За новим ЦК України у власність держави переходить лише той скарб, який є пам’яткою історії та культури, а особа, яка виявила скарб, набуває за передбачених законом умов право на винагороду в розмірі до 10 відсотків від вартості скарбу (ст. 345).
Наступна підстава виникнення права державної власності є вилучення безгосподарно утримуваного майна, що є пам’яткою історії та культури (ст. 136 ЦК УРСР). Встановлюючи можливість переходу такого майна до держави, законодавець виходить із значимості його, а також з обов’язку власника піклуватися про свою власність.
Громадянина, який безгосподарно ставиться до належного йому майна, що є пам’яткою історії чи культури, державні органи охорони пам’яток повинні попередити про припинення такого ставлення. У разі невиконання вимоги суд може вилучити це майно за позовом зазначених органів. Пред’явлення позову можливе і без попередження, якщо існує невідкладна потреба забезпечити збереження пам’яток історії чи культури. При вилученні майна, що є пам’яткою історії та культури, власникові відшкодовується його вартість у розмірі, встановленому за згодою сторін, а в разі спору - судом. Закон не виключає можливості викупу у громадянина пам’яток історії та культури, щодо яких він не може створити необхідний режим утримання (ч. 2 ст. 136 ЦК УРСР). Якщо ж на такий викуп власник не дає згоди, то за позовом державних органів охорони пам’яток суд може вилучити у нього пам’ятки історії та культури.
У новому ЦК України в основному збережено порядок викупу пам’яток історії та культури і переходу їх у власність держави (ст. 354). Водночас дія положень цієї статті поширюється на всіх суб’єктів права власності.
Перелічені підстави виникнення права державної власності сформувалися переважно у період існування єдиної загальнонародної соціалістичної власності. Тому у даний час змінилося їх значення у формуванні державної власності, з’являються нові підстави її виникнення. Так, загальнодержавна власність України поповнювалася за рахунок передачі підприємств та організацій союзного підпорядкування, розташованих на території України. До державного та місцевих бюджетів надходять кошти від приватизації загальнодержавної та комунальної власності.
Згідно зі ст.1 Закону України "Про обернення майна Компартії України та КПРС на державну власність" від 20 грудня 1991 р. усе майно КПРС і майно Компартії України, а також майно партійних комітетів Компартії України в м. Києві визнано загальнодержавною власністю, а майно, передане на баланс Верховної Ради Автономної Республіки Крим, місцевих рад народних депутатів, крім м. Києва, визнано комунальною власністю.
Постановою Верховної Ради України "Про майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР" від 14 лютого 1994 р. майно загальносоюзних громадських організацій колишнього Союзу РСР, розташоване на території України, оголошено тимчасово загальнодержавною власністю до законодавчого визначення суб’єктів права власності такого майна.
Комунальна власність створюється за рахунок державного майна, переданого у власність територіальній громаді, майна, створеного комунальними підприємствами, податкових платежів та за іншими підставами, не забороненими законом. Законом України "Про передачу об’єктів права державної та комунальної власності" від 3 березня 1998 р.3 визначені правові засади передачі об’єктів права державної власності у комунальну власність територіальних громад сіл, селищ, міст або у їх спільну власність, а також об’єктів права комунальної власності у державну власність. У ньому, зокрема, визначено: об’єкти передачі; порядок прийняття рішень про передачу; умови передачі; оформлення передачі. Законом встановлено, що передача об’єктів здійснюється безоплатно і оформляється відповідним актом приймання-передачі, який водночас засвідчує момент переходу права власності від одного власника до іншого. За умов, передбачених новим ЦК України право комунальної власності може виникнути на безхазяйне майно, на знахідку, на бездоглядну худобу.
3. Суб’єктно-об’єктний склад державної форми власності
Відповідно до ст. 3 Закону України «Про власність», суб’єктами права власності в Україні визнаються народ України, громадяни, юридичні особи та держава. Таким чином, українське законодавство визнає народ України та державу (мається на увазі держава Україна) суб’єктами права державної власності України, тобто утверджує тим самим двосуб’єктний склад учасників такої власності. Однак, як свідчать наступні статті цього закону, коло цих суб’єктів фактично є значно ширшим. Так, у ст. 32 Закону «Про власність» вже зазначається, що суб’єктами права державної власності є: держава в особі Верховної Ради України щодо загальнодержавної (республіканської) власності; адміністративно-територіальні одиниці в особі обласних, районних, міських, селищних, сільських рад народних депутатів щодо комунальної власності; Верховна Рада України - на землі загальнодержавної власності України; Верховна Рада Республіки Крим - на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності; обласні, районні, міські, селищні, сільські ради народних депутатів - на землі в межах їх територій, за винятком земель, що перебувають у загальнодержавній власності.
