142
конкретної держави; право іноземців; право апатридів; право на релігійну освіту дітей, інших категорій осіб.
17. У законодавстві необхідно передбачити, що право здобувати релігійну освіту індивідуально чи разом з іншими мають не лише громадяни, але й іноземці та апатриди.
18. Потрібно встановити, що у державних навчальних закладах за бажанням батьків можуть бути виділені із системи релігієзнавства окремі теми (об'єднані у навчальні курси) для глибшого вивчення їхніми дітьми (наприклад, християнська етика). Однак програма таких курсів повинна бути затверджена Міністерством освіти і науки України, а їх викладання повинно здійснюватися викладачами, котрі мають відповідну педагогічну освіту та належний рівень професійної підготовки.
19. Юридичним засобом охорони права людини здобувати релігійну та світську освіту є передбачене законодавством положення про недопустимість будь-якого примушування до навчання релігії. Пропонується уточнити дане положення вказівкою про те, що забороняється будь-яке примушування до навчання і у сфері атеїстичних (чи інших) переконань, якщо це суперечить релігійній вірі особи. Юридична відповідальність за вищевказані діяння передбачена лише для релігійних організацій (а саме: можливість припинення їхньої діяльності в судовому порядку), однак її не встановлено стосовно фізичних осіб. Як видається, доцільно передбачити, наприклад, адміністративну відповідальність фізичних осіб (і окремо - осіб посадових) за примушування до навчання релігійним та іншим переконанням.
20. Право на заміну виконання окремих юридичних обов'язків, несумісних із релігійними чи іншими переконаннями людини, також виступає невід'ємним елементом свободи віросповідання (ч. 3 ст. 4 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"). Вказана можливість людини має бути відображена і в Конституції України, де поки що передбачено лише право заміни військового обов'язку альтернативною службою, хоча, як свідчить практика, може виникати необхідність заміни й деяких інших юридичних обов'язків, несумісних із релігійними чи іншими переконаннями особи.
21. Серед юридичних обов'язків, виконання яких може суперечити релігійним чи іншим переконанням особи, можемо назвати наступні: складання присяги; проходження військової, а інколи й альтернативної служби; використання науково обгрунтованого медичного лікування; отримання ідентифікаційного номера, коли це передбачено законом.
22. Право на альтернативний порядок складання присяги з мотивів релігійних чи інших переконань законодавство України не передбачає. Тому варто закріпити загальну норму про те, що при складанні присяги
143
(як релігійного, так і нерелігійного характеру) повинні враховуватися релігійні чи інші переконання людини.
23. Право на заміну військової служби альтернативною за чинним законодавством, надається громадянам України, якщо виконання військового обов'язку суперечить їхнім релігійним переконанням, а самі громадяни належать до релігійних організацій (їхній перелік затверджений постановою Кабінету Міністрів України), віровчення котрих не допускає користування зброєю. На наш погляд, вказане положення обмежує свободу віросповідання тих громадян, які не бажають проходити військову службу з огляду на моральні, філософські, етичні переконання, а також тих із них, хто не належить до релігійних організацій із вищевказаного переліку. Тому у Конституції України та Законі "Про альтернативну (невійськову) службу" слід передбачити право громадян України на альтернативну службу також і з релігійних, філософських, етичних переконань.
144
ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ
За результатами проведеного дослідження видається можливим зробити наступні висновки:
1. Неодмінними передумовами особистісного самовизначення людини є її свобода віровизнання та свобода віросповідання. Їх основою виступає віра людини як обов'язковий елемент свідомості, світогляду. Віру людини можна розглядати у двох аспектах. По-перше, як духовну, психічну діяльність людини, спрямовану на вибір об'єкта віри і визначення свого внутрішнього ставлення до нього. Можливість здійснення такої діяльності відображає поняття свободи віровизнання. По-друге, віру можна трактувати й як зовнішню (фізичну) діяльність, що виступає проявом віровизнання. Можливість здійснення такої діяльності людиною відображає інше поняття - свобода віросповідання. Отже, свобода віровизнання як загальносоціальне (природне) право людини - це можливість людини вільно обирати об'єкт своєї віри і визначати власне внутрішнє ставлення до нього. Свобода віросповідання як загальносоціальне (природне) право людини - це можливість людини вчиняти певні дії або утримуватися від їх вчинення, за допомогою чого об'єктивується її віровизнання. Конкретизуючи, можемо відзначити, що свобода віросповідання як загальносоціальне (природне) право людини - це можливість людини вчиняти такі діяння, за допомогою яких приймаються, змінюються та сповідуються релігійні або інші переконання.
