РЕФЕРАТ
на тему:
Соціальне управління та його види
Соціальне управління — це управління, здійснюване у людському суспільстві, людьми стосовно людей. І суб'єкт, і об'єкт управління представлені тут людиною. Отже, в управлінських системах, які функціонують у соціальному середовищі, головним і провідним є людський фактор.
Основними категоріями соціального управління є ті самі суб'єкт, об'єкт, управлінський вплив, зворотні зв'язки, управлінська система. Проте їх зміст, форми і методи впливу, цілі взаємодії, принципи, на яких вони базуються, зовсім інші, кардинально відмінні від технократичних і біологічних систем. Усі відомі категорії набувають у соціальному управлінні конкретного вираження у діях людей, їх колективів та взаємозв'язках.
Управління має місце у будь-якому суспільстві і практично у будь-якому людському колективі. Залежно від історичних, екологічних, політичних та інших обставин можуть змінюватися його цілі, форми, методи. Незмінною залишається необхідність в управлінні.
Основою потреби в управлінні є проста на перший погляд обставина, властива будь-якому людському колективові. Це — співробітництво людей всередині колективу. Саме співробітництво, спільна діяльність заради досягнення конкретних цілей перетворює окремо взятих людей на колектив.
Уявімо, що зібралася група людей, де кожен прагне до адекватної для всіх мети (наприклад, до створення фірми, підприємства, громадського формування). У який спосіб найкраще розв'язати спільну для всіх і кожного окремо проблему? Певна річ, найефективніший спосіб — співробітництво, спільна діяльність, спільне подолання труднощів і розв'язання завдань, що постають на шляху досягнення мети. Іншими словами, треба створити колектив і, використовуючи знання, психічні, фізичні та інші можливості його членів, розпочати спільну діяльність. Зробити це можна тільки шляхом впливу на кожну людину, щоб кожний усвідомив необхідність спільної праці. В результаті матимемо соціальну управлінську систему, де є суб'єкт, об'єкт і управлінський вплив.
Потреба людей у співробітництві, спільній діяльності, спільній праці об'єктивно породжує потребу управління. Водночас ця потреба завжди виникає там, де спостерігаються будь-які варіанти спільної діяльності людей. Управління в цій ситуації являє собою засіб забезпечення спільної діяльності — умову її нормального функціонування.
Суспільство в цілому є результатом спільної діяльності людей, їх співробітництва. Більше того, у такому розумінні суспільство — найвища форма спільної праці людей, а управління — атрибут суспільного життя.
Виходячи з викладеного, визначимо істотні, на наш погляд, ознаки соціального управління:
1) соціальне управління завжди наявне там, де виникає спільна
діяльність людей;
2)головне призначення управління — регулюючий вплив на поведінку учасників спільної діяльності;
3)функції соціального управління (координація, узгодження, планування, контроль, нагляд, примус) реалізуються у рамках суспільних відносин;
4)внаслідок соціально-управлінських впливів виникають управлінські відносини, які є різновидом, по-перше, суспільних, а по-друге, вольових відносин;
5)соціальне управління — різновид людської діяльності.
На підставі цих ознак можна сформулювати визначення соціального управління.
Соціальне управління — вид вольової діяльності, вираженої у цілеспрямованому й організуючому впливі, здійснюваному з метою забезпечення узгодженості й впорядкованості спільних дій людей та їх колективів в інтересах ефективного розв'язання завдань, що стоять перед ними.
Як і будь-який інший вид управління, соціальне управління має системний характер і здійснюється в рамках соціальних управлінських систем. До факторів, які детермінують ці системи, належать такі:
1)єдність системи стосовно середовища та багатоманітність її зв'язків з ним;
2)наявність у системи відносно самостійних компонентів, з яких утворено її керуючу та керовану підсистеми;
3)інтегрування компонентів системи, внаслідок чого ціле (система) набуває властивостей і характеристик, яких немає в окремих складових системи, тобто наявність у системи інтегративних якостей;
4)наявність всередині системи суперечностей, які є рушійною силою її саморозвитку, породжують необхідність самоуправління, цілеспрямованого впливу однієї підсистеми (керуючої) на іншу (керовану);
5)історичність системи, тобто розвиток її у часі.
Соціальне управління, як і весь комплекс відносин, що складаються у суспільстві, — багатопланове й багатогранне явище. Управління може здійснюватися як однією людиною, так і колективом людей. Управляти
можна економікою, соціально-політичною, духовною сферами тощо. Саме тому вивченням соціального управління займаються представники різних галузей знань: економісти, соціологи, філософи, психологи, юристи. При цьому пропонуються різні варіанти його структури.
З позицій юридичної науки, в основі первісного підходу до структуризації соціального управління доцільно використовувати критерій «пріоритету інтересів», оскільки останній використовується як один із критеріїв при виділенні публічного і приватного права.
На цій підставі соціальне управління поділяється на:
а) управління, здійснюване з метою реалізації! публічних (загальних) інтересів, чи публічне управління;
б) управління, здійснюване з метою реалізації корпоративних інтересів, чи корпоративне управління;
в) управління, здійснюване з метою реалізації приватних інтересів, чи приватне управління.
Найбільш рельєфними юридичними супутниками зазначених видів соціального управління є: адміністративне право — для публічного управління; корпоративне право — для корпоративного управління; цивільне право — для приватного управління.
Публічне управління складається з:
1)державного управління, де суб'єктом виступає держава в особі від
повідних структур;
2)громадського управління, де суб'єктами є недержавні утворення.
Слід зазначити, що в суспільстві, організованому на державній основі, переважне значення має державний канал соціально-управлінського впливу. Нині у суспільному житті важко відшукати хоч би одну сферу, якої так чи інакше не торкався б управлінський вплив держави.
Поряд з цим в умовах адміністративної реформи і ринкових перетворень в економіці зростає активність недержавних формувань і структур, які беруть дедалі більшу участь в управлінні не тільки громадськими, а й державними справами, у розв'язанні політичних, господарських і соціально-культурних проблем.
Державне і громадське управління у своїй діяльності не протистоять одне одному. Як різновиди публічного управління вони мають багато спільного. Це зумовлено єдністю публічних інтересів, цілей і завдань, у досягненні і вирішенні яких обидві системи беруть активну участь, а також самою природою управлінської діяльності.
Кожному з названих видів управлінської діяльності притаманні специфічні ознаки, що виключає можливість їх ототожнення. Відмінності між ними зумовлені особливостями їх організації, характером використовуваних форм і методів впливу.
Так, суб'єкти державного управління виступають від імені держави. Рішення, що приймаються у рамках цієї системи, обов'язкові для всіх учасників суспільних відносин, у тому числі й для недержавних організацій та формувань, їх діяльність має юридично-владний характер і забезпечується примусовою силою держави.
Суб'єктами громадського управління виступають недержавні утворення. До них належать різні самоврядні структури та їхні органи. Вони виступають як суб'єкти публічного управління виключно від свого імені тільки для вирішення питань, що визначені їх статутними документами.
Зокрема, ст.16 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25 червня 1991 р. передбачає, що громадське управління у даній сфері здійснюється громадськими об'єднаннями й організаціями, якщо така діяльність передбачена їхніми статутами. Його метою є реалізація природоохоронного законодавства, контроль за додержанням вимог екологічної безпеки, забезпечення проведення ефективних і комплексних заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання природних ресурсів, досягнення узгодженості дій державних і громадських органів у цій галузі. Стаття 21 цього Закону визначає конкретні повноваження громадських об'єднань у цій сфері. Відповідно до неї вони мають право:
• розробляти і пропагувати свої природоохоронні програми;
• утворювати громадські фонди охорони природи;
• виконувати роботи з охорони та відтворення природних ресурсів, збереження та поліпшення стану навколишнього природного середовища — за погодженням з місцевими радами за рахунок власних коштів і добровільної трудової участі членів громадських об'єднань;
• брати участь у проведенні перевірок виконання підприємствами, установами та організаціями природоохоронних планів і заходів;
• проводити громадську екологічну експертизу, обнародувати її результати і передавати їх органам, уповноваженим приймати рішення;
• одержувати у встановленому порядку інформацію про стан навколишнього природного середовища, джерела його забруднення, програми і заходи щодо охорони навколишнього природного середовища;
• виступати з ініціативою проведення республіканського і місцевих референдумів з питань охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки;
• вносити до відповідних органів пропозиції щодо організації територій та об'єктів природно-заповідного фонду;
• подавати до суду позови щодо відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в тому числі здоров'ю громадян і майну громадських об'єднань;