При ушкодженні якого-небудь органа чи його частини, функція якого була втрачена раніше (до травми), ступінь тяжкості ушкодження встановлюється за ознакою фактично викликаної тривалості розладу здоров'я.
Заподіяння душевної хвороби визнається тяжким тілесним ушкодженням у всіх випадках, коли потерпший внаслідок посягання на його здоров'я захворів тимчасовою чи хронічною душевною хворобою, коли таке посягання спричинило розлад його психічної діяльності.
Психічне захворювання може статися внаслідок тяжкої травми голови, мозку або переляку, сильного психічного струсу (зворушення).
Будь-яка за характером і тяжкістю душевна хвороба є ознакою тяжкого ушкодження. Не визнається тяжким тілесним ушкодженням виникнення внаслідок посягання нервової хвороби.
Під душевною хворобою належить розуміти психічне захворювання (психічну хворобу). До психічних захворювань не можна відносити пов'язані з ушкодженням реактивні стани (психози, неврози). Ушкодження кваліфікується як тяжке тільки тоді, коли воно викликало розвиток психічного захворювання, незалежно від його тривалості й ступеня вилікованості. Ступінь тяжкості ушкодження, що викликало реактивний стан нервової системи, визначається за ознакою тривалості розладу здоров'я.
Діагноз психічного захворювання і причинно-наслідко-вий зв'язок між ушкодженням і психічним захворюванням, що розвинулось, встановлює психіатрична експертиза. Ступінь тяжкості такого тілесного ушкодження визначає судово-медичний експерт з урахуванням висновків цієї експертизи.
Ознакою тяжкого тілесного ушкодження визнається стійка втрата працездатності не менше ніж на одну третину (не менше 33%). При цьому йдеться не про професійну, а про загальну працездатність. Визначення групи інвалідності потерпілому не впливає на ступінь тяжкості тілесних ушкоджень.
Ступені тяжкості тілесних ушкоджень, що були заподіяні дітям, інвалідам, визнаються на загальних підставах (за тими ж Правилами) — як здорових та дорослих людей.
Втрата процездатності вважається стійкою, якщо вона не може бути поновлена, або вона може бути поновлена лише частково, або якщо для її поновлення потрібен тривалий строк.
Тілесне ушкодження вважається тяжким, якщо воно спричинило переривання вагітності. Строк вагітності при цьому значення не має. Не впливають на відповідальність за таке посягання на здоров'я потерпілої її стосунки з винним. Це може бути і власна дружина, і зовсім не знайома жінка. Кримінальна відповідальність в разі переривання вагітності настає лише в тих випадках, коли воно спричинилося внаслідок дій винного, а не патологічних властивостей організму потерпілої, а також лише тоді, коли винний безсумнівно знав, що потерпіла була вагітною.
Ушкодження, що призвело до переривання вагітності, незалежно від її строку, належить до тяжких за умов, що між цим ушкодженням і перериванням вагітності є прямий причинний зв'язок. Методика проведення експертизи у таких випадках викладена в Правилах проведення судово-медичних експертиз (обстежень) з приводу статевих станів в бюро судово-медичної експертизи, затверджених наказом МОЗ України № 6 від 17 січня 1995 р.
Тяжким визнається тілесне ушкодження, яким потерпілому завдане невиправне знівечення обличчя.
Знівеченим обличчя вважається тоді, коли воно має неприємний, огидливий зовнішній вигляд (наприклад, відсутні губи або ніс).
Тяжкість шкоди при знівеченні обличчя обумовлена не тільки і не стільки фізичною шкодою, скільки психічною травмою, оскільки ця обставина принижує потерпілого, викликає у нього тяжкі душевні переживання, муки.
Знівеченим при тілесних ушкодженнях може бути лише обличчя, а не інші частини тіла, тобто тільки передня частина голови і верхня частина шиї.
Питання про те, знівечено чи не знівечено обличчя, вирішують органи слідства і суд, бо це питання не медичне, а юридичне (етичне).
Невиправним вважається таке знівечення обличчя, яке не може бути виправлено чи усунено звичайними засобами лікування, або якщо воно зовсім не може бути усунено. Якщо для усунення знівеченості потрібна пластична операція, то знівечення також визнається невиправним.
Питання про те, виправним чи невиправним є знівечення обличчя певного потерпілого, визначає судово-медична експертиза, бо це питання суто медичне.
Судово-медичний експерт визначає вид ушкодження, його особливості та механізм утворення, встановлює, чи є це ушкодження виправним, чи воно невиправне.
Під виправністю ушкодження належить розуміти значне зменшення вираженості патологічних змін (рубця, деформації, порушення міміки тощо) з часом чи під дією нехірургічних засобів.
Відповідальності за тяжке тілесне ушкодження підлягають особи, яким до вчинення злочину минуло чотирнадцять років (ч. 2 ст. 10 КК).
Тілесне ушкодження визнається тяжким і кваліфікується за ч. 1 ст. 101 при наявності хоча б однієї з передбачених в ній ознак. Тобто для цього досить, щоб тілесне ушкодження було небезпечним для життя потерпілого в момент його заподіяння, чи потерпіла була вагітною, чи внаслідок ушкодження потерпілий втратив будь-який орган або функцію якогось органу. Наявність кількох із цих ознак на кваліфікацію дій не впливає, але враховується при визначенні міри покарання.
