Смекни!
smekni.com

Свобода віросповідання - юридичне забезпечення в Україні (Ярмол) (стр. 26 из 50)

238 [155] Красиков А. Конституционньїй Суд и свобода совести в России // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. - 2000. - № 1. - С. 234.

239 [1] Агапов А.Б. Церковь и исполнительная власть // Государство и право. - 1998. - № 4.

- С. 19.

95

нування військової служби і звільнення від військових зборів своїх свя­щеннослужителів (п. "4" ст.3); заміни військової служби альтернативною (невійськовою) (п. "4" ст. 3) [353]240.

Слід зазначити, що вищевказаних прав позбавлені релігійні групи.

Однак представники релігійних громад Свідків Єгови і Церкви християн віри євангельської "Прославлення" звернулися до Конститу­ційного Суду Російської Федерації зі скаргами на неконституційність положень ст. 27 Закону "Про свободу совісті і про релігійні об'єднан­ня" [155]241. 23 листопада 1999 р. Конституційний Суд ухвалив рішен­ня, згідно з яким усі релігійні організації, котрі були зареєстровані до 1 жовтня 1997 р., при проходженні державної перереєстрації звільнялися від обов'язку підтверджувати п'ятнадцятирічний термін свого існуван­ня на відповідній території. Таким чином, незалежно від входження до складу тієї чи іншої централізованої структури, ці організації будуть ко­ристуватися правами юридичної особи у повному обсязі без щорічної перереєстрації і обмежень, передбачених для релігійних груп.

Отже, в Російській Федерації юридичний статус релігійних органі­зацій залежить від періоду існування релігійної групи всередині краї­ни (не менше 15-ти років), незалежно від існування у неї розширеного представництва в інших частинах світу. Відповідно, релігійні групи, не маючи статусу юридичної особи, позбавлені цілої низки прав щодо ре­алізації свободи віросповідання людини.

На наш погляд, існуюче в Російській Федерації обмеження релігій­них груп у їхніх правах є грубим порушенням міжнародних актів з пи­тань прав людини.

Юридичні засоби реалізації права сповідувати релігію залежать і від змісту цього права, а також від місця його здійснення. Так, на­приклад, такі види сповідувальної діяльності, як богослужіння, релігій­ні обряди, церемонії та процесії, безперешкодно проводяться у куль­тових будівлях і на прилеглій до них території, у місцях паломництва, на кладовищах, в місцях окремих поховань і крематоріях, квартирах і будинках громадян. Отже, для їх реалізації не потрібно якихось юри­дичних засобів, зокрема дозволів на їх проведення. Проте сам механізм забезпечення культовими будівлями, в яких проводяться вищевказані релігійні дії, залишається однією з гострих проблем релігійного життя в Україні. Вище уже зазначалось, що проблема нестачі приміщень для відправлення релігійної служби становить майже 60 % звернень віру­

240 [353] П. "3" ст. 27 Федерального Закона России "О свободе совести и о религиозньїх об-ьединениях" (1997).

241 [155] Красиков А. Конституционньй Суд и свобода совести в России // Конституционное право: восточноевропейское обозрение. - 2000.- № 1.- С. 235.

96

ючих до Уповноваженого з прав людини [94]242. Це зумовлено, перш за все, тим, що наприкінці 1980-х - на початку 1990-х рр. утворилися та відновили свою діяльність такі релігійні організації, як, зокрема, УГКЦ, УАПЦ, УПЦ-КП, УПЦ та інші, кожна із яких претендує на передання в її користування та у власність культової споруди, яка у більшості на­селених пунктів України є єдиною. Майнові суперечки найчастіше ви­никають саме у Західній Україні, оскільки саме на цій території діють приблизно 96,7 % греко-католицьких громад, які наполягають на повер­ненні раніше відібраних культових будівель та майна.

