Смекни!
smekni.com

Свобода віросповідання - юридичне забезпечення в Україні (Ярмол) (стр. 32 из 50)

Індивідуальне здобуття релігійної освіти не потребує встановлення юридичних засобів її реалізації, на відміну від її здійснення спільно з іншими.

280 [386] Ярмол Л. Питання про право людини на релігійну освіту як складник свободи віро­визнання // Людина: становлення та розвиток: Вип. IV. Філософські пошуки. - Львів-Одеса: Содіїо-Центр Європи, 1997. - С. 276-279.

281 [288] Релігієзнавчий словник / За ред. проф. А. Колодного і Б. Лобовика. - К.: Четверта хвиля, 1996. - С. 70.

116

Колективне (неіндивідуальне) здобуття релігійної освіти може бути: загальнопросвітницьке (наприклад, навчання у недільних школах, на біблійних курсах); професійно зорієнтоване (здійснюється в духовних навчальних закладах).

Вказані способи колективного здобуття релігійної освіти передба­чені також у законодавстві України: це й можливість самих громадян здобувати релігійну освіту спільно з іншими, і право релігійних органі­зацій створювати для релігійної освіти дорослих відповідні навчальні заклади і групи, а також провадити навчання в інших формах [260]282.

У проекті Закону "Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 01.02.2000 р. (підготовлений Кабіне­том Міністрів України) передбачено, що "релігійні організації мають пра­во відповідно до своїх внутрішніх постанов створювати для релігійної освіти віруючих навчальні заклади і групи, а також проводити навчання релігії в інших формах." (ч. 4 ст. 7). В законопроекті під поняттям "ві­руючий" розуміється особа, яка є суб'єктом релігійної віри і діяльності, носієм релігійного світогляду, релігійного досвіду (ст. 1). На нашу думку, вказане положення обмежує право усякої особи (а не лише віруючої) здо­бувати релігійну освіту. Адже таку можливість повинні мати і ті, хто не є носіями релігійного світогляду. Можливо, здобуття релігійної освіти для них ще більш необхідно, ніж навіть для "віруючих".

Порядок створення духовних навчальних закладів, де також реалізу­ється право на релігійну освіту, визначений законодавством України, а саме: право на їх створення мають релігійні управління й центри відпо­відно до зареєстрованих статутів (положень). Духовні навчальні закла­ди також діють на підставі своїх статутів (положень), що реєструються Державним комітетом України у справах релігій [260]283.

Громадяни, які навчаються у вищих і середніх духовних навчальних закладах, користуються правами й пільгами щодо проходження вій­ськової служби, оподаткування, зарахування часу навчання до трудово­го стажу в порядку і на умовах, встановлених для студентів та учнів державних навчальних закладів (ч. 2 ст. 11 Закону України "Про сво­боду совісті та релігійні організації"). У вказаному положенні Закону, на наш погляд, необхідно уточнити, що громадяни, котрі навчаються у таких закладах з відривом від виробництва, користуються усіма права­ми та пільгами, що встановлені законодавством України для студентів та учнів державних навчальних закладів.

[260] Ч. 3, 4 ст. 6 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991). [260] Ст. 11, ч. 2 ст. 14 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" (1991).

117

У законодавстві необхідно також передбачити, що при дотриманні ви­мог державних стандартів освіти документи про освіту у духовних на­вчальних закладах, акредитованих у Міністерстві освіти і науки України, прирівнюються до виданих державними закладами освіти. Така пропо­зиція висловлена також В.В. Костицьким та В.С. Журавським у проектах законів про свободу віросповідання та релігійні організації [264, 262]284.

В залежності від категорій суб'єктів, які здобувають релігійну осві­ту, можемо виділити: право громадян конкретної держави на релігійну освіту; право іноземців на релігійну освіту; право апатридів на релігій­ну освіту; право дітей на релігійну освіту; право засуджених на релігій­ну освіту; права інших категорій осіб на релігійну освіту.

Як уже зазначалося, необхідно законодавчо закріпити, що право здобувати релігійну освіту індивідуально чи разом з іншими мають не лише громадяни України, але й іноземці, апатриди.

Розглянемо юридичні засоби здобуття релігійної освіти дітьми. Слід зазначити, що процес отримання релігійної освіти дітьми координується їхніми батьками. Так, нагадаємо, що у низці міжнародних актів з прав лю­дини, передбачено, що релігійне, моральне виховання та навчання дітей залежить від власних переконань батьків чи осіб, які їх замінюють [66, 182, 181]285. Наприклад, у Декларації про ліквідацію усіх форм нетерпимості і дискримінації на підставі релігії чи переконань закріплено, що "кожна ди­тина має право на доступ до освіти у сфері релігії чи переконань відповідно до бажань її батьків або законних опікунів." (ч. 2 ст. 5).

Законодавство України також передбачає, що батьки або особи, котрі їх замінюють, за взаємною згодою, мають право виховувати своїх дітей відповідно до власних переконань та ставлення до релігії (ч. 3 ст. 3 За­кону України "Про свободу совісті та релігійні організації").

