г) у разі умисного вбивства при вчиненні злочинів, в яких кваліфікуючою ознакою є загибель людей (ч. З ст. 62, ч. З ст. 66, ч. 2 ст. 71, ч. 4 ст. 1876), а також настання людських жертв (ч. З ст. 89, ч. 2 ст. 145, ч. 2 ст. 1895), дії винного слід кваліфікувати за відповідним пунктом ст. 93 чи за ст. 94 та статтею Кримінального кодексу, що передбачає відповідальність за один із вказаних злочинів. Заподіяння під час вчинення таких злочинів смерті з необережності додаткової кваліфікації за ст. 98 не потребує;
д) дії винного, пов'язані з угоном транспортних засобів, поєднані з позбавленням життя потерпілого, слід кваліфікувати залежно від спрямованості умислу. Якщо при цьому ставиться корислива мета — заволодіння транспортним засобом, такі дії належить кваліфікувати за п. "а" ст. 93 і ч. З ст. 142 КК. Вбивство з метою полегшити угон транспортного засобу необхідно кваліфікувати за п. "ж" ст. 93 і ч. З ст. 215 Кримінального кодексу.
Доведення до самогубства (ст. 99).
Певні дії утворюють такий склад злочину, і вони кваліфікуються за ч. 1 ст. 99 при наявності необхідних умов:
1) якщо потерпілий перебував у матеріальній або іншій залежності від винного (був на утриманні, в шлюбі, підлеглим за службою; притягнутим до кримінальної відповідальності тощо);
2) якщо винний довів потерпілого до самогубства жорстоким з ним поводженням чи систематичним приниженням його людської гідності (побоями, голодом, холодом, ганьбою, образами, цькуванням чи наклепами).
При відсутності хоча б однієї з цих умов складу злочину за ч. 1 ст. 99 не виникає.
Не визнаються в судовій практиці жорстоким поводженням і діями, здатними довести до самогубства, припинення статевих зв'язків, розірвання шлюбу, поодинокі випадки побоїв й інші незначні дії (наприклад, відмова від шлюбу).
Відповідальність за ч. 1 ст. 99 за доведення потерпілого до самогубства або до спроби вчинити самогубство може нести лише особа, від якої потерпілий перебував у матеріальній чи іншій залежності, і тільки у випадку, коли це сталося внаслідок жорстокого поводження винного з потерпілим або систематичного приниження його особистої гідності.
Під жорстоким поводженням слід розуміти безжалісні, грубі діяння особи, які спричиняють потерпілому фізичні чи психічні страждання (мордування, систематичне нанесення тілесних ушкоджень чи побоїв, позбавлення їжі, води, одягу, житла тощо). Систематичним приниженням людської гідності є тривале принизливе ставлення до потерпілого (постійні образи та інші форми глумління над честю і гідністю людини).
Перевищення особою влади або службових повноважень, що призвело до самогубства потерпілого чи спроби вчинити самогубство, утворює сукупність злочинів, і, за вимогою Верховного Суду України, потребує кваліфікації за ч. 2 ст. 166 та ст. 99 КК.
За ч. 1 ст. 99 кваліфікується злочин як в тих випадках, коли потерпілий позбавив себе життя, так і тоді, коли він намагався це зробити, але за незалежних від нього обставин залишився живим. Обов'язковими ознаками злочину, що передбачений ч. 1 ст. 99, є певні наслідки жорстокого поводження винного — самогубство чи змах на нього — і причинний зв'язок між діями винної особи і цими наслідками.
Не може бути визнане жорстоким поводження з потерпілим, якщо відносно нього вчиняються правомірні дії — притягнення до відповідальності, погроза викрити його злочинні дії, вимоги не порушувати громадський порядок, поводити себе гідно тощо. Доведення до самогубства — злочин, як правило, необережний. Але він може бути скоєний за непрямим умислом.
Якщо ж винний бажав довести потерпілого до самогубства, то це вже буде вбивство чи замах на вбивство, які кваліфікуються за ст. 17 та ст. 94 чи 93.
За ч. 2 ст. 99 доведення до самогубства або до спроби вчинити самогубство внасліок систематичного цькування чи наклепу кваліфікується в тих випадках, коли потерпілий не був у матеріальній або іншій залежності від винного.
Погроза вчинити вбивство (ст. 100) є психічним насильством над особою. Супільна небезпечність цього злочину полягає в тому, що він позбавляє потерпілого спокою, небезпека його вчинення постійно переслідує потерпілого, не дає йому можливості ні працювати, ні відпочивати.
Погроза вбити може бути доведена до потерпілого будь-яким чином: усно (віч на віч), письмово (листом, телеграмою), різними діями, які переконливо вказують на намір винного, або передана через третіх осіб.
Стаття 100 передбачає відповідальність лише за погрозу вбивством. Погроза вчинити якусь іншу шкоду під ознаки цієї статті не підпадає, наприклад, погроза знищити майно, заподіяти тілесні ушкодження, розповсюдити ганебні вигадки тощо. Обов'язковою ознакою складу злочину, передбаченого ст. 100, є реальність погрози, якою вона буває у всіх випадках, коли потерпілий має підстави боятися> її виконання. Якщо сам потерпілий не вірить в реальність погрози, то складу злочину немає. Наприклад, Ш. погрозив потерпілій, яку згвалтував, щоб вона про це не розказувала мамі. Обласний суд визнав засудження Ш. за ст. 100 безпідставним, оскільки потерпіла не вірила в реальність його погрози, та і сам винний нічим не підтверджував намір здійснити погрозу.
Погроза визнається реальною, якщо винний:
1) вчинив такі дії, які давали потерпілому підстави вважати, що ця погроза буде здійснена;
2) своєю поведінкою, стосунками з потерпілим переконував — погроза не марна, вона буде здійснена.
Відповідальність за погрозу настає незалежно від її мотивів. Закінченою погроза визнається з моменту доведення її до потерпілого.
Погроза вбивством за багатьма ознаками нагадує замах на вбивство. Відрізняються ці злочини лише метою:
1) при погрозі вбивством винний не має мети негайно заподіяти смерть. Його мета налякати потерпілого, позбавити його спокою, змусити його весь час нервувати, страждати від страху за своє життя;
2) при замаху на вбивство винний має мету зараз, негайно заподіяти смерть потерпілому і робить все залежне від нього, щоб досягти цього наслідку.
Наприклад, міський народний суд помилково кваліфікував за ст. 17 та ст. 94 дії Д., який, перебуваючи в стані сп'яніння, почав бити свою дружину і, погрожуючи скинути її з балкона другого поверху, вимагав, щоб вона сама стрибнула звідти. Коли Д. заявив, що візьме ніж, потерпіла не витримала напруження, стрибнула з балкона і отримала тяжкі тілесні ушкодження. Кваліфікуючи дії Д. як замах на вбивство, суд не вказав у вироку, які саме дії Д. були безпосередньо спрямовані на умисне вбивство дружини. У справі взагалі немає даних про те, що він такі дії вчинив. З показань потерпілої вбачається, що чоловік постійно знущався над нею, неодноразово погрожував вбивством і що в неї були всі підстави вважати, що він виконає свою погрозу. Цього разу, маючи на меті покінчити з життям, вона стрибнула з балкона, та свій умисел на самогубство до кінця не довела з не залежних від неї причин. За таких обставин Д. має нести відповідальність за погрозу вбивством і доведення до спроби самогубства, тобто за ст. 100 і ч. 1 ст. 99 КК.
При вчиненні багатьох злочинів погроза вбивством буває їх складовою частиною (наприклад, злочини, передбачені ст. 86, 117, 118, 142, 144, 180, 190). Оскільки в цих статтях передбачені спеціальні випадки погрози, то застосовуються тут лише норми цих спеціальних статей. Кваліфікувати такі дії додатково за ст. 100 не потрібно.
<І>
2. Кваліфікація злочинів проти здоров'я
Злочинами проти здоров'я називаються суспільно небезпечні умисні чи необережні дії (або бездіяльність), спрямовані на заподіяння шкоди здоров'ю іншої особи.
Спрямованими на заподіяння шкоди здоров'ю визнаються лише ті злочини, безпосереднім головним об'єктом яких є здоров'я іншої особи (потерпілого). Такими не вважаються злочини, заподіяння шкоди здоров'ю при яких є додатковим наслідком і здоров'я для них є додатковим об'єктом (наприклад, злочини, передбачені ст. 691, 71, 86, 135, 142, 166, 1894, 190, 206, 209, 215).
Об'єктом всіх злочинів проти здоров'я є здоров'я іншої певної особи незалежно від його стану та аномалій. Кримінально-правова охорона здоров'я має універсальний характер. Вона не залежить від суспільних ознак особи потерпілого (його віку, громадянства, службового стану тощо). Кримінальний закон у рівній мірі охороняє здоров'я як міцного юнака, так і безнадійно хворої людини похилого віку, як правопослушної особи, так і затятого злочинця.
Заподіяння шкоди своєму власному здоров'ю утворює склад злочину лише в тих випадках, коли такі дії є засобом вчинення іншого злочину (наприклад, ухилення від військової служби шляхом членоушкодження — ст. 243 КК).
Кримінально-правова охорона здоров'я починається з часу початку народження людини і забезпечується до самої смерті.
Заподіяння шкоди здоров'ю виключає кримінальну відповідальність, якщо ця шкода була скоєна:
1) у стані необхідної оборони, крайньої необхідності чи при затриманні злочинця (ст. 15 і 16 КК);
2) при лікуванні зі згоди потерпілого (наприклад, ампутація ноги, резекція шлунка, пересадка нирки тощо).
Найбільш поширеними злочинами проти здоров'я є тілесні ушкодження.
Тілесним ушкодженням називається протизаконне і винне заподіяння шкоди здоров'ю іншої особи, яким порушено анатомічну цілість або фізіологічні функції тканин чи органів потерпілого при посяганні на здоров'я. Особливість тілесних ушкоджень в тому, що вони мають зовнішні прояви заподіяної здоров'ю шкоди — рани, переломи кісток, розриви шкіри і тканин, кровотечу — і ця шкода може бути певно визначена.
Характер і тяжкість тілесних ушкоджень визначаються судово-медичною експертизою на підставі "Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень", затверджених наказом Міністерства охорони здоров'я України № 6 від 11 січня 1995 р. і зареєстрованих Міністерством юстиції України 26 липня 1995 р. за № 255/791 (далі — Правила).