Для методу медичного права характерними є поєднання публічних і приватних засад, імперативного і диспозитивного способів правового регулювання; соцільно-захисна спрямованість; медична спеціалізованість; певні етико-правові принципи.
Основними принципами медичного права є: рівність можливостей кожного на отримання медичної допомоги; її доступність для кожного; безоплатність гарантованого мінімуму медико-санітарної допомоги; кваліфікованість медичної допомоги, зокрема її відповідність сучасному рівню науки і техніки в галузі медицини; відповідальність держави за стан охорони здоров'я населення; заборона дій медичного працівника на шкоду пацієнту.
Структура системи медичного права як об'єктивно зумовлена внутрішня будова цієї галузі права складається із загальної і особливої частин. До загальної частини належать положення, які стосуються організації надання медичної допомоги в цілому. Вона включає норми, які встановлюють предмет і завдання даної галузі права; її основні принципи; джерела права; поняття та зміст медичної допомоги та медичної діяльності як особливого виду суспільної діяльності; поняття та обсяг гарантованого мінімуму медико-санітарної допомоги; суб'єкти медичного права; права та обов'язки сторін медичних правовідносин. До особливої частини належать правові положення, котрі регулюють надання окремих видів медичної допомоги, встановлюють окремі права та обов'язки учасників цих відносин. До основних інститутів медичного права належать: медична допомога; медична допомога матері й дитині і планування сім'ї; правове регулювання репродуктивної функції людини; забезпечення громадян лікарськими, протезно-ортопедичними та коригуючими засобами; правовий статус пацієнта; етико-правовий статус медичного працівника; медико-дослідницьке право; медична експертиза. Основним ядром медичного права є інститут медичної допомоги.
Медична допомога подібна до соціальної, і тут є елемент соціального надання. В Основах законодавства про охорону здоров'я Російської Федерації застосовується термін "медико-соціальна допомога". Медичне право тісно пов'язане з правом соціального захисту. Зокрема їх об'єднує підстава для виникнення правовідносин — соціальні ризики: хвороба, народження дитини, настання інвалідності тощо. Але засобами права соціального захисту забезпечуються матеріальні витрати, яких зазнала особа у зв'язку із зазначеними обставинами шляхом надання пенсій, соціальних допомог, а медичне право регламентує відносини з приводу надання допомоги саме медичними засобами. З цієї причини медичне страхування як один із видів соціального страхування становить інститут права соціального захисту. Медичне право має свою сферу впливу, воно більш "цивілістичне" і "технічне", спеціалізоване. Професор B.C. Андреев розглядав медичну забарвленість норм медичного права як ознаку, що відрізняє медичне право від права соціального забезпечення, з чим не можна не погодитися.
Окрім того, право соціального захисту "втручається" у сферу медичного права, коли врегульовує надання особливого соціального захисту при наданні окремих видів медичної допомоги, а також для окремих категорій суб'єктів. Наприклад, такий соціальний захист передбачений для донорів при здійсненні операції з трансплантації органів людині, хворих на СНІД, осіб, які страждають на психічні захворювання тощо.
У науці медичного права формується система фундаментальних юридичних понять, таких як "здоров'я", "хвороба", "пацієнт", "лікуючий лікар", "сімейний лікар", "медична допомога", "лікувальна допомога", "невідкладна медична допомога", "високоспеціалізована медична допомога", "медико-соціальна допомога", "медична послуга", "додаткова медична послуга", "медичне обслуговування", "медичний експеримент", "корекція (зміна) статі", "трансплантація органів людини", "медичний огляд", "медичне обстеження", "профілактичне щеплення" тощо. Визначення таких терміно-понять і закріплення їх у юридичних нормах на рівні єдиного закону мають велике практичне значення як для медичних працівників, так і для пацієнтів.
Суспільні відносини, котрі становлять предмет медичного права, тією чи іншою мірою врегульовані нормами права, переважна більшість таких відносин існує у суспільному бутті як правовідносини. Проте не всі відносини врегульовані юридичними нормами, а частина надзвичайно важливих нормативних положень не має належної юридичної сили. Наприклад, така важлива сфера, як корекція (зміна) статі регулюється не законом, а на рівні нормативних наказів МОЗ України, що не може бути прийнятним, адже ця медична операція тягне за собою цілий "шлейф" юридичних наслідків.