2. Структура свободи віровизнання та свободи віросповідання як природних прав людини - це система тих можливостей, котрі відображають змістовну конкретизацію зазначених прав та зв'язки між ними. Структурні елементи (можливості) свободи віровизнання та зв'язки між ними стосуються лише внутрішньої (психічної) сфери людини. Зовнішній же їх прояв становить структуру свободи віросповідання. Елементи свободи віровизнання та свободи віросповідання людини як загально-соціальних (природних) явищ відображено у міжнародних (як універсальних, так і регіональних) актах з прав людини. Ці акти слугують широко визнаними міжнародними стандартами права, що розглядається.
3. До структурних елементів свободи віровизнання та свободи віросповідання як загальносоціальних явищ належать такі можливості людини:
а) приймати певну релігію чи інші переконання;
б) змінювати свої релігійні чи інші переконання;
145
в) сповідувати якусь релігію чи інші переконання;
г) здобувати релігійну та (або) світську освіту;
д) утримуватися від окремих дій, несумісних із релігійними чи іншими переконаннями.
Крім вищевказаних елементів, свобода віровизнання включає також ще один - можливість мати власні релігійні чи інші переконання.
4. Право людини сповідувати будь-яку релігію чи інші переконання можна класифікувати на певні види: 1) за кількісним складом суб'єктів його здійснення - індивідуальне та колективне сповідування; 2) за змістом сповідувальної діяльності - здійснення культових дій та поза-культової діяльності (у духовній і практичній сферах); 3) залежно від місця сповідування - здійснення останнього у культових будівлях і на прилеглій до них території, у місцях паломництва, на кладовищах чи в місцях окремих поховань, у квартирах і будинках приватних осіб, в установах, організаціях чи в інших місцях; 4) залежно від юридичного статусу суб'єкта використання розглядуваного права - сповідування релігії громадянами певної держави, іноземцями, апатридами, дітьми, військовослужбовцями, засудженими тощо.
5. Аналіз чинного законодавства України дозволяє констатувати існування у ньому комплексного (міжгалузевого) інституту, що є основою юридичного механізму забезпечення свободи віросповідання людини.
6. Конституція України гарантує кожному право на свободу світогляду і віросповідання (ст. 35), а Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації" - право громадян на свободу совісті. Тому слід внести зміни до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", гарантувавши кожному (а не лише громадянам) свободу світогляду та віросповідання. При цьому, чи не найвдалішим формулюванням розглядуваного права, як видається, є свобода саме віросповідання як можливість людини приймати, змінювати, сповідувати, здобувати релігійні або інші переконання, а також утримуватися від тих дій, які несумісні з ними. Свобода ж світогляду - це можливість людини вільно самовизначатися у світі в цілому, осмислювати своє ставлення до нього, знаходити своє життєве призначення. Юридичне право здатне регулювати лише зовнішні прояви світогляду людини, котрі можуть стосуватися усіх сфер суспільного життя й торкатися, відповідно, будь-якого права людини.
7. Механізм закріплення у Конституції України принципів свободи віросповідання людини видається підставним уточнити, або ж доповнити, наступним чином:
- принцип, згідно з яким жодна релігія не може бути визнана обов'язковою, слід доповнити положенням про те, що жодна релігія не може бути визнана й державною;
146
- у Конституції України необхідно закріпити принцип рівності усіх релігій, віросповідань та релігійних організацій перед законом;
- принцип відокремлення церкви і релігійних організацій від держави доцільно закріпити у такому формулюванні: "Україна є світською державою";
- принцип відокремлення школи від церкви, від релігійних організацій слід закріпити у такому формулюванні: "Державна система освіти різних рівнів має світський характер";
- у законодавстві України доцільно відобразити також і такі принципи свободи віросповідання, як добровільність самовизначення кожного у сфері сповідування віри та свобода вибору форм і способів здійснення цієї свободи.
8. Структура суб'єктивного юридичного права на свободу віросповідання включає наступні елементи (складники):
- право приймати релігію або інші переконання за своїм вибором;
- право сповідувати будь-яку релігію одноособово або разом з іншими;
- право не сповідувати жодної релігії;
- право змінювати свої релігійні або інші переконання;
- право на релігійну та (або) світську освіту;
- право на заміну окремих юридичних обов'язків, несумісних із релігійними чи іншими переконаннями.