Однак право батьків визначати релігійне, моральне виховання та на­вчання своїх дітей, безумовно, не безмежне. Кожна дитина повинна ви­ховуватися в дусі розуміння, терпимості, дружби між народами, миру і за­гального братства, поваги до свободи релігії чи переконань інших людей [66, 41, 39]286. Практика релігії чи переконань, в яких виховується дитина,

284 [264] Ч. 3, 6 ст. 14 проекту Закону України від 22.12 2000 "Про свободу світогляду, вірос­повідання та релігійні організації" (представлений народним депутатом В.С. Журавським); [262] Ч. 3 ст. 15, ч. 4 ст. 17 проекту Закону України "Про свободу віросповідання та релігійні організації" (підготовлений народним депутатом В.Костицьким) // Право і релігія. Збірник матеріалів та норма­тивно-правових актів / За ред. В.В. Костицького. - К. - 2000.

285 [66] Див.: ч. 3 ст. 26 Загальної декларації прав людини; [182] ч. 3 ст. 13 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; [181] ч. 4 ст. 18 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права.

286 [66] Див.: ч. 2 ст. 26 Загальної декларації прав людини; [41] Принцип 10 Декларації прав ди­тини (ООН, 1959); [392] ч. 3 ст. 5 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань.

118

не повинна завдавати шкоди ні її фізичному чи розумовому здоров'ю, ні повноцінному розвитку (ч. 5 ст. 5 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань). Отже, керівним принципом при вихованні і навчанні дітей для батьків повинні слугувати все ж таки інтереси їхньої дитини [41, 116, 39]287.

В усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони дер­жавними чи приватними установами, що займаються питаннями соці­ального забезпечення, судами, адміністративними або законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпечен­ню інтересів дитини (ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини). Вказане по­ложення обов'язково повинно враховуватися при вирішенні всіх спірних питаннях, котрі виникають при вихованні і навчанні дітей (наприклад, у випадках розлучення батьків або їх утрати).

У деяких державах реалізація права дитини на релігійну освіту за­безпечується й державними навчальними закладами шляхом вивчення окремих віровчень. Наприклад, у Конституції ФРН (1949) передбачено, що "викладання релігії у державних школах, за винятком неконфесій-них, обов'язкове. Без шкоди для права нагляду з боку держави релігійне навчання проводиться відповідно до принципів релігійних общин. Жо­ден вчитель не може бути зобов'язаний викладати релігію супроти своєї волі" (ч. 3 ст. 7). Однак батьки вправі обрати замість уроків релігії уро­ки етики. Якщо ж у публічній школі як мінімум 5-8 учнів, які належать до певної релігії, вони повинні бути забезпечені уроками відповідної релігії [301]288. У Бельгії організовується нейтральна освіта. Під ней­тральністю розуміється, зокрема, повага до філософських, ідеологічних та релігійних поглядів батьків і тих, хто навчається. Школи, які органі­зовуються державними властями, аж до кінця обов'язкового шкільного навчання дають можливість вибору між однією з визнаних релігій і ви­кладанням неконфесійної моралі (§ 1 ст. 24 Конституції Бельгії (1831). Таким чином, державні навчальні заклади в Бельгії та ФРН забезпечу­ють право дітей і на релігійну, і на світську освіту.

У початкових та середніх школах Греції релігійна освіта здійснюєть­ся згідно з догмами і традиціями Східної (Православної) церкви. Непра-вославні ж учні не зобов'язані відвідувати відповідні курси. В Іспанії викладання католицької доктрини як основного предмета здійснюється

287 [41] Принцип 7 Декларації прав дитини; [116] ч. 1 ст. 18 Конвенції про права дитини; [39] ч. 2 ст. 5 Декларації про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на підставі релігії чи переконань.

288 [301] Робберс Герхард. Государство и церковь в Федеративной Республике Германия // Модели церковно-государственньх отношений стран Западной Европь и США / Под общ. ред. А. Колодного. - К.: Отделение религиеведения Ин-та философии НАН Украинь. - 1996. - С. 111.

119

в усіх школах. Водночас за учнями зберігається право відвідувати або ж не відвідувати ці заняття. У Російській Федерацї на прохання батьків або осіб, котрі їх замінюють, за згодою дітей адміністрація державних і муніципальних освітніх установ після узгодження з відповідним орга­ном місцевого самоврядування надає релігійній організації можливість навчати дітей релігії поза рамками освітньої програми [353]289.

У деяких же країнах забороняється здобуття релігійної освіти в дер­жавних навчальних закладах. Наприклад, у Конституції Японії (1947) передбачено, що "держава та її органи повинні утримуватися від про­ведення релігійного навчання і будь-якої релігійної діяльності" (ч. 3 ст. 20). У Болгарії "Закон Божий" викладається поза світською освітою, тому тут не постає питання про включення цього предмета до навчаль­них планів світських навчальних закладів. Таке вирівнювання мотиву­ється поліконфенсійністю країни та відокремленням церкви від держа­ви і школи від церкви [296]290.