Смекни!
smekni.com

Свобода віросповідання - юридичне забезпечення в Україні (Ярмол) (стр. 35 из 50)

Коротко охарактеризуємо історичний розвиток нормативно-юридич­ного "опосередкування" цього права людини. Інститут звільнення від військового обов'язку з релігійних переконань існував у Росії ще до 19­17 р. Після Жовтневої революції він був узаконений рядом Декретів РНК

127

РРФСР. Зокрема 20 січня 1918 р. було прийнято Декрет РНК РРФСР "Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви", згідно з яким допускалася заміна одного громадянського обов'язку іншим у кожному окремому випадку за рішенням народного суду [374] 307.

В розвиток цього положення в перші роки радянської влади були прийняті спеціальні документи: Декрет РНК "Про звільнення від вій­ськової повинності з релігійних переконань" від 04.01.1919 р. і Поста­нова РНК "Про порядок звільнення від військової служби з релігійних переконань" від 14.12.1920 р. У 1923 р. був прийнятий ЦПК РРФСР, який містив спеціальну главу, що визначала порядок звільнення від вій­ськової служби з релігійних переконань (ст. 226-230).

Згідно з постановою РНК від 14.12.1920 р. призовник здобував право на звільнення від військової служби на підставі рішення народного суду. Приймаючи рішення, суд керувався показами свідків та іншими дани­ми про спосіб життя призовника, котрі засвідчували ступінь щирості і послідовності сповідування ним свого релігійного вчення. Суду також подавався висновок експертів (представників релігійних віровчень) про те, чи відповідне вчення справді забороняє своїм послідовникам брати участь у якій би то не було військовій службі і чи дійсно та чи інша особа є послідовником саме цього релігійного вчення та практично здійснює його у своєму житті. Отже, народний суд на підставі вищезгаданих свід­чень мав право замінити військову службу "санітарною службою пере­важно в заразних шпиталях" чи іншою загальнокорисною роботою.

Інститут звільнення від військової служби діяв у СРСР до 1 вересня 1939 р., а потім більш ніж на 50 років був скасований. За цей час десятки тисяч віруючих на території СРСР, релігійні переконання яких не дозво­ляли відбувати військову повинність, не могли повною мірою здійснити свого права на свободу віросповідання і навіть підлягали кримінальній відповідальності за ухилення від чергового призову на дійсну військову службу. Відтак, деякі громадяни двічі, а то й тричі, відбували покарання за злочин, мотивом учинення якого були саме релігійні переконання. І тільки з січня 1992 р. в Україні почав діяти Закон "Про альтернативну (невійськову) службу", котрий визначив організаційно-правові основи реалізації цього права громадян.

Нині правову основу механізму юридичного забезпечення права гро­мадян України на альтернативну (невійськову) службу становлять:

1. Конституція, де закріплено, що "у разі якщо виконання військо­вого обов'язку суперечить релігійним переконанням громадянина, ви­

128

конання цього обов'язку має бути замінене альтернативною (невійсько­вою) службою" (ч. 4 ст. 35);

2. Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23.04. 1991 р. Однак у цьому законі не фіксується право громадян на аль­тернативну (невійськову) службу, а лише зазначається, що "заміна вико­нання одного обов'язку іншим з мотивів переконань допускається лише у випадках, передбачених законодавством України" (ст. 4). Доцільно було б передбачити у цьому законі і право громадян на альтернативну службу, оскільки воно є невід'ємним елементом свободи віросповідання людини;

3. Закон України "Про альтернативну (невійськову) службу" (в ре­дакції від 18.02.1999 р.). Це спеціальний нормативно-правовий акт, який визначає механізм проходження альтернативної служби, права та обов'язки громадян, які її проходять, та інші питання, пов'язані з нею;

4. Постанова Кабінету Міністрів України від 10 листопада 1999 р. № 2066 "Про затвердження нормативно-правових актів щодо застосу­вання Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу". Цією постановою були затверджені: Положення про порядок проходження альтернативної (невійськової) служби; Положення про комісії у справах альтернативної (невійськової) служби; Перелік підприємств, установ, організацій, що перебувають у державній або комунальній власності, на яких громадяни можуть проходити альтернативну (невійськову) службу (втратив чинність на підставі Постанови Кабінету Міністрів України № 1795 від 31.12.2004 ); Перелік релігійних організацій, віровчення котрих не допускає користування зброєю. У зв'язку з прийняттям згаданої По­станови, втратила чинність інша постанова Кабінету Міністрів України від 30 червня 1992 р. № 360 "Про заходи щодо реалізації Закону Украї­ни "Про альтернативну (невійськову) службу".

