Коротко охарактеризуємо історичний розвиток нормативно-юридичного "опосередкування" цього права людини. Інститут звільнення від військового обов'язку з релігійних переконань існував у Росії ще до 1917 р. Після Жовтневої революції він був узаконений рядом Декретів РНК
127
РРФСР. Зокрема 20 січня 1918 р. було прийнято Декрет РНК РРФСР "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви", згідно з яким допускалася заміна одного громадянського обов'язку іншим у кожному окремому випадку за рішенням народного суду [374] 307.
В розвиток цього положення в перші роки радянської влади були прийняті спеціальні документи: Декрет РНК "Про звільнення від військової повинності з релігійних переконань" від 04.01.1919 р. і Постанова РНК "Про порядок звільнення від військової служби з релігійних переконань" від 14.12.1920 р. У 1923 р. був прийнятий ЦПК РРФСР, який містив спеціальну главу, що визначала порядок звільнення від військової служби з релігійних переконань (ст. 226-230).
Згідно з постановою РНК від 14.12.1920 р. призовник здобував право на звільнення від військової служби на підставі рішення народного суду. Приймаючи рішення, суд керувався показами свідків та іншими даними про спосіб життя призовника, котрі засвідчували ступінь щирості і послідовності сповідування ним свого релігійного вчення. Суду також подавався висновок експертів (представників релігійних віровчень) про те, чи відповідне вчення справді забороняє своїм послідовникам брати участь у якій би то не було військовій службі і чи дійсно та чи інша особа є послідовником саме цього релігійного вчення та практично здійснює його у своєму житті. Отже, народний суд на підставі вищезгаданих свідчень мав право замінити військову службу "санітарною службою переважно в заразних шпиталях" чи іншою загальнокорисною роботою.
Інститут звільнення від військової служби діяв у СРСР до 1 вересня 1939 р., а потім більш ніж на 50 років був скасований. За цей час десятки тисяч віруючих на території СРСР, релігійні переконання яких не дозволяли відбувати військову повинність, не могли повною мірою здійснити свого права на свободу віросповідання і навіть підлягали кримінальній відповідальності за ухилення від чергового призову на дійсну військову службу. Відтак, деякі громадяни двічі, а то й тричі, відбували покарання за злочин, мотивом учинення якого були саме релігійні переконання. І тільки з січня 1992 р. в Україні почав діяти Закон "Про альтернативну (невійськову) службу", котрий визначив організаційно-правові основи реалізації цього права громадян.
Нині правову основу механізму юридичного забезпечення права громадян України на альтернативну (невійськову) службу становлять:
1. Конституція, де закріплено, що "у разі якщо виконання військового обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, ви
128
конання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійськовою) службою" (ч. 4 ст. 35);
2. Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23.04. 1991 р. Однак у цьому законі не фіксується право громадян на альтернативну (невійськову) службу, а лише зазначається, що "заміна виконання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України" (ст. 4). Доцільно було б передбачити у цьому законі і право громадян на альтернативну службу, оскільки воно є невід'ємним елементом свободи віросповідання людини;
3. Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу" (в редакції від 18.02.1999 р.). Це спеціальний нормативно-правовий акт, який визначає механізм проходження альтернативної служби, права та обов'язки громадян, які її проходять, та інші питання, пов'язані з нею;
4. Постанова Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 р. № 2066 "Про затвердження нормативно-правових актів щодо застосування Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу". Цією постановою були затверджені: Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби; Положення про комісії у справах альтернативної (невійськової) служби; Перелік підприємств, установ, організацій, що перебувають у державній або комунальній власності, на яких громадяни можуть проходити альтернативну (невійськову) службу (втратив чинність на підставі Постанови Кабінету Міністрів України № 1795 від 31.12.2004 ); Перелік релігійних організацій, віровчення котрих не допускає користування зброєю. У зв'язку з прийняттям згаданої Постанови, втратила чинність інша постанова Кабінету Міністрів України від 30 червня 1992 р. № 360 "Про заходи щодо реалізації Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу".
Специфіка права громадян України на альтернативну (невійськову) службу полягає в тому, що воно водночас є й різновидом юридичного обов'язку громадян перед суспільством. Згідно з чинним законодавством альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання суспільного обов'язку.
Зазначимо, що перелічені акти законодавства не лише декларують право громадян на альтернативну (невійськову) службу, а й дають реальну можливість громадянам ним скористатися, про що свідчать і статистичні дані. Так, 1992 р. цим правом скористалися 255 чол., 1993 р. - 554, 1994 р. - 702, 1995 р. - 1500, 1996 р. - 1159, 1997 р. - 1448, 1998 р. - 1207. Станом на 1 січня 1999 р. альтернативну (невійськову) службу в Україні проходили 3510 чол., а це, порівняно з 1992 р., у 15,6 разів більше [377]308.
129
Право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням, а самі громадяни належать до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджений постановою Кабінету Міністрів України. До них належать: адвентисти-ре-формісти, адвентисти сьомого дня, євангельські християни, євангельські християни-баптисти, покутники, свідки Єгови, Харизматичні Християнські церкви, християни віри євангельської, християни євангельської віри й товариство Свідомості Кришни, яке було включене до цього переліку у 1999 р. Можна очікувати, що цей перелік буде доповнений й іншими релігійними організаціями, чиє віровчення не допускає користування зброєю.
Отже, громадяни - члени вищезгаданих релігійних організацій повинні документально або іншим чином підтвердити істинність своїх релігійних переконань на засіданні комісії у справах альтернативної служби, яка й приймає рішення про скерування громадянина на альтернативну службу. Всі інші громадяни такого права не мають.
Як бачимо, законодавство України чітко визначає коло осіб, які мають право на альтернативну службу, але тим самим, як видається, обмежує й порушує права на свободу світогляду та віросповідання громадян, котрі не бажають проходити військову службу з огляду на моральні, філософські переконання [387]309. В інших державах право на відмову від військової служби з міркувань власної совісті, що ґрунтуються не тільки на релігійних переконаннях, надається громадянам ФРН, Франції, Данії, Італії, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Іспанії, Словаччини, Чехії, Угорщини, Фінляндії, Швеції, Польщі, Австрії [229]310.
Строк альтернативної служби в Україні у півтора раза перевищує строк військової служби, встановлений для солдатів і сержантів, які проходять строкову військову службу в Збройних Силах України та інших утворених відповідно до законів України військових формуваннях. Для осіб, які мають вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки спеціаліста або магістра, строк альтернативної служби також у півтора раза перевищує строк військової служби, встановлений для осіб, які мають відповідний освітньо-кваліфікаційний рівень (ст. 6 Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу").
Раніше, до 1999 року строк альтернативної служби був удвічі триваліший, ніж строк військової служби. Зменшивши строк альтернативної
130
служби, законодавство України врахувало досвід світової практики. Так, загалом у країнах Європи строк альтернативної служби є довшим за строк військової (Німеччині на 3 місяці, Португалії на місяць, Чехії, Латвії, Польщі на 6 місяців, Угорщині на 10 місяців). Однак в Італії, Данії, Швеції та Нідерландах строки альтернативної та військової служби однакові.
Альтернативну службу громадяни України проходять на підприємствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комунальній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в державній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов'язана із соціальним захистом населення, охороною здоров'я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а також у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України. Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які проходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України (ст. 5 Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу").
Зазначимо також, що громадяни, які проходять альтернативну службу, не можуть призначатися на посади, що передбачають виконання функцій представників органів влади або місцевого самоврядування, організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків [233]3 11. Отже, громадяни України проходять альтернативну службу і, відповідно, виконують свої обов'язки перед суспільством у тих галузях господарства, які є найважливішими та потребують найбільшої допомоги.
Коротко торкнемося питань порушення законодавства України про альтернативну (невійськову) службу. Суб'єктами таких правопорушень можуть бути як самі громадяни України, котрим надано право на альтернативну (невійськову) службу, так інші особи, в тому числі посадові, які перешкоджають громадянам у реалізації цього права.