За тяжкі тілесні ушкодження, заподіяні при перевищенні меж необхідної оборони, кримінальна відповідальність передбачена ст. 104.
Згідно з законом перевищенням меж необхідної оборони визнається явна невідповідність захисту характерові і небезпеці посягання. Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 червня 1991 р. "Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань" визначив, що при вирішенні питання про перевищення чи неперевищення меж необхідної оборони повинні враховуватися не лише відповідність чи невідповідність знаряддя захисту і нападу, але й характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил нападаючих і тих, хто захищається, а саме: місце і час, раптовість нападу, неготовність до його відбиття, кількість нападаючих і тих, хто захищається, їх фізичні ознаки (вік, стать, інвалідність, стан здоров'я) та інші обставини. Вирішуючи питання про правомірність заподіяної шкоди, належить встановити, чи захищалася особа від реального, вже розпочатого і ще не закінченого суспільно небезпечного посягання. Лише при наявності стану необхідної оборони треба зробити висновок, перевищила вона межі необхідної оборони чи ні (п. 4).
Заподіяння умисного тяжкого ушкодження при перевищенні меж необхідної оборони кваліфікується за ст. 104 і в тих випадках, коли воно було вчинене при обтяжуючих відповідальність обставинах (внаслідок якого сталася смерть нападаючого), особливо небезпечним рецидивістом.
Якщо тяжкі тілесні ушкодження були заподіяні при перевищенні меж необхідної оборони і винний одночасно перебував у стані сильного душевного хвилювання, що раптово виникло, то його дії належить кваліфікувати за ст. 104, тобто за більш м'якою нормою, а не за ст. 103 КК.
Відповідальності за ст. 104 підлягають як ті особи, які захищали від нападу себе, так і ті, хто захищав від нападу інших громадян чи інтереси суспільства або держави, якщо вони, захищаючись, перевищили межу необхідної оборони і заподіяли нападаючому зайву для такого випадку шкоду.
Кримінальна відповідальність передбачена законом лише за тяжке і середньої тяжкості тілесне ушкодження, заподіяне необережно (ст. 105). Наобережно заподіяні тяжкі тілесні ушкодження складу злочину не утворюють і кримінальному покаранню не підлягають.
Тяжкі і середньої тяжкості тілесні ушкодження містять склад злочину тоді, коли особа, яка їх заподіяла, передбачала можливість їх настання, але легковажно розраховувала на їх відвернення (наприклад, при порушенні правил безпеки руху транспортного засобу), або не передбачала можливості їх настання, хоч повинна була і могла їх передбачити.
Наприклад, по справі було доведено, що Т. самовільно сів за кермо трактора і під'їхав до копиці сіна, щоб забрати її до скирти. Не помітивши, що під копицею сиділи жінки, він наїхав на них трактором і заподіяв одній з них середньої тяжкості тілесні ушкодження. Верховний Суд, розглянувши справу, зазначив, що, рухаючись по полю трактором і знаючи, що під копицями жінки обідають, Т. повинен був і міг передбачити можливість такої шкоди.
В тих випадках, коли особа, яка заподіяла тяжкі або середньої тяжкості тілесні ушкодження, не повинна була чи не могла передбачити їх настання, вона не може бути відповідальною за них через відсутність її вини (випадок).
Відповідальність за необережні тяжкі чи середньої тяжкості тілесні ушкодження настає з шістнадцяти років.
Необережне тяжке чи середньої тяжкості тілесне ушкодження, внаслідок якого сталася смерть потерпілого, кваліфікується за ст. 98 як необережне заподіяння смерті.
Кримінальна відповідальність за умисні легкі тілесні ушкодження настає за ст. 106.
За ч. 1 ст. 106 легкими тілеснимим ушкодженнями вважаються такі, які: а) не містять ознак тяжкого (ст. 101) чи середньої тяжкості тілесних ушкоджень (ст. 102);
б) призвели до короткочасного розладу здоров'я потерпілого чи в) викликали короткочасну втрату працездатності.
При цьому важливо відрізняти поняття "розлад здоров'я" і "шкода здоров'ю", оскільки шкода здоров'ю може бути заподіяна і без його розладу.
Згідно з Правилами короткочасним розладом здоров'я вважається таке його порушення, яке тривало понад шість днів, але не більше трьох тижнів, тобто 7—20 днів.
Короткочасною втратою працездатності визнається стійка втрата загальної працездатності в розмірі до 10%.
Короткочасність розладу здоров'я і короткочасність втрати працездатності визначаються судово-медичною експертизою.
За ч. 2 ст. 10 відповідальності за всі умисні ушкодження, що спричинили розлад здоров'я, підлягають особи, яким до вчинення злочину минуло чотирнадцять років. Частина 2 ст. 106 передбачає відповідальність за умисні легкі тілесні ушкодження, які не спричинили наслідків, зазначених в ч. 1 ст. 106, тобто не спричинили ні короткочасного розладу здоров'я, ні короткочасної втрати працездатності. Такими Правила називають незначні, короткочасні пошкодження, які тривали не більше шести днів — подряпини, синці тощо.
Тілесні ушкодження (тяжкі, легкі і середньої тяжкості) можуть бути заподіяні також і при злочинах, відповідальність за які передбачена іншими статтями КК, наприклад, розбої (ст. 86 і 142), посяганні на життя державного діяча (ст. 58), хуліганстві (ст. 206) та ін.
Оскільки при вчиненні названих злочинів здоров'я є додатковим об'єктом посягання, то вони кваліфікуються тільки за статтями КК, які передбачають відповідальність за посягання на головний об'єкт, тобто відповідно за ст. 86, 142, 58 чи 206.
Побої і мордування (ст. 107). Характерна особливість цього злочину полягає в тому, що дії, які утворюють його об'єктивну сторону, спрямовані на те, щоб, головним чином, завдати потерпілому фізичного болю. Такі дії не порушують анатомічної цілості тканин тіла чи функцій якого-небудь органа і цим вони відрізняються від тілесних ушкоджень. Шкода здоров'ю спричиняється ними через фізичний біль. "Біль, — зазначають фахівці, — обтяжує і руйнує людське життя, він знищує у людини бажання працювати і відбирає у неї радість життя... Біль понижує фізичні здібності і силу людини, міняє і знищує її душевні якості і навіть її моральне обличчя (моральний склад)".
Фізичний біль завдається, відповідно до ч. 1 ст. 107:
а) ударами; б) побоями; в) іншими насильницькими діями.
Ударом називають одноразовий, раптовий і потужний фізичний вплив на тіло людини будь-яким твердим предметом, що спричиняє фізичний біль.
Побої — це неодноразові удари, що завдаються в один і той же час одному й тому ж потерпілому.
Якщо після побоїв на тілі потерпілого залишились ушкодження, їх оцінюють за ступенем тяжкості, виходячи із звичайних ознак. Якщо побої не спричинили ніяких об'єктивних слідів, судово-медичний експерт відмічає скарги потерпілого, вказує, що об'єктивних ознак ушкоджень не виявлено і не встановлює ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.
Іншими насильницькими діями можуть бути викручування рук, ніг, стискування горла, статевих органів тощо.
Частина 2 ст. 107 передбачає відповідальність за удари, побої та інші подібні дії, якщо вони носили характер мордування. Правила називають мордуванням такі дії, які пов'язані з багаторазовим чи тривалим заподіянням особливого болю чи з тяжкими фізичними та моральними стражданнями потерпілого: щипання, шмагання, нанесення численних, але невеликих ушкоджень тупими чи гостроко-лючими предметами, діяння термічних факторів та інші аналогічні дії. Мордування може бути вчинено також у формі заподіяння мук. Це дії, спрямовані на тривале позбавлення людини їжі, пиття чи тепла, залишення його в шкідливих для здоров'я умовах та інші подібні дії. Хоча всіма цими діями можуть бути спричинені ушкодження та шкода здоров'ю, судово-медичний експерт не кваліфікує їх як заподіяння мук і мордування, тому що це не входить до його компетенції. Судово-медичний експерт повинен у таких випадках встановити наявність, характер, локалізацію, кількість ушкоджень, одночасність чи різний час їх утворення, особливості ушкоджуючих предметів, механізм їх дії, а також ступінь тяжкості ушкоджень.
Відповідальності за ст. 107 .підлягають особи, яким до вчинення злочину минуло шістнадцять років (ч. 1 ст. 10).
Окремим випадком в структурі злочинів проти особи є зараження іншої особи венеричною хворобою (ст. 108). Особливістю цього злочину є те, що його скоєння може становити небезпеку для життя і здоров'я людини.
Кримінальна відповідальність за ст. 108 настає за умов, що винний (винна) досяг 16-річного віку, хворів венеричною хворобою і напевно знав про наявність у себе цієї хвороби та про небезпечність своїх дій для здоров'я іншої особи.
Факт зараження іншої особи венеричною хворобою утворює склад закінченого злочину незалежно від тривалості хвороби і наслідків лікування, а також від величини шкоди здоров'ю потерпілого, яка була заподіяна цим зараженням.
На кваліфікацію злочину не впливають: 1) вид венеричної хвороби (гонорея, м'який шанкр, сифіліс); 2) спосіб зараження (статеві зносини, поцілунок, користування спільними предметами); 3) наслідки заражения; 4) згода потерпілого (потерпілої) на зараження венеричною хворобою.
Особи, які самі не хворіють венеричною хворобою, але які умисно тим чи іншим способом заразили іншу особу цією хворобою, залежно від способу дій та форми вини, підлягають відповідальності за тілесні ушкодження (ст. 101—102, 106). Таким же чином кваліфікуються дії й тих осіб, які умисно заразили інших невенеричними тяжкими інфекційними хворобами (туберкульозом, трахомою, холерою тощо), незалежно від того, хворіють вони самі цими хворобами чи ні.
Зараження венеричною хворобою чи поставлення іншої особи в небезпеку такого зараження може бути умисним і необережним. Але, на нашу думку, необережність цього злочину може бути лише у формі злочинної самона-діяності. Оскільки в законі мовиться про безсумнівне знання винним про наявність у нього цієї хвороби, то тут вже злочинна недбалість неможлива.