Тяжке тілесне ушкодження, заподіяне в стані сильного душевного хвилювання, кваліфікується не за ч. 1 ст. 101, а за ст. 103, а заподіяне в стані необхідної оборони при перевищенні меж необхідності — за ст. 104 КК.
Заподіяння тяжких тілесних ушкоджень при відсічі су-спільно небезпечного посягання, якщо при цьому не було перевищено меж необхідної оборони, складу злочину не містить і відповідальності за них не настає.
Тяжке тілесне ушкодження визнається вчиненим при обтяжуючих обставинах (ч. 2 ст. 101), якщо воно:
1) було вчинене способом, що має характер мучення або мордування;
2) сталося внаслідок систематичних, хоч би й не тяжких тілесних ушкоджень.
Тяжке тілесне ушкодження визнається кваліфікованим (ч. 2 ст. 101), якщо воно було вчинено мученням, мордуванням чи тортурами. При цьому слід мати на увазі, що тяжкі тілесні ушкодження самі по собі спричиняють потерпілому муки і страждання. Кваліфікованим тяжке тілесне ушкодження визнається в тих випадках, коли винний спричиняє потерпілому особливо тяжкі страждання і спеціально діє таким чином, щоб заподіяти особливі мучення, спричинити нестерпний фізичний біль.
Мучення може бути спричинено тим, що потерпілого позбавляють їжі, води, піддають впливу низької чи високої температури, а також застосовують інших засобів, якими спричиняються надзвичайний фізичний біль чи фізичні страждання.
Мордуванням визнаються такі дії, які пов'язані з багаторазовим чи тривалим заподіянням особливого фізичного болю (щипанням, биттям батогами чи нагаями, спричиненням багатьох невеликих пошкоджень тупими чи гострими предметами тощо).
Верховний Суд України в справі М. ухвалив, що мучення і мордування — це такі дії, спеціальною метою яких було заподіяти тяжкі тілесні ушкодження, поєднані з особливо сильним болем чи тяжкими фізичними та моральними стражданнями потерпілого.
Тяжке тілесне ушкодження повинно оцінюватися як кваліфіковане (ч. 2 ст. 101) не тільки тоді, коли мучення чи мордування спричинялись в момент заподіяння тілесного ушкодження, але й тоді, коли потерпілому завдавались систематичні побої чи легкі тілесні ушкодження, внаслідок яких настало тяжке тілесне ушкодження. Систематичність таких дій вказує на те, що вони вчиняються часто і тривало. Самі по собі нанесення багатьох ударів чи побої ще не свідчать, що це було мучення чи мордування. Для цього треба довести, що винний умисно діяв таким чином, маючи мету заподіяти потерпілому особливі страждання, спричинити особливий фізичний біль.
Питання про те, чи були певні дії мученням або мордуванням, вирішує не судово-медична експертиза, а органи слідства і суд.
Тяжке тілесне ушкодження визнається особливо кваліфікованим (ч. З ст. 101), якщо:
1) внаслідок нього сталася смерть потерпілого;
2) воно було вчинене особливо небезпечним рецидивістом.
Тяжке тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, характеризується тим, що через шкоду здоров'ю спричиняється смерть потерпілому.
Відносно кожного із цих наслідків у винного мало бути різне психічне ставлення — заподіяння тяжких тілесних ушкоджень було умисним, а смерть — необережною. Наприклад, за ч. З ст. 101 були кваліфіковані дії Д., який, побачивши у приміщенні міської лазні неповнолітнього Ф., що підглядав у жіноче відділення, схопив його за голову і з великою силою повернув її. При цьому були пошкоджені шийний відділ хребця і спинний мозок (що належить до тяжких тілесних ушкоджень), від чого настала смерть потерпілого. Вказані дії Д. вчинив щодо 10-річного хлопця. Отже, діючи таким чином, він свідомо допускав заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, тобто вчинив їх умисно. Що ж стосується смерті потерпілого, то її настання Д. не передбачав, хоча повинен був і міг передбачати, тобто заподіяв її необережно.
Злочин може кваліфікуватися за ч. З ст. 101 лише тоді, коли тяжкий характер ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, охоплювався наміром винного, коли цей наслідок винним передбачався. В тих випадках, коли смерть потерпілого сталася внаслідок необережного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, злочин не може бути кваліфікований за ч. З ст. 101 КК.
Наприклад, безпідставно за ч. З ст. 101 були кваліфіковані дії Т., який кулаком ударив П. в обличчя, від чого той упав і ударився головою об бруківку. Внаслідок падіння сталися перелом кісток черепа та крововилив у мозок, від чого потерпілий помер. Як було доведено, смерть П. настала не від удару рукою в обличчя, а внаслідок удару головою об бруківку при падінні. В справі не було доказів, які б свідчили про те, що, б'ючи кулаком в обличчя, П. мав намір заподіяти потерпілому тяжке тілесне ушкодження. Тому дії Т. були перекваліфіковані за ст. 98 КК як необережне заподіяння смерті.