Звідси можливий насамперед висновок про те, що у власності держави може бути в необмеженій кількості будь-яке майно за своїми якісними та видовими ознаками. У Законі «Про власність» містяться також деталізовані переліки майна, що може бути у власності недержавних юридичних осіб та громадян. При цьому у власності останніх може бути, як правило, таке ж окреме майно (засоби виробництва, нерухомість, транспортні засоби тощо), що і у власності держави. Більш раціональним могло б бути визначення кола об’єктів, які можуть бути лише у державній власності (наприклад, майно Збройних сил, оборонні об’єкти, інші спеціальні майнові комплекси та системи), а також об’єкти виключної власності народу України (земля, її надра тощо).
Держава як власник має право визначати кількісні та якісні показники щодо майна, яке повинно знаходитись у державній (республіканській) власності, встановлювати для нього той чи інший правовий режим, обмеження на його відчуження тощо.
Взагалі ж, залежно від цільового призначення, все державне майно можна поділити на три основні категорії: майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України та утворюваних ним державних органів; майно, що забезпечує національний суверенітет та національну безпеку України; майно, що забезпечує загальнонародні потреби всього населення України. З урахуванням значення того чи іншого державного майна, Верховною Радою України визначаються об’єкти, які не підлягають приватизації. Так, відповідно до ст. 5 Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств»[15], не підлягають приватизації об’єкти загальнодержавного значення, зокрема:
а) об’єкти, які забезпечують виконання державою своїх функцій, забезпечують обороноздатність держави, її економічну незалежність та об’єкти права власності українського народу, майно, що становить матеріальну основу суверенітету України;
б) об’єкти, діяльність яких забезпечує соціальний розвиток, збереження та підвищення культурного, наукового духовного потенціалу, духовних цінностей (зокрема, об’єкти Національного космічного агентства України; архіви; майнові комплекси установ Національної академії наук України; об’єкти культури, мистецтва, архітектури, меморіальні комплекси, заповідники, парки загальнонаціонального значення);
в) об’єкти, контроль за діяльністю яких з боку держави гарантує захист громадян від наслідків впливу неконтрольованого виготовлення, використання чи реалізації небезпечної продукції, послуг або небезпечних виробництв (зокрема, майнові комплекси підприємств по виготовленню та ремонту усіх видів зброї; майнові комплекси підприємств по випуску наркотичних, бактеріологічних, біологічних, психотропних, сильнодіючих хімічних та отруйних засобів, крім аптек; протирадіаційні споруди);
г) об’єкти, що забезпечують життєдіяльність держави в цілому (зокрема, майнові комплекси структурних підрозділів, що забезпечують постійне розміщення і зберігання державних резервів і мобілізаційних запасів; об’єкти державних систем стандартизації, метрології та сертифікації продукції, майнові комплекси підприємств авіаційної промисловості; атомні електростанції).
З наведеного переліку видно, що до нього включаються не конкретне індивідуально визначене майно, а відповідні майнові комплекси та системи, окремі складові частини якого в принципі можуть бути у власності й інших суб’єктів. При цьому він не може розглядатися незмінним, оскільки в нього можливе внесення тих чи інших змін, залежно від політичної та економічної ситуації в країні.
У законодавстві України передбачаються також конкретні види майна, які не можуть бути у власності громадян та недержавних юридичних осіб взагалі або такі, які можуть набуватися лише в спеціальному порядку та за наявності спеціального дозволу відповідних державних органів. Так, Постановою Верховної Ради України ще від 17 червня 1992 р. «Про право власності на окремі види майна» (з внесеними постановами Верховної Ради України від 22.04.1993 р., від 15.07.1994 р., від 24:01.1995 р. змінами)[16] був затверджений Перелік видів майна, що не може перебувати у власності громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, а також Спеціальний порядок набуття права власності громадянами на окремі види майна відповідно до Додатків №1 і №2.
