Іншими словами, хоча і функцію оформлення «насильства» також не можна затушовувати, все-таки основними є діючі функції, що визначають соціальну цінність права, закономірності його появи, ті, котрі приведені вище: регулятивна (організаційна), охоронна, гуманістична, ідеологічна і виховна функції.
Розділ 3. Суть права
3.1 Право як формальна рівність
Правова рівність не настільки абстрактна, як числова рівність у математиці Підставою (і критерієм) правового урівнювання різних людей є свобода індивіда в суспільних відносинах, визнана і затверджувана у формі його правоздатності і правосуб'єктності. В цьому і полягає специфіка правової рівності і права взагалі.
Правова рівність у свободі як рівна міра свободи означає і вимогу еквівалента у відносинах між вільними індивідами як суб'єктами права та закріплена в Основних законах більшості держав світу. В нашій державі це Конституція, де міститься норма про рівність усіх громадян перед законом та судом [1].
Правова рівність — це рівність вільних і незалежних один від одного суб'єктів права за загальним для всіх масштабом, єдиною нормі, рівною мірою. Там же, де люди поділяються на вільних і невільних, останні відносяться не до суб'єктів, а до об'єктів права і на них принцип правової рівності не поширюється.
Правова рівність — це рівність вільних і рівність у свободі, загальний масштаб і рівна міра свободи індивідів. Право говорить і діє мовою і засобами такої рівності і завдяки цьому виступає як загальна і необхідна форма буття, вираження і здійснення свободи в спільному житті людей. У цьому розумінні можна сказати, що право — математика свободи [11, c. 213].
Отже, у соціальній сфері рівність — це завжди правова рівність, формально-правова рівність. Адже правова рівність, як і всяка рівність, абстрагована від фактичних розходжень і тому з необхідністю і за визначенням носить формальний характер.
З приводу рівності існує безліч непорозумінь, оман, помилкових і неправильних уявлень. У їхній основі, у кінцевому рахунку, лежить нерозуміння того, що рівність має раціональний сенс, логічно і практично можливо в соціальному світі саме і тільки як правова (формально-правова, формальна) рівність.
Так, нерідко (у минулому і тепер) правова рівність ототожнюється з різного роду егалітаристськими (фактично зрівняльними) вимогами, зі зрівнялівкою і т.д. чи, навпаки, їй протиставляють так звану "фактичну рівність". Подібна плутанина завжди так чи інакше носить антиправовий характер.
Історія права — це історія прогресуючої еволюції змісту, обсягу, масштабу і міри формальної (правової) рівності при збереженні самого цього принципу як принципу будь-якої системи права, права взагалі. Різним етапам історичного розвитку свободи і права в людських відносинах характерний свій масштаб і своя міра свободи, своє коло суб'єктів і співвідношення свободи і права, словом — свій зміст принципу формальної (правової) рівності. Так що принцип формального рівності являє собою характерний праву принцип з історично змінюваним змістом.
У цілому історична еволюція змісту, обсягу, сфери дії принципу формальної рівності не спростовує, а, навпаки, підкріплює значення даного принципу (і його системи норм, що конкретизує,) як відмітну особливість права в його співвідношенні і розбіжності з іншими видами соціальної регуляції (моральної, релігійної і т.д.). З врахуванням цього можна сказати, що право — це нормативна форма вираження свободи за допомогою принципу формальної рівності людей у суспільних відносинах [7, с.125]
Вихідні фактичні розходження між людьми, розглянуті (і регульовані) з погляду абстрактно-загального правового принципу рівності (рівної міри), з'являються в підсумку у вигляді нерівності у вже набутих правах (нерівних за їх структурою, змістом й обсягом прав різних індивідів-суб'єктів права) Правова рівність і правова нерівність (рівність і нерівність у праві) — однопорядкові (передбачаючі і доповнюючі один одного) правові визначення і характеристики і поняття, в однаковому ступені конфронтуючі фактичним розходженням і відмінні від них Принцип правової рівності різних суб'єктів припускає, що суб'єктивні права здобуваються, що ними реальні, будуть нерівні Завдяки праву хаос розходжень перетвориться в правовий порядок рівностей і нерівностей, погоджених по єдиній підставі і загальній нормі.
Визнання різних індивідів формально рівними — це визнання їхньої рівної правоздатності, можливості придбати ті чи інші права на відповідні блага, конкретні об'єкти і т д, але це не означає рівності вже придбаних конкретних прав на індивідуально-конкретні речі, блага і т. д. Формальне право — це лише правоздатність, абстрактна вільна можливість придбати — у згоді з загальним масштабом і рівною мірою правової регуляції — своє, індивідуально-визначене право на даний об'єкт. При формальній рівності і рівній правоздатності різних людей їх реально придбаного права неминуче (у силу розходжень між самими людьми, їхніми реальними можливостями, умовами й обставинами їхнього життя і т д.) будуть нерівними життєві розходження, вимірювані й оцінювані однаковим масштабом і рівною мірою права, дають у підсумку розходження в придбаних, особисто приналежному конкретному суб'єкту (у цьому змісті — суб'єктивних) правах [4, c. 177-178]. Таке розходження в придбаних правах у різних осіб є необхідним результатом саме дотримання, а не порушення принципу формального (правового) рівності цих осіб, їхньої рівної правоздатності. Розходження в придбаних правах не порушує і не скасовує принципу формальної (правової) рівності.
