ініціативи у Верховній Раді України, а отже, учасниками законодавчого процесу в парламенті на його відповідній стадії. Стадією законодавчого процесу є й застосування Президентом України вето на прийнятий Верховною Радою України закон, можливість якого по суті передбачена ч. 2 ст. 94 Конституції України. Без подолання вето неможливе наступне підписання і офіційне оприлюднення закону главою держави, а з цим – набрання ним чинності. Проте реалізація права законодавчої ініціативи і права вето означає лише участь відповідних органів у здійсненні власне парламентської функції законотворчості.
Поняття законодавчої влади пов'язане зі змістом однієї з головних функцій парламенту – законотворчістю. Це власне парламентська функція, яку не здійснює жоден інший державний орган. У Рішенні Конституційного Суду України у справі щодо повноважності Верховної Ради України від 17 жовтня 2002 р. зазначено, що «визначення Верховної Ради України єдиним органом законодавчої влади означає, що жоден інший орган державної влади не уповноважений приймати закони» (Вісник Конституційного Суду України. – 2002. – № 5. – С. 16).
З іншого боку, існує практика прийняття законів шляхом референдуму (загальнонародного голосування). Тим самим поняття законодавчої влади також позначає зміст і наслідки волевиявлення народу (виборчого корпусу) на референдумі. Можливості проведення законодавчих референдумів в Україні об'єктивно обмежені ч. 2 ст. 72 Конституції України. ...
365
Конституція України
Розділ IV. Стаття 76
Стаття 76. Конституційний склад Верховної Ради Украї~ ни ~ чотириста п 'ятдесят народних депутатів України, які обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки.
Народним депутатом України може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голосу і проживає в Україні протягом останніх п'яти років.
Не може бути обраним до Верховної Ради України громадянин, який має судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку.
Повноваження народних депутатів України визначаються Конституцією та законами України.
У коментованій статті в непрямій формі визначено побудову і встановлено конституційний (загальний) склад Верховної Ради України, загальний порядок її формування, строк повноважень народних депутатів України, а також кваліфікаційні вимоги до кандидата у народні депутати.
Одним з вихідних моментів у характеристиці парламенту є його побудова, здійснювана на засадах однопалатності (монока-мералізм) або двопалатності (бікамералізм). За змістом першої частини коментованої статті Верховна Рада України є однопалат-; ним парламентом.
Тривалий час двопалатність була типовою ознакою парламенту. В ряді країн двопалатна побудова парламенту була наслідком еволюції станово-представницької установи: верхня палата утворювалась замість представництва від перших двох станів феодального суспільства, нижня – від так званого третього стану. Звідси виникли відмінності у порядках формування палат. Після Другої світової війни одн опал атн ість поступово стала такою ж типовою ознакою парламенту, як і бікамералізм. Характерно, що переважна більшість конституційних проектів, оприлюднених за часів визвольних змагань 1917–1920 pp., передбачала однопалатну побудову парламенту. Однопалатність характеризувала «найвищі органи державної влади» радянської доби.
Сьогодні існування верхньої палати передусім обґрунтовується потребами оптимізації організації парламенту. Нерідко акцентують увагу на тому, що дволалатність забезпечує професійний рівень парламентської діяльності і належну якість законотвор-366
чості- Водночас стверджують, що верхня палата має «стримувати» нижню, унеможливлювати прийняття незважених рішень і зберігати рівновагу в державному механізмі. Опоненти двопалатності вважають, що її наслідком є довготри вал ість законодавчого процесу, а сама двопалатна побудова парламенту послаблює його статус і робить залежним від інших державних органів. Загалом питання про вибір або зміну моделі побудови парламенту було і є питанням політичної доцільності.
У частині першій коментованої статті також визначено конституційний склад Верховної Ради України. Питання загального складу парламенту завжди мають важливе значення, адже, виходячи з відповідного складу, конституції визначають кількість депутатів, необхідну для прийняття парламентських рішень і здійснення групових депутатських ініціатив.
За своєю природою парламент є колегіальним органом, що зумовлює певну чисельність його складу, яка в багатьох випадках визначена в конституції. Чисельність парламентів та їх палат нерідко відображає певну традицію. Так, чисельність Верховної Ради України у чотириста п'ятдесят народних депутатів України вперше було визначено в ст. 98 (в редакції Закону від 27 жовтня 1989 р.) Конституції (Основного Закону) Української РСР 1978 р. із змінами і доповненнями. В подальшому такий же склад було зафіксовано в ст. 2 Закону України від 7 жовтня 1993 р. «Про назву, структуру і кількісний склад нового парламенту України» і ст. 6 Конституційного Договору між Президентом України та Верховною Радою України від 8 червня 1995 р.
Традиційним можна вважати і строк повноважень парламенту (членів парламенту). За загальним правилом, строк повноважень однопалатних парламентів і нижніх палат (двопалатних), за нечисленними винятками, визначено в чотири-п'ять років. Відповідні строки вважаються оптимальними. Вони достатні для того, щоб депутати набрали досвіду парламентської роботи і змогли його реалізувати протягом певного часу. Важливим є і те, Що оновлення складу парламенту «встигає» за змінами у суспільно-політичному житті. Чотирирічний строк повноважень народних депутатів України вперше було визначено в Законі України «Про назву, структуру і кількісний склад нового парламенту України», а згодом – у Конституційному Договорі.
За змістом положення частини першої коментованої статті встановлено загальний порядок формування Верховної Ради Ук-
367
Конституція України
Розділ /V. Стаття 76
раїни. Це положення по суті розкриває характер виборчого права як суб'єктивного права: народні депутати України обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування. Проведення періодичних виборів і є реалізацією виборчого (активного і пасивного) права громадян. Саме ж виборче право логічно випливає з принципу народного суверенітету, по суті зафіксованого в ч. 2 ст. 5 Конституції України. Зазначене положення щодо порядку формування Верховної Ради України співвіднесене з активним виборчим правом, яке визначене статтями 38 і 70 Конституції України.