До зазначеного переліку віднесені: зброя, боєприпаси (крім мисливської і пневматичної зброї, зазначеної в Додатку №2, і боєприпасів до неї, а також спортивної зброї і боєприпасів до неї, які набуваються громадськими об’єднаннями з дозволу органів внутрішніх справ), бойова і спеціальна військова техніка, ракетно-космічні комплекси; вибухові речовини і засоби вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали і обладнання для його виробництва; бойові отруйні речовини; наркотичні, психотропні, сильнодіючі отруйні лікувальні засоби (за винятком отримуваних громадянами за призначенням лікаря); протиградові установки; державні еталони одиниць фізичних величин; спеціальні технічні засоби негласного отримання інформації (зазначені засоби не можуть також перебувати у власності юридичних осіб недержавних форм власності); електрошокові пристрої та спеціальні засоби, що застосовуються правоохоронними органами, крім газових пістолетів і револьверів та патронів до них, заряджених речовинами сльозоточивої та подразної дії.
Із зазначеного Переліку видно, що в ньому перераховуються конкретизовані види майна, які можуть перебувати лише у державній власності.
4. Правовий режим майна державних підприємств та установ
Для ефективного використання майна в процесі виробництва, створення нових матеріальних благ, задоволення потреб населення уповноважені органи виконавчої влади утворюють державні підприємства та державні установи, за якими законодавець закріплює майно відповідно на праві повного господарського відання і на праві оперативного управління (статті 37 і 39 Закону України "Про власність"). З юридичної точки зору повне господарське відання і оперативне управління є правовими формами реалізації права державної власності спеціально створеними суб’єктами різних організаційно-правових форм, які у встановленому порядку набувають статусу юридичної особи.
Державні підприємства, установи та інші державні організації, наділені правом повного господарського відання, правом оперативного управління, отримують певну сукупність прав та обов’язків, яка дає змогу їм здійснювати функції власника. При цьому власником майна державних підприємств, установ залишається держава, адже ще за часів римського права утвердився постулат: у однієї речі може бути лише один власник. Однак дія такого принципу має ефективність лише тоді, коли власник спроможний самостійно і безпосередньо здійснювати правомочності власника, в тому числі займатися господарською чи іншою діяльністю. Тим часом, держава не може самостійно здійснювати правомочності власника. Не завжди це можуть і окремі громадяни. Вони можуть об’єднуватися у колективні утворення, передаючи їм своє майно та здійснюючи виробничо-господарську діяльність. Тому людство активно вело пошук оптимальних правових форм, які б гармонійно забезпечували інтереси як власників, так і господарюючих суб’єктів-невласників.
У світовій практиці сформувалися різні моделі відмежування від права власності права управління нею та введення так званої розщепленої власності. Великим досягненням світової цивілізації стала поява акціонерних товариств, завдяки яким з’явилася можливість зосереджувати великі капітали за рахунок об’єднання фінансів як багатих комерсантів, так і широких верств населення, що в свою чергу забезпечувало швидке здійснення великих виробничих проектів. У зв’язку з цим справедливим було твердження К. Маркса, що без акціонерних товариств "світ і досі залишався без залізниць, якщо б довелося чекати поки накопичення не доведе деякі окремі капітали до таких розмірів, що вони могли б впоратися з побудовою залізниці".
В англо-американській правовій системі головною правовою формою реалізації права власності невласником став інститут "довірчої власності", який утверджує абсолютність прав володіння, користування і розпорядження титульного користувача майном довірчого власника.
Щодо здійснення права державної власності в багатьох зарубіжних країнах сформувалося три основні організаційно-правові форми державних підприємств: відомчі (казенні) підприємства, публічні корпорації і державні. Казенні підприємства не мають статусу юридичної особи, фінансово-господарської самостійності і фінансуються з державного бюджету. Публічна корпорація має статус юридичної особи, формується за рахунок первісного державного капіталу, а надалі діє на засадах господарської самостійності та фінансової самоокупності. Нарешті державна компанія має статус юридичної особи акціонерного типу, діє, як і публічна корпорація, на підставі індивідуального статусу (меморандуму), що його затверджує відповідний державний орган.[17]