3.2. Право як свобода
З принципом формальної рівності зв'язане і розуміння права як форми суспільних відносин.
Специфіка правової формальності обумовлена тим, що право виступає як форма суспільних відносин незалежних суб'єктів, підлеглих у своєму поводженні, діях і взаєминах загальній нормі. Незалежність цих суб'єктів один від одного в рамках правової форми їхніх взаємин і одночасно їх однакова, рівна підпорядкованість загальній нормі визначають зміст і суть правової форми буття і вираження свободи.
Правова форма свободи, демонструючи формальний характер рівності, загальності і свободи, припускає і виражає внутрішню сутнісну і значеннєву єдність правової формальності, загальності, рівності і свободи.
Для всіх тих, чиї відносини опосередковуються правовою формою, — яким би не було вузьке це правове коло, — право виступає як загальна форма, як загальнозначущий і рівний для всіх цих осіб (різних по своєму фактичному, фізичному, розумовому, майновому положенню і т. д.) однаковий масштаб і міра. У цілому загальність права як єдиного і рівного (для того чи інші крута відносин) масштабу і міри (а саме — міри свободи) означає заперечення сваволі і привілеїв (у рамках цього правового кола).
Необхідний внутрішній взаємозв'язок правової рівності і загальності правової форми очевидний: правова міра загальна лише в тих межах і остільки, поки й оскільки вона залишається єдиної (і, отже, рівної) для різних об'єктів виміру (регуляції), у своїй сукупності утворюючих сферу цієї загальності, тобто коло різних відносин, вимірюваних загальної (єдиної) мірою. Загальність ця, отже, відносна, — вона обмежена межами дії єдиної міри в різних відносинах. Сама рівність тут полягає в тому, що поводження і положення суб'єктів даного загального кола відносин і явищ підпадають під дію єдиної (загальної, рівної) міри.
Така формальність — внутрішньо необхідна, а не випадкова властивість усякого права. Форма тут не зовнішня оболонка. Вона змістовна і єдино можливим способом, точно й адекватно виражає суть опосередковуваних даною формою (тобто охоплюваних і регульованих правом) відносин — міру свободи індивідів по єдиному масштабі. Своїм загальним масштабом і рівною мірою право вимірює, "відміряє" і оформляє саме волю індивідів, волю в людських взаєминах — у діях, учинках, словом, у зовнішнім поводженні людей. Дозволи і заборони права саме і являють собою нормативну структуру й оформленість свободи в суспільному бутті людей, межі досягнутої свободи, границі між волею і несвободою на відповідній ступіні історичного розвитку [6, c. 183].
Свобода індивідів і свобода їхньої свободи — поняття тотожні. Свобода в праві — вільна свобода, що відповідає всім сутнісним характеристикам права і тим самим відмінна від довільної свободи і протистоїть сваволі. Вольовий характер права обумовлений саме тим, що право — це форма свободи людей, тобто свобода їхньої свободи. Цей вольовий момент (у тій чи іншій, вірній чи невірній інтерпретації) є присутнім у різних визначеннях і характеристиках права в якості волеустановлених положень (Арістотель, Гроцій і ін.), вираження загальної свободи (Руссо), класової свободи (Маркс і марксисти) і т.д.
Свобода, при всій удаваній її простоті, — предмет складний і для розуміння і тим більше для практичного втілення у формах, нормах, інститутах, процедурах і відносинах громадського життя.
У своєму русі від несвободи до свободи і від однієї ступіні свободи до більш високої ступіні люди і народи не мають ні природженого досвіду свободи, ні ясного розуміння майбутньої свободи [14, c. 305].
Оскільки свобода завжди зв'язана з боротьбою за звільнення від колишнього гніта, вона насамперед асоціюється в більшості із самим процесом вивільнення від минулого, з волею від чогось (чи волею проти чогось). При такім негативному сприйнятті свободи здається, начебто звільнення від деякого відомих по минулому досвіді гніта — це звільнення на все майбутнє від усе негативних і досягнення абсолютної свободи і щастя. Подібні ілюзії, абсолютизуючі деяку відносну ступінь і форму майбутньої свободи, не тільки типові, але, видимо, і психологічно необхідні для належної мотивації активної боротьби за неї проти минулого.