Таке розмаїття суб’єктів права державної власності України не може не викликати запитання з приводу такої законодавчої конструкції багатосуб’єктності щодо однієї з форм власності, адже загальновідомим є факт, що в однієї і тієї ж речі може бути лише один власник. Лише за таких умов можливе нормальне правове функціонування інституту права власності як юридичного інструменту привласнення та розподілу матеріальних благ.
В тих же випадках, коли кілька осіб мають бажання спільно набути у власність одну річ, для цього існує право спільної власності, суб’єкти якого є співвласниками цієї речі. При цьому кожному з них належить певна визначена або не визначена наперед частка в праві власності на відповідний об’єкт. Однак така конструкція непридатна для застосування щодо державної власності, суб’єктом якої може бути одна особа, в т.ч. та, яка являє собою колективне утворення, наприклад, народ держави.
Закладена в Законі «Про власність» концепція багатосуб’єктності суперечить принципам інституту права власності, згідно з яким у неподільного майна може бути один власник з абсолютними повноваженнями господаря щодо цього майна. Певною мірою ця суперечність була вимушеною, адже в Україні, яка обрала шлях самостійного державотворення не було ще необхідного законодавчого досвіду в сфері створення нового інституту права власності. Власне і в радянський період питання суб’єктного складу права державної власності не досліджувалося, адже єдиним суб’єктом неподільної державної власності вважалася держава, що вважалося незаперечною аксіомою. І все ж таки головною причиною введення багатосуб’єктності на державну власність стала відсутність у правовій науці досліджень щодо розмежування понять «суб’єкти права власності» та «суб’єкти здійснення права власності». Перше поняття характеризує власника, якому належить на праві власності певне майно, друге - осіб, які можуть і не бути власниками майна, але є уповноваженими законом чи власником здійснювати його правомочності. Коло таких осіб може бути досить широким і не завжди завідомо визначеним. Безперечно, власник майна завжди може виступати одночасно і суб’єктом здійснення права власності, а в необхідних випадках може делегувати належні йому повноваження іншим особам, права яких будуть похідними.
Можуть бути випадки, коли власники в силу тих чи інших причин не можуть здійснювати повноважень володіння, користування та розпорядження майном (наприклад, малолітні, недієздатні та ін.). Не може безпосередньо здійснювати правомочності власника також народ, організований в державу. Для реалізації ним цього права якраз і необхідний відповідний правовий механізм та відповідні суб’єкти, здатні це робити. І такий правовий механізм існує в кожній державі. Для його функціонування визначаються відповідні державні органи або створюються для цього спеціальні органи, наприклад, Фонд державного майна України. В Російській Федерації такими державними органами є Державний комітет РФ по управлінню державним майном, Російський фонд федерального майна.
Саме ця обставина не була врахована законодавцями при прийнятті Закону «Про власність».
Насамперед необхідно визначити, що оскільки в новій Конституції України комунальна власність відмежована від державної і таким чином набуває ознак самостійної форми власності, то відповідно в законодавстві про власність мають відбутися адекватні зміни.
Чинний Закон України «Про власність» досить детально регламентує перелік майна, яке може бути у державній власності. Відповідно до п. 1 ст. 34 Закону «Про власність», загальнодержавну (республіканську) власність складають: земля; майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України та утворюваних нею державних органів; майно Збройних Сил, органів державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ; оборонні об’єкти; єдина енергетична система; системи транспорту загального користування, зв’язку та інформації, що мають загальнодержавне (республіканське) значення; кошти республіканського бюджету; республіканський національний банк, інші державні республіканські банки та їх установи і створювані ними кредитні ресурси; республіканські резервні, страхові та інші фонди; майно вищих і середніх спеціальних навчальних закладів; майно державних підприємств; об’єкти соціально-культурної сфери або інше майно, що становить матеріальну основу суверенітету України і забезпечує її економічний та соціальний розвиток. Крім того, у загальнодержавній власності може перебувати також інше майно, передане у власність України іншими державами, а також юридичними особами і громадянами (с. 2 ст.34).