Дисциплінарні провини — це суспільне небезпечні вчинки, які заподіюють шкоду внутрішньому порядку діяльності підприємств, установ, організацій і тягнуть за собою дисциплінарну відповідальність.
63.Форма державного правління визначається порядком організації, структурою і взаємодією вищих державних органів влади і управління. Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку. Монархія — це форма державного правління, за якої вища державна влада зосереджується (повністю або частково) в руках однієї особи — монарха, і перелається як спадщина серед представників правлячої династії або формується якимось іншим шляхом. Монархії властиві такі юридичні ознаки: а) безстроковість влади монарха; б) володіння владою за спадком по праву крові; в) представництво монарха від імені держави не за дорученням, а за власним правом; г) непідпорядкованість влади монарха будь-яким іншим суб'єктам. Монархії поділяються на дві групи: необмежені та обмежені.
Необмежені монархії — це монархії, за якими влада монарха ніким і нічим не обмежена. Інакше кажучи, у країні не існує ні органів, ні законів, що могли б якоюсь мірою змінити або відмінити волю монарха. Існують різновиди необмеженої монархії: а) деспотична монархія, за якою влада монарха обожнюється, а він сам офіційно визнається божеством. Цей різновид необмеженої монархії був поширений у державах рабовласницького типу, і насамперед, на Древньому Сході; б) абсолютна монархія характерна для більш пізніх часів і свого розквіту досягла в епоху феодалізму. В ній монарху вже не надаються божественні почесті, але за ним визнається необмежена влада, що обумовлюється його належністю до правлячої династії. Прикладами абсолютної монархії можуть бути царська Росія, а у наш час — Саудівська Аравія.
Обмежена монархія — це монархія, де влада монарха тією чи іншою мірою обмежується повноваженнями певних державних органів. Різновидами її є: а) дуалістична монархія, за якої монарх вже не має законодавчої влади, яка перейшла до парламенту, але він ще зосереджує у своїх руках виконавчу владу і по своїй волі формує уряд, що відповідальний перед ним, а не перед парламентом. Дуалістична монархія характерна для періоду переходу від феодалізму до капіталізму і є своєрідною спробою примирення інтересів відживаючого класу феодалів (в особі монарха) і нового пануючого класу — буржуазії (в особі парламенту); б) парламентарна (конституційна) монархія, за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади і за яким лише формально зберігається статус глави держави, але виключно з представницькими повноваженнями. Виконавча влада належить уряду, який формується парламентом і лише йому підзвітний. Абсолютна більшість сучасних монархій — це монархії парламентарні. їх існування обумовлено національними традиціями, живучістю певних символів (Англія, Швеція, Японія та ін.).
64.Законність безпосередньо пов'язана з правопорядком. Ці поняття дуже близькі і їх часто ототожнюють. Любий порядок взагалі зводиться до певної системи відносин. Тому правопорядок — це не що інше, як система правовідносин, які встановлені в результаті реалізації норм позивного права, права створеного державою. Їх відмінність полягає в тому, що законність — це режим або процес дотримання і виконання діючого законодавства, а правопорядок — це уже результат дії, реалізації самого процесу законності. Тому логічно правопорядок включає в свій зміст режим (процес) законності і її результат — систему правовідносин, які склались в результаті реалізації норм права. Правопорядок більш широке поняття. Воно включає систему правових демократичних законів, функціональні права і обов'язкі (правовий статус) державних органів, організацій і громадян, процес (режим) точного і неухильного дотримання і виконання діючих нормативно-правових актів (права) і систему правовідносин, які склались в результаті такої реалізації.
Громадський порядок виник в період первісно-обшинного ладу. Правопорядок же виник значно пізніше, з появою держави і законодавства. З відмиранням держави відповідно не буде існувати правопорядку. Громадський же порядок, заснований на реалізації соціальних норм, залишатиметься поки буде існувати суспільство. Правопорядок — це не необхідна або можлива поведінка чи діяльність, яка закріплена в правових нормах, не абстрактні права і обов'язки, а фактична реалізація людьми суб'єктивних прав і обов'язків. Саме поведінка людей, яка пов'язана з дією права, утворює правопорядок. Таким чином, правопорядок — це результат дії права і умов його реалізації. Показником стану правопорядку є дотримання і виконання правових норм, правильне їх застосування. Чим менше здійснюється в суспільстві правопорушень, тим міцніший правопорядок. Правопорядок складається із реалізації не тільки принципу законності, але і всіх інших принципів правової держави і громадянського суспільства.
Правопорядок — це система правовідносин, яка складається в результаті реалізації режиму законності, правових принципів, системи права і законодавства всіма суб'єктами суспільних відносин і характеризується станом правопорушень і злочинності в суспільстві. Соціальна цінність і роль правопорядку полягає в тому, що: 1) він виражає і закріплює структуру управління народним господарством; 2) в ньому поєднується планова дисципліна державних підприємств і автономна самостійність приватних
підприємств; 3) виражає і закріплює систему політичних та інших соціальних відносин; 4) в ньому відображаються всі форми власності — загальнодержавна, комунальна, колективна і приватна; 5) він закріплює політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність; 6) забезпечує розвиток кооперативних, приватних підприємств, змішаних підприємств і організацій; 7) гарантує і закріплює систему юридичних прав і обов'язків громадян; 8) забезпечує громадянський мир, злагоду, спокій в Україні та створює умови для гідного життя і праці людини, консолідації всіх здорових сил суспільства; 9) створює умови для подолання економічної, соціальної та конституційної кризи.
65. Основним джерелом права більшості сучасних держав є нормативно-правовий акт, який характеризується такими ознаками: 1) ухвалюється чи санкціонується уповноваженими органами держави, їх посадовими особами, іншими суб'єктами правотворчості і є їх одностороннім волевиявленням; 2) має зовнішню форму у вигляді певного писемного документа; 3) містить нові норми права чи змінює, скасовує чинні; 4) приймається згідно з чітко визначеною процедурою; 5) має юридичну силу, що відображує співвідношення з іншими правовими актами, місце і роль у системах законодавства і правового регулювання; б) надає волі народу офіційного характеру. Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:
1) за суб'єктами ухвалення — на акти органів держави, народу в процесі референдуму, громадських об'єднань, трудових колективів, спільні акти органів держави і недержавних формувань;
2) за юридичною силою — на закони і підзаконні нормативні акти;
3) за сферою дії — на загальнообов'язкові, спеціальні, локальні;
4) за ступенем загальності правових норм — на загальні і конкретизаційні;
5) за характером волевиявлення — на акти встановлення, зміни та скасування норм права;
6) за галузями законодавства — на цивільні, кримінальні, кримінально-процесуальні і т. ін.;
7) за часом дії — визначно-строкові і невизначно-строкові.
Поширеною диференціацією нормативних актів є їх класифікація за суб'єктами нормотворчості. Верховна Рада України видає закони і постанови; Президент — укази. Органи виконавчої влади України видають такі нормативно-правові акти: Кабінет Міністрів — декрети і постанови;
керівники міністерств і відомств — інструкції, вказівки, нормативні накази; місцеві ради народних депутатів — рішення і нормативні ухвали; виконавчі комітети місцевих рад — рішення, а керівники їх управлінь і відділів та керівники обласних і районних державних адміністрацій — нормативні накази; адміністрація державних підприємств, установ, організацій — нормативні накази і інструкції.
У деяких випадках нормативного характеру набувають волевиявлення населення у результаті всеукраїнського чи регіонального референдумів, певних громадських об'єднань, трудових колективів, форма яких може бути різною (рішення, постанова і т. ін.).
66. Форма державного правління визначається порядком організації, структурою і взаємодією вищих державних органів влади і управління. Розрізняють дві основні форми державного правління: монархію і республіку.
Республіка — форма державного правління, за якої всі вищі державні органи обираються населенням або формуються загальнонаціональним представницьким органом влади. У сучасному світі розрізняють два види республік: а) президентська республіка, в якій повноваження глави держави, а у деяких випадках — і голови уряду, належать президенту, який обирається парламентським шляхом (прямими чи непрямими виборами населення) і формує уряд, що, як правило, не несе повної відповідальності перед парламентом. Президентські республіки сформувались у США, франції, Аргентині, Ірані та ін.; б) парламентська республіка, в якій здійснюється принцип верховенства парламенту, що обирається населенням країни і формує відповідальний перед ним уряд (Італія, Греція, Індія та ін.). Щодо України, то нині вона має змішану форму правління. В ній вбачаються ознаки як президентської (вибори президента населенням, широке коло його повноважень), так і парламентської (обов'язкове затвердження Верховною Радою Прем'єр-міністра, можливість виразу парламентом недовіри йому) республік.