В Основах карного законодавства Союзу РСР і союзних республік 1958 р. з'явилася стаття про неосудність, що без змін була сприйнята всіма республіканськими Кримінальними кодексами (у тому числі ст. 11 КК РСФСР 1960 р.) і діяла на території Росії до 1997 р.
КК РСФСР 1960 р. передбачав два види примусових мір медичного характеру - примусове лікування в психіатричних лікарнях загального й спеціального типу. Лікарні спеціального типу перебували у віданні МВС СРСР. В 1988 р. відбулася реорганізація системи лікарень, що здійснюють примусове лікування (із внесенням відповідних змін у карне законодавство). У результаті з'явилися лікарні трьох типів - зі звичайним, посиленим і строгим спостереженням. Всі вони були підлеглі органам керування охороною здоров'я.
Із прийняттям в 1962 р. загальносоюзних Основ цивільного законодавства визнання громадян недієздатними стало вироблятися судом (до цього громадяни визнавалися недієздатними в адміністративному порядку виконкомами місцевих рад). По даній категорії цивільних справ обов'язкова судово-психіатрична експертиза.
На початку 60-х рр. був установлений діючий і понині порядок виробництва судових експертиз (включаючи судово-психіатричну) по кримінальних справах (УПК РСФСР 1960 р.) і цивільним справам (ЦПК РСФСР 1964 р.).
Судово-психіатрична наука в СРСР займалася вивченням клінічних і організаційних аспектів судово-психіатричної експертизи й примусових мір медичного характеру; медичних і інших факторів, що сприяють здійсненню психічно хворими суспільно небезпечних дій; розробкою мер по попередженню зазначених дій; питаннями психіатричного огляду засуджених для встановлення хронічної психічної хвороби, що перешкоджає подальшому відбуванню покарання; питаннями надання психіатричної допомоги засудженим з неглибокими психічними розладами, а також вивченням судової психіатрії за рубежем. Слід зазначити, що радянська судова психіатрія, подібно многим іншим галузям наукового знання в Радянському Союзі, була помітно ідеологізована. У працях радянських учених нерідко можна зустріти заклики «керуватися марксистсько-ленінським вченням про волю волі й особистої відповідальності, побудованому на принципах наукового детермінізму», «розкрити прогресивну роль діалектико-матеріалістичної методології», «приділяти більше увагу аналізу й критиці методологічно невірних поглядів буржуазної судової психіатрії» та ін. З кінця 60-х рр. радянська судова психіатрія висувається на передній край ідеологічного протистояння й політичної конфронтації двох останніх десятиліть «холодної війни».
Мова йде про обвинувачення Радянського Союзу в зловживаннях психіатрією з політичними цілями. Перші публікації на цю тему з'явилися на Заході в 60-х рр. (Цікаво, що в цей же час чимало західних психіатрів у своїх роботах позитивно оцінювали досягнення радянської психіатрії, особливо систему відходу, лікування, соціально-трудової реабілітації психічно хворих.) Був висунутий теза про існування в СРСР «каральній психіатрії», суть якої, на думку західних критиків, полягала в наступному.
Громадяни Союзу РСР, не згодні з офіційною ідеологією, залучалися органами державної безпеки до кримінальної відповідальності «за антидержавну діяльність» (по статтях 70 і 1901 КК РСФСР і відповідним статтям КК інших союзних республік*). Обвинувачуваних направляли на судово-психіатричну експертизу, де нібито спеціально підібрані для цієї мети психіатри або просто психіатри-експерти, на яких виявлявся відповідний тиск, виносили висновок про неосудність, хоча обвинувачуваний був психічно здоровий, з рекомендацією піддати його примусовому лікуванню в психіатричній лікарні спеціального типу МВС СРСР. Суди, що також покірно виконували волю «всесильного КДБ», «погоджувалися» з експертами й направляли свідомо здорових осіб у лікарні, які призначалися для душевнохворих, особливо небезпечних для суспільства**.
* Ст. 70 - «Антирадянська агітація й пропаганда», ст. 1901- «Поширення свідомо помилкових вигадництві, що ганьблять радянського державного й суспільного лада».
** Як приклади зловживання психіатрією західні критики приводили також випадки недобровільної психіатричної госпіталізації громадян, що приїжджали в Москву у вищі партійні й державні установи зі скаргами на дії місцевої влади; недобровільне приміщення в психіатричну лікарню певного контингенту громадян до державних свят і важливих заходів (з'їздам КПРС, московській Олімпіаді й т.п.). Однак такого роду випадки, як правило, не мали відносини до судової психіатрії.
Обвинувачення в зловживаннях пред'являлися «офіційному керівництву радянської психіатрії», тобто Мінздраву СРСР, Всесоюзному суспільству невропатологів і психіатрів, Всесоюзному НДІ судової психіатрії ім. В.П. Сербського й ряду інших психіатричних установ, а також окремим психіатрам, насамперед керівникам перерахованих установ і організацій. В офіційних заявах радянської сторони ці обвинувачення відкидалися й кваліфікувалися як груба політична провокація.
В 1977 р. на VI Конгресі Всесвітньої психіатричної асоціації (ВПА), до складу якої входило Всесоюзне суспільство невропатологів і психіатрів, питання про використання в СРСР психіатрії в політичних цілях був одним з основних у повістці. Багато учасників конгресу виступили з різкими нападками на своїх радянських колег; були запропоновані резолюції, що засуджують практику зловживання психіатрією в СРСР. Знаючи про те, що на конгресі буде поставлене питання про виключення із ВПА Всесоюзного суспільства невропатологів і психіатрів, останнє заявило про свій вихід із цієї міжнародної організації.
Положення справ змінилося в другій половині 80-х рр., коли проголошена в нашій країні політика відкритості й гласності торкнулася й психіатрію. У радянській пресі з'явилися статті, де критикувалися різні сторони вітчизняної психіатрії. Спочатку мова йшла переважно про окремі випадки необґрунтованої постановки психіатричного діагнозу; необґрунтованих обмеженнях, що накладаються на людей з таким діагнозом (наприклад, професійні обмеження); труднощах, з якими зштовхнулися ці люди, пытавшиеся захистити свої права, і т.п. Трохи пізніше в публічних виступах і публікаціях з'явилися висловлення про використання радянської психіатрії в політичних цілях - для боротьби з інакомисленням і придушення політичної опозиції.
Наприкінці 80-х рр. у СРСР організуються психіатричні об'єднання, що заявили про свою незалежність від державних органів керування охороною здоров'я й від Всесоюзного суспільства психіатрів.
Ряд кроків в області державного керування й правотворчества свідчив про зміну політичного курсу в СРСР у розглянутій сфері. В 1988 р. Указом Президії Верховної Ради СРСР приймається «Положення про умови й порядок надання психіатричної допомоги». Спеціальні психіатричні лікарні передаються із МВС СРСР у ведення органів охорони здоров'я. Передбачається кримінальна відповідальність за незаконне приміщення в психіатричну лікарню.
Роком пізніше відміняється кримінальна відповідальність за антирадянську агітацію й пропаганду (ст. 70 КК РСФСР) і поширення свідомо помилкових вигадництві, що ганьблять радянського державного й суспільного лада (ст. 1901 КК РСФСР). Особи, засуджені по названих статтях, звільняються від подальшого відбування покарання.
На Конгресі Всесвітньої психіатричної асоціації в Афінах (жовтень 1989 р.) від СРСР у цю організацію були прийняті Всесоюзне суспільство психіатрів і опозиційна йому Незалежна психіатрична асоціація (НПА). Представник МЗС СРСР привселюдно визнав, що існуючі в Радянському Союзі політичні умови привели до використання психіатрії в немедичних, у тому числі політичних, цілях. Однак ряд членів Всесоюзного суспільства не розділяв таких оцінок минулого, затверджуючи, що зловживань психіатрією в СРСР не було.
Спрямована проти радянської психіатрії викривальна кампанія досягла свого апогею на рубежі 80-90-х рр. У засобах масової інформації психіатрів стали йменувати «злочинцями в білих халатах». Говорилося про існування особою «психіатричної мафії», на рахунку якої, нібито, безліч злочинів. Різко зросла напруженість між психіатрами й частиною їхніх пацієнтів. Збільшилося число нападів на психіатрів з боку психічно хворих. Вони приводили до важких наслідків - каліцтвам і загибелі жертв.
Бурхливі події наступного років (серпня 1991 і жовтня 1993 р., розпад Радянського Союзу та ін.) трохи заслонили собою психіатричні проблеми, знизили інтерес до них з боку суспільної думки. Одночасно наступила й пора більше спокійних, зважених оцінок.
Сьогодні очевидно, що для встановлення істини однаково неприйнятне як огульне обвинувачення всіх психіатрів колишнього Радянського Союзу в зловживаннях своїми професійними знаннями, так і повне заперечення яких би те не було порушень із їх боку. У кожному конкретному випадку потрібен індивідуальний підхід з урахуванням складностей розглянутої предметної області (можлива динаміка плину деяких психічних захворювань із поступовим обважненням або ослабленням хвороби; сполучення періодів загострення з «світлими проміжками» і навіть повним видужанням; давнина досліджуваного випадку, здатна сильно утруднити встановлення істини; розходження в психіатричній кваліфікації окремого клінічного випадку в межах науково припустимих розбіжностей у думках між фахівцями й т.д.).
З розпадом Союзу РСР відбувся розрив налагоджених за десятиліття професійних зв'язків між науковими й практичними установами судової психіатрії колишніх союзних республік, що негативно позначилося на їхній діяльності. Положення справ збільшив найтяжку економічну кризу, пережита нині всіма державами СНД. У Росії недолік фінансування ускладнив роботу правоохоронних органів по призначенню судово-психіатричної експертизи, так само як і роботу самих експертів. В окремих випадках по суті відбувається відмова від судово-психіатричної експертизи навіть при наявності достатніх підстав для її призначення. Особливо це стосується стаціонарної експертизи осіб, що втримуються під стражів. Багато судово-психіатричних відділень для проведення таких експертиз виявилися на грані закриття. У ряді місць місяцями не виділяються засоби на зміст психічно хворих, що перебувають на примусовому лікуванні. Все це приводить до грубейшим порушень закону, попранню конституційних вдача громадян.