Недоліком правового регулювання у галузі надання медичної допомоги є те, що медичне законодавство не систематизоване в одному законодавчому акті. Основи законодавства про охорону здоров'я недостатньо врегульовують ці питання. Свідченням цього є досить велика кількість підзаконних нормативно-правових актів. Для вирішення цих проблем, видається, недоцільно приймати окремі, невеликі за обсягом закони, котрі регулюють окремі види відносин у галузі медичного права. Зокрема у медичній спеціальній літературі неодноразово порушувалось питання про необхідність прийняття нормативного акта, у котрому були б врегульовані права та обов'язки пацієнта. Такі ж пропозиції є й в Україні. 9 січня 2002 р. Кабінет Міністрів України затвердив Міжгалузеву комплексну програму "Здоров'я нації" на 2002—2011 роки, яка передбачає, крім іншого, розроблення проекту закону про захист прав пацієнтів і медичних працівників. Відомо, що нині розробляється проект закону України про права пацієнта. Видається більш доцільним відмовитися від ідеї прийняття окремого законодавчого акта про права пацієнта, а врегулювати його правовий статус спільно з правовим статусом медичного працівника шляхом прийняття Медичного кодексу України, оскільки лише у взаємному зв'язку прав та обов'язків цих двох суб'єктів медичних правовідносин можна досягти найбільшої ефективності в їх забезпеченні й у такий спосіб привести національне законодавство у відповідність до загальновизнаних міжнародних правових стандартів.
Для вибору форми нормативно-правового акта, котрий міг би стати основним джерелом медичного права, доцільно скористатися зарубіжною юридичною практикою з цього питання. Наприклад, у ФРН, Франції, США, Італії діють лікарські або медичні кодекси, норми яких детально регламентують права громадян на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування.
В Україні назріла об'єктивна необхідність для підготовки єдиного законодавчого акта, який би комплексно врегулював усю сферу відносин, що утворюють предмет медичного права. Таким законом міг би стати Медичний кодекс України.
Всі інші відносини у галузі охорони здоров'я, зокрема щодо промислової санітарії, санітарного нагляду, медичного страхування, організації медичних закладів, співвідношення компетенцій між окремими структурними ланками таких закладів тощо, не входять до предмета медичного права, їх правове регулювання має вдосконалюватись в актах відповідних галузей права.
Охорона здоров'я — самостійна сфера суспільного життя. Серцевиною всієї правової системи у галузі охорони здоров'я є медичне право, яке є самостійною галуззю права. Держава повинна бути зацікавлена у розвитку цієї галузі права, оскільки здоров'я людини — основа буття громадянського суспільства і держави.
Усім медичним працівникам необхідні знання медичного права, адже їх діяльність регламентується саме нормами цієї галузі права. Останнім часом у медичних навчальних закладах вводяться навчальні курси з медичного права. Разом з тим знання медичного права необхідне також і юристам, адже у сфері надання медичної допомоги виникає значне число спорів, викликаних порушеннями прав як пацієнтів, так і медичних працівників. Отже, необхідним видається запровадження навчальної дисципліни "Медичне право України" в юридичних і медичних закладах освіти. Зрештою знання медичного права необхідні кожному пересічному громадянину України, а також іноземцям, особам без громадянства, адже всі ми, за певних обставин, стаємо пацієнтами, а медичне право — це той юридичний механізм, де передбачені наші права, обов'язки та захист.
Визнання медичного права самостійною галуззю права у системі права України і прийняття Медичного кодексу України дасть змогу впорядкувати відносини в галузі надання медичної допомоги і створити належну сучасну правову базу для забезпечення конституційних прав кожної людини на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування в Україні.
На наш погляд, стан наукових досліджень з проблем медичного права значно поліпшився б, якби спеціальність "Медичне право" була внесена до переліку наукових спеціальностей ВАК для захисту кандидатських і докторських дисертацій. Місце медичного права — у групі галузей права, що забезпечують соціальні права громадян.
Доцільно внести зміни до назви наукової спеціальності 12.00.05, яка нині має назву "Трудове право; право соціального забезпечення". З урахуванням сучасних реальних змін, які були викладені й обґрунтовані вище, ця спеціальність повинна включати й інші галузі права, які безпосередньо здійснюють забезпечення соціальних прав людини і громадянина в Україні, і, на нашу думку, мати назву: "12.00.05 — соціальне право; трудове право; право соціального захисту; медичне право; освітянське право". Такий крок створить нові, і більш прогресивні умови для атестації наукових кадрів і значно стимулюватиме наукові дослідження з проблем цих галузей права. Це, у свою чергу, забезпечить надходження наукових рекомендацій для правотворчої і правозастосовчої практики.