Хоч і зі значним запізненням, але поступово в країні почали вживати заходів щодо усунення негативних явищ у діяльності державних підприємств.
Так, Законом України від 7 липня 1992 р. п. З ст. 10 Закону України "Про підприємства в Україні" було доповнено абзацом такого змісту: "Відчуження від держави засобів виробництва, що є державною власністю і закріплені за державним підприємством, здійснюється виключно на конкурентних засадах (через біржі, за конкурсом, на аукціонах) у порядку, що визначається Фондом державного майна України. Одержані в результаті відчуження зазначеного майна кошти направляються виключно на інвестиції".
В умовах перехідного періоду від планової економіки до ринкових засад господарювання запровадження цієї норми слід визнати виправданим заходом. Однак вона не давала чіткої відповіді на те, чи поширюється її дія на майно, закріплене за комунальними підприємствами. Невизначеним залишився порядок відчуження державного майна, не закріпленого за державними підприємствами чи установами.
Наступним кроком були заходи, передбачені Декретом Кабінету Міністрів України "Про впорядкування діяльності суб’єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств" від 31 грудня 1992 р. Декретом, зокрема, передбачалося, що державні підприємства не можуть бути засновниками підприємств будь-яких організаційних форм та видів, господарських товариств, кооперативів. Відповідно правонаступниками державних підприємств стосовно суб’єктів підприємницької діяльності, створених за їх участю, визнавалися органи, уповноважені управляти державним майном, та державні органи приватизації (щодо суб’єктів зі змішаною формою власності).
Другою правовою формою закріплення державного майна за юридичними особами є право оперативного управління. У правовому аспекті оперативне управління та повне господарське відання не мають істотних відмінностей. Однак зміст правомочностей в оперативному управлінні значно вужчий, ніж у господарському віданні. Відповідно до ст. 39 Закону України "Про власність" майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою (організацією), яка перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління. Державні установи (організації), що перебувають на державному бюджеті і можуть у випадках, передбачених законодавчими актами України, здійснювати господарську діяльність, мають право самостійно розпоряджатися доходами від такої діяльності і майном, придбаним за рахунок цих доходів (п. 2). Крім того, в п. З ст. 39 також зазначається, що державна установа (організація) відповідає за своїми зобов’язаннями коштами, що є в її розпорядженні, а при їх недостатності таку відповідальність несе власник. Безперечно, у такій редакції ст. 39 Закону України "Про власність" практично не встановлює меж здійснення правомочностей державною установою щодо ввіреного їй державного майна. З певністю можна лише стверджувати, що до права оперативного управління не застосовуються правила про право власності, як це застережено законодавцем щодо права повного господарського відання. Звідси можливий висновок, що державні установи можуть здійснювати щодо ввіреного їм державного майна не будь-які дії, не заборонені законом, а лише ті, які передбачені законодавчими актами та їх статутами (положеннями).
Особливості правового статусу державних казенних підприємств. Нині правовий статус казенних підприємств визначений переважно Законом України "Про підприємства в Україні" (статті 2, 10, 37 - 39) та положеннями Типового статуту казенного підприємства, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 червня 1998 р. Так, майно, що перебуває у державній власності і закріплене за казенним підприємством, належить йому на праві оперативного управління. Здійснюючи право оперативного управління, казенне підприємство володіє та користується цим майном, а розпоряджається закріпленим за ним на праві оперативного управління майном, що є у державній власності і належить до основних фондів підприємства, лише з дозволу органу, уповноваженого управляти відповідним майном (ст. 10).
Створюються казенні підприємства за рішенням Кабінету Міністрів України шляхом перетворення державних підприємств, які не підлягають приватизації, на казенні підприємства. Таке рішення приймається, якщо підприємство проводить виробничу або іншу діяльність, яка відповідно до законодавства може здійснюватися тільки державним підприємством, або якщо головним споживачем продукції підприємства (більш як 50 відсотків) є держава, або якщо підприємство є суб’єктом природних монополій. За рішенням Кабінету Міністрів України здійснюється також ліквідація та реорганізація казенного підприємства.
Органами управління казенними підприємствами є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, які, зокрема, призначають на посаду та звільняють з посади керівника казенного підприємства за погодженням з Кабінетом Міністрів України, затверджують статут казенного підприємства та зміни до нього, здійснюють контроль за додержанням статуту та використанням державного майна (ст. 38). За загальним правилом, казенне підприємство відповідає за своїми зобов’язаннями у повному обсязі коштами та іншим майном, за винятком основних фондів. Лише у разі недостатності таких коштів та майна відповідальність за зобов’язаннями казенного підприємства несе власник, тобто держава (ст. 39). Отже, є підстави стверджувати, що правомочності оперативного управління у казенного підприємства значно обмежені порівняно з державними підприємствами, за якими державне майно закріплюється на праві повного господарського відання.
Особливості правового статусу комунальних підприємств, установ та організацій. Відповідно до ст. 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" виключно на пленарних засіданнях сільської, селищної, міської ради вирішуються питання прийняття рішень про створення, ліквідацію, реорганізацію підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідної територіальної громади.