Законодавством України передбачено, що культові будівлі і майно, ко­трі перебувають у державній власності, передаються організаціями, на балансі яких вони перебувають, у безоплатне користування або безоплат­но у власність релігійних організацій за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Республіці Крим - за рішенням Уряду Республіки Крим (ч. 2 ст. 17 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"). З метою реалізації зазна­ченого положення в Україні було ухвалено низку нормативно-правових актів [245, 256] 243. Так, у Постанові Верховної Ради Української РСР від 23.12.1993 р. № 3796-ХІІ "Про внесення змін до Постанови Верховної Ради Української РСР "Про порядок введення в дію Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" передбачено, що повернення у власність чи передання у безоплатне користування релігійним громадам культових будівель і майна проводиться з урахуванням:

- прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на мо­мент їх переходу у власність держави;

- прав релігійних громад, які користуються цими будівлями і май­ном у встановленому законом порядку;

- вкладення коштів релігійними громадами у спорудження, переоб­ладнання культової будівлі і тривалості користування нею;

- наявності у даному населеному пункті (місцевості) інших культо­вих будівель та їх використання релігійними громадами відповідних ві­ровизнань;

- інших суттєвих обставин у їх сукупності (п. 6) [239]244. За роки державної незалежності України віруючим повернуто

3,4 тис. храмів і понад 10 тис. предметів культового та церковного

242 [94] Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша що­річна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. - К., 2000. - С. 228.

243 [245] Указ Президента України "Про заходи щодо повернення релігійним організаціям куль­тового майна" від 04.03.1992 р.; [256] Розпорядження Президента України № 53/94-рп від 22.06.19­94 р. "Про повернення релігійним організаціям культового майна".

244 [239] Відомості Верховної Ради України. - 1994. - № 13. - Ст. 67.

97

вжитку [84]245. Кількість культових будівель та пристосованих при­міщень, якими користуються релігійні організації, збільшилася з 9449 до 16637, або на 76,1 %, з них: 8167 передані у власність релігійних організацій, 4404 - у користування, 4066 приміщень пристосовані під молитовні. Крім того, релігійні громади орендують 3979 приміщень. До речі, до 1918 р. на території України було близько 12,5 тис. православ­них храмів, 3,5 тис. греко-католицьких, 1 тис. римо-католицьких та 1 тис. молитовних будинків протестантів. Отож, кількість культових буді­вель і приміщень до 1918 р. перевищувала нинішню кількість подібних споруд майже на 2 тис. одиниць [94]246.

Нестача культових будівель долається шляхом будівництва нових споруд (за роки незалежності України збудовано 2,6 тис. сакральних споруд, у стані будівництва перебуває близько 2 тис.), а також передання культових будівель і майна у почергове користування двом або більше релігійним громадам за їх взаємною згодою. За відсутності такої згоди державний орган визначає порядок користування культовою будівлею і майном шляхом укладення окремого договору з кожною громадою (ч. 3 ст. 17 Закону України).

Станом на 1 січня 2000 р. почергово передавались у користування лише 284 таких будівлі. На жаль, у багатьох випадках це спровокувало виникнення конфліктних ситуацій у відносинах між релігійними грома­дами різних конфесій.

Здійснення сповідувальної діяльності (богослужіння, релігійних об­рядів, церемоній, процесій) в установах, організаціях і на підприємствах дозволяється за ініціативою трудових колективів і згодою адміністрації (ч. 2 ст. 21 Закону України). Так, командування військових частин надає можливість військовослужбовцям брати участь у богослужіннях і вико­нанні релігійних обрядів (ч. 3 ст. 21 Закону України). Проте юридична процедура сповідування релігії військовослужбовцями не розроблена. У лікарнях, госпіталях, будинках для престарілих та інвалідів, у місцях попереднього ув'язнення й відбування покарання богослужіння та релі­гійні обряди проводяться на прохання громадян, які у них перебувають, або ж за ініціативою релігійних організацій. Адміністрація зазначених установ зобов'язана сприяти цьому, беручи участь у визначенні часу та інших умов проведення богослужінь, обрядів або церемоній (ч. 4 ст. 21 Закону України). Безсумнівно, що адміністрація, визначаючи згадані умови, повинна керуватися чинним законодавством України.

245 [84] Інформаційний звіт Держкомрелігій за 1999 рік «Про стан та тенденції розвитку релігій­ної ситуації і державно-церковних відносин в Україні» // Людина і світ. - 2000. - № 3. - С. 24 - 30.

246 [94] Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша що­річна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. - К., 2000. - С. 228.

98

Реалізація права сповідувати будь-яку релігію засудженими в устано­вах виконання покарань має певні особливості, зумовлені суворо регла­ментованим внутрішнім розпорядком цих установ, який встановлюєть­ся відповідно до положень Кримінально-виконавчого кодексу України, Правил внутрішнього розпорядку установ виконання покарань, Розпо­рядку дня, визначеного адміністрацією цих установ.