Специфіка права громадян України на альтернативну (невійськову) службу полягає в тому, що воно водночас є й різновидом юридичного обов'язку громадян перед суспільством. Згідно з чинним законодавством альтернативна служба запроваджується замість проходження строкової військової служби і має на меті виконання суспільного обов'язку.

Зазначимо, що перелічені акти законодавства не лише декларують право громадян на альтернативну (невійськову) службу, а й дають реальну можливість громадянам ним скористатися, про що свідчать і статистичні дані. Так, 1992 р. цим правом скористалися 255 чол., 1993 р. - 554, 1994 р. - 702, 1995 р. - 1500, 1996 р. - 1159, 1997 р. - 1448, 1998 р. - 1207. Станом на 1 січня 1999 р. альтернативну (невійськову) службу в Україні проходи­ли 3510 чол., а це, порівняно з 1992 р., у 15,6 разів більше [377]308.

129

Право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо виконан­ня військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням, а самі громадяни належать до релігійних організацій, віровчення яких не допускає користування зброєю. Перелік таких релігійних організацій затверджений постановою Кабінету Міністрів України. До них належать: адвентисти-ре-формісти, адвентисти сьомого дня, євангельські християни, євангельські християни-баптисти, покутники, свідки Єгови, Харизматичні Християнські церкви, християни віри євангельської, християни євангельської віри й това­риство Свідомості Кришни, яке було включене до цього переліку у 1999 р. Можна очікувати, що цей перелік буде доповнений й іншими релігійними організаціями, чиє віровчення не допускає користування зброєю.

Отже, громадяни - члени вищезгаданих релігійних організацій пови­нні документально або іншим чином підтвердити істинність своїх релі­гійних переконань на засіданні комісії у справах альтернативної служби, яка й приймає рішення про скерування громадянина на альтернативну службу. Всі інші громадяни такого права не мають.

Як бачимо, законодавство України чітко визначає коло осіб, які ма­ють право на альтернативну службу, але тим самим, як видається, об­межує й порушує права на свободу світогляду та віросповідання грома­дян, котрі не бажають проходити військову службу з огляду на моральні, філософські переконання [387]309. В інших державах право на відмову від військової служби з міркувань власної совісті, що ґрунтуються не тільки на релігійних переконаннях, надається громадянам ФРН, Фран­ції, Данії, Італії, Нідерландів, Норвегії, Португалії, Іспанії, Словаччини, Чехії, Угорщини, Фінляндії, Швеції, Польщі, Австрії [229]310.

Строк альтернативної служби в Україні у півтора раза перевищує строк військової служби, встановлений для солдатів і сержантів, які проходять строкову військову службу в Збройних Силах України та ін­ших утворених відповідно до законів України військових формуваннях. Для осіб, які мають вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним рівнем підготовки спеціаліста або магістра, строк альтернативної служби та­кож у півтора раза перевищує строк військової служби, встановлений для осіб, які мають відповідний освітньо-кваліфікаційний рівень (ст. 6 Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу").

Раніше, до 1999 року строк альтернативної служби був удвічі трива­ліший, ніж строк військової служби. Зменшивши строк альтернативної

130

служби, законодавство України врахувало досвід світової практики. Так, загалом у країнах Європи строк альтернативної служби є довшим за строк військової (Німеччині на 3 місяці, Португалії на місяць, Чехії, Латвії, Поль­щі на 6 місяців, Угорщині на 10 місяців). Однак в Італії, Данії, Швеції та Нідерландах строки альтернативної та військової служби однакові.

Альтернативну службу громадяни України проходять на підприєм­ствах, в установах, організаціях, що перебувають у державній, комуналь­ній власності або переважна частка у статутному фонді яких є в держав­ній або комунальній власності, діяльність яких у першу чергу пов'язана із соціальним захистом населення, охороною здоров'я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-комунальним та сільським господарством, а та­кож у патронажній службі в організаціях Товариства Червоного Хреста України. Види діяльності, якими можуть займатися громадяни, які про­ходять альтернативну службу, визначаються Кабінетом Міністрів України (ст. 5 Закону України "Про альтернативну (невійськову) службу").

Зазначимо також, що громадяни, які проходять альтернативну службу, не можуть призначатися на посади, що передбачають виконання функцій представників органів влади або місцевого самоврядування, організацій­но-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків [233]3 11. Отже, громадяни України проходять альтернативну службу і, відповідно, виконують свої обов'язки перед суспільством у тих галузях господарства, які є найважливішими та потребують найбільшої допомоги.

Коротко торкнемося питань порушення законодавства України про альтернативну (невійськову) службу. Суб'єктами таких правопорушень можуть бути як самі громадяни України, котрим надано право на аль­тернативну (невійськову) службу, так інші особи, в тому числі посадові, які перешкоджають громадянам у реалізації цього права.