Поки що в Україні немає законодавчого акта, який би визначав обсяг правомочностей комунальних підприємств, установ та організацій щодо закріпленого за ними на праві повного господарського відання та права оперативного управління комунального майна. Тому нині, коли комунальна власність стала самостійною формою власності, конкретний зміст права повного господарського відання комунальних підприємств та права оперативного управління комунальних установ та організацій може визначатися їх статутами (положеннями), які затверджують відповідні органи місцевого самоврядування або інші уповноважені органи.
Висновок
Зміст права власності як суб’єктивного права особи-власника утворюють повноваження володіння, користування та розпорядження майном. Кожна з перерахованих правомочностей є обов’язковим елементом права. Не є винятком тут і право державної власності, яке може ефективно забезпечувати своє функціональне призначення лише за наявності у держави як власника усього комплексу правомочностей. Однак ці правомочності у суб’єкта права державної власності мають специфічне забарвлення, адже держава, на відміну від фізичних осіб, не може безпосередньо володіти, користуватися та розпоряджатися майном. Тому держава делегує ці правомочності спеціально уповноваженим на це особам - суб’єктам здійснення права державної власності.
Загальновідомо, що володіння - це фізичне панування над майном, яке проявляється в його безпосередньому утриманні, збереженні та в управлінні. Безумовно, володіння державним майном повинно бути законним, правомірним. Це можливо лише тоді, коли державне майно набуте за належною правовою підставою. При цьому тут діє загальний принцип, закріплений ст. 49 Закону «Про власність», а саме: «Володіння майном вважається правомірним, якщо інше не буде встановлено судом, арбітражним судом, третейським судом.
За допомогою права користування майном забезпечується можливість власника шляхом вчинення різноманітних дій по вилученню з майна корисних властивостей та задоволенню потреб власника та інших осіб, визначених власником. Особливість користування державним майном полягає насамперед у тому, що використовується воно для забезпечення загальнодержавних потреб або для задоволення потреб певної категорії населення. Іншими словами, держаною власністю користуються, в тому числі і безоплатно, також ті особи, які не є її суб’єктами.
І нарешті, власник має право на свій розсуд розпоряджатися належним йому майном. Здійснювати право розпорядження державною власністю знову ж таки можуть лише уповноважені законом особи. Однак межі здійснення права розпорядження чітко визначаються державою через закон.
В чинному законодавстві України лише в загальних рисах визначено зміст загального управління державною власністю. Визначальними у вирішенні цього питання є положення п. 2 ст. 33 Закону «Про власність», відповідно з якими державні органи, уповноважені управляти державним майном, вирішують питання створення підприємств і визначення цілей їх діяльності, реорганізації і ліквідації, здійснюють контроль за ефективністю використання і схоронністю довіреного їм державного майна та інші правомочності відповідно до законодавчих актів України. Однак, як засвідчив проведений раніше аналіз законодавчих актів, що регулюють такі відносини, в них дається лише орієнтовний перелік способів управління державною власністю, застосовуваних уповноваженими на це державними органами. Безперечно, позитивно вплинуть на вирішення питань управління державною власністю Закон про державні адміністрації, новий Закон «Про власність», Закон «Про Фонд державного майна України», які поки що знаходяться на розгляді Верховної Ради України. Однак їх прийняття не може повністю вирішити дану проблему. Нині вкрай необхідно терміново розробити та прийняти Закон України «Про управління державним майном», Закон «Про державні підприємства та установи». В Законі «Про управління державним майном» мають бути чітко визначені повноваження органів, уповноважених управляти державним майном, порядок створення, реорганізації та ліквідації державних підприємств та установ. На наш погляд, доцільно було б утворити спеціальний Комітет державного майна, який би реалізовував державну політику щодо ефективності використання державної власності, захист права державної власності тощо. Законом України «Про підприємства, установи та організації союзного підпорядкування, що розташовані на території України» та Постановою Верховної Ради України від 14 лютого 1992 р. «Про управління майном підприємств, установ та організацій, що є у загальнодержавній власності» здійснення таких функцій покладалося на Фонд державного майна України, який одночасно був також органом по здійсненню приватизації. Оскільки Фонд державного майна України в силу різних причин не міг оперативно здійснювати свою діяльність Декретом Кабінету Міністрів України від 15 грудня 1992 р. у Фонду державного майна були вилучені функції по управлінню державним майном (за деякими винятками, наприклад, в частині повноважень орендодавця) і залишені функції органу приватизації. При цьому Законом «Про Фонд державного майна України», повернутому Президентом України, на Фонд знову покладаються деякі завдання, не пов’язані з приватизацією державної власності. Зокрема, ведення реєстру нерухомого майна, яке перебуває у державній власності, здійснення повноважень орендодавця цілісних майнових комплексів підприємств, їх структурних підрозділів, нерухомого майна, що перебуває у державній власності, що не узгоджується з ст. 114 Конституції України, за якою повноваження по управлінню об’єктами державної власності покладені на Кабінет Міністрів України. Очевидно, саме Кабінету Міністрів України належить право визначити перелік органів виконавчої влади, яким він делегує ці повноваження. Однак передача функцій по управлінню державним майном різноманітним міністерствам і відомствам, державним адміністраціям без визначення у цій сфері відносин єдиного координуючого органу призвела фактично до втрати державного контролю за використанням та збереженням державної власності.