Реферат на тему:
Поняття і види джерел права.
План
1. Поняття і види джерел права.
2. Звичаєве право.
3. Закон.
4. Едикти магістрів, преторське право.
5. Діяльність юристів.
6. Кодифікація римського права.
Поняття і види джерел права.
Римський історик Тит Лівії назвав закони XII таблиць "fonsomnispubliciprivatiqueiuris" джерелом усього публічного і приватного права. Слово "джерело" у цій фразі ужито в змісті кореня, з якого виросло могутнє дерево римського права; Лівії хотів терміном "джерело" позначити початок, від якого йде розвиток римського права.
У римському праві протягом його історії формами правотворення служили:
1) звичайне право;
2) закон (у республіканський період - постанови народних зборів; в епоху принципату -сенатусконсульти, постанови сенату, який вуалювалася воля принцепса; у період абсолютної монархії — імператорські конституції);
3) едикти магістрів;
4) діяльність юристів (юриспруденція).
Звичаєве право.
В Інституціях Юстиніан проводитьсярозходження між правом писаним (ius scriptum) і неписаним (ius піп scriptum). Писане право — це закон і інші норми, що виходять від органів влади і зафіксовані ними у визначеній редакції. Неписане право — це норми, що складаються в самій практиці. Якщо такісформовані в практиці правила поведінки людей не одержують визнання і захисти від державної влади, вони залишаються простими звичаями (так називаними побутовими); якщо звичаї визнаються і захищаються державою, вони стають юридичними звичаями, складають звичайне право, а іноді навіть сприймаються державною владою, що додає їм форму закону.
Звичайне право являє собою найдавнішу форму утворення римського права. Норми звичайного права позначаються в римському праві термінами: mores maiorum (звичаї предків), usus (звичайна практика); сюди ж треба віднести: commentarii pontificum (звичаї, що склалися в практиці жрецов); commentarii magistratuum (звичаї, що склалися в практиці магістратів) і ін., в імператорський період застосовується термін consuetude (звичай).
Закон.
В міру зміцнення і розширення держави неписане звичайне право стає незадовільною формою через невизначеність, повільності утворення і взагалі затруднительности регулювати в цій правовій формі зростаючийоборот. Звичайне право звільняє дорогу закону й іншим формам правообразования.
У республіканський період закони проходили через народні збори і називалися leges. Розвиток життя висувало це джерело права на перше місце. Необхідно разом з тим підкреслити, що законів у республіканському Римі усе-таки видавалося не так багато; одержали величезне поширення специфічні римські форми правообразования: едикти судових магістратів і діяльність юристів (юриспруденція). Консерватизму, що характеризує римське право, ці останні форми правообразования відповідали набагато більш, ніж видання нових законів. Крім законів XII таблиць важливе значення для цивільного права мають: lex Poetelia (Пэтелиев закон), IV в.до н.е., що скасував продаж у рабство й убивство боржника, що не сплатив боргу; lex Aquilia (Аквилиев закон), приблизно III в.до н.е., про відповідальність за знищення й ушкодження чужих речей; lex Falcidia (Фальцидиев закон), 1 в.до н.е., про обмеження заповідальних відмовлень і ін.
У період принципату народні збора не відповідали новому ладу і тому повинні були, природно, утратити значення. Але тому що в цей час (перші три століття н.е.) імператорська влада ще був схильна прикриватися республіканськими формами, створювалося враження, що закони видавалися сенатом (сенатусконсульты).
Остаточне зміцнення імператорської влади привело до того, що одноособове розпорядження імператора стало визнаватися законом: "що завгодно імператору, то має силу закону", а сам імператор "законами не зв'язаний" (legibus solutus est, D. 1,3,31). Імператорські розпорядження, що носили загальне найменування "конституцій", існували чотирьох видів: а) едикти — загальні розпорядження, звернені до населення (термін, що уцелели від республіканських часів, коли він мав зовсім інше значення); б) рескрипти — розпорядження по окремих справах (відповіді на, що збуджувалися перед імператором клопотання); в) мандати — інструкції, що давалися імператорами чиновникам; г) декрети — рішення по спірних справах, що надходили на розгляд імператора. У період абсолютной монархії імператорські закони стали іменуватися leges; зустрічаються і нові терміни: ieges generales, sanctio pragmatica і ін.
1. Однієї з форм правообразования, специфічної саме для римського права, є едикти магістрів.
Термін "едикт" походить від слова dico (говорю) і відповідно до цим спочатку позначав усне оголошення магістрату по томучиіншомупитанню. З часом едикт одержав спеціальне значення програмного оголошення, яке по сталій практиці робили (вже в писемній формі) республіканські магістри при вступі на посаду. Юрист Гай писав, що особливо важливе значення мали едикти: 1) преторів (як міського, що відавцивільною юрисдикцією у відносинах між римськими громадянами, так і перегринского, що відав цивільною юрисдикцією по спорах між перегринами, а також між римськими громадянами і перегринами) і (відповідно в провінціях) правителів провінцій, а також 2) курульныхэдилов, що відали цивільною юрисдикцією по торгових справах (у провінціях -відповідно квесторів).
У своїх едиктах, обов'язкових для їхніх магістратів, що видавали, ці останні повідомляли, які правила будуть лежати в основі їхньої діяльності, у яких випадках будуть даватися позови, у яких немає і т.д. Едикт, що містив подібного роду річну програму діяльності магістрату, називали постійним на відміну від разових оголошень по окремих випадкових приводах.
Формально едикт був обов'язковий тільки для того магістрату, яким він був виданий, і, отже, тільки на той рік, протягом якого магістрат знаходився при владі (звідси приналежне Цицеронуназва едикту lex annua, закон на рік). Однак фактично ті пункти едикту, що виявлялися удалим вираженням інтересів пануючого класу, повторювалися й в едикті знову обраного магістрату і здобували стійке значення (частинаедикту даного магістрату, що переходила в едикти його спадкоємців, називається edictum tralaticium).
2. Приблизно з III в.до н.е., у Риміодержала досить помітний розвиток торгівля з іншими італійськими громадами; потім стали розвиватися торгові зв'язки звнеиталийскими країнами. У той же час йшов процес зосередження земельної власності в руках великих землевласників, інтереси яких виявлялися іноді в протиріччі з інтересами рабовласників-комерсантів, хоча при цьому і землевласники і купці були однаково зацікавлені в збереженні рабовласницького ладу.
Суспільні відносини, таким чином, значно ускладнилися, унаслідок чого старі нерухомі і дуже обмежені кількісно норми цивільного права перестали задовольняти запитам життя. Нові потреби стали одержувати задоволення, зокрема, за допомогою едиктів магістратів, особливо преторского едикту. Здійснюючи керівництво
цивільним процесом, претор став відмовляти в позові при таких обставинах, коли по букві цивільного права повинна була бути надана захист, і, навпаки, давати позов у випадках, не передбачених у цивільному праві. Таким шляхом переборювалися труднощі, що виникали внаслідок невідповідності старих норм цивільного права новому укладу суспільних відносин. Праву придавался прогресивний характер, хоча формально не скасовувалися споконвічні норми, до яких консервативні римляневідносилисяз особливою повагою.
Ні претор, ні інші магістрати, що видавали едикти, не були компетентні чи скасовувати змінювати закони, видавати нові закони і т.п.; praetor ius facere піп potest (претор) не може діяти право; наприклад, Гай (3.32) говорить, що претор не може дати кому-небудь право спадкування. Однак як керівника судової діяльності претор міг додати нормі цивілізованого права практичне чи значення, навпаки, позбавити сили те чи інше положення цивільного права. Наприклад, претор міг при відомих умовах захистити невласника як власника (і тим самим залишити без захисту того, хто був власником по цивільномуправу), але не міг невласника перетворити у власника. Джерело і пояснення цього суперечливого положення треба шукати в особливостях римського державного права: закон не може виходити від магістрату, закон виражає волю народу; магістрат же в силу приналежної йому особливої влади, іменованої imperium, керує діяльністю суду й у цьому порядку дає судовий захист новим суспільним відносинам, нуждавшимся в захисті і заслуживавшимїї.
Таким чином, преторский едикт, не скасовуючи формально норм цивільного права, указував шляху для визнання нових відносин і цим ставав формою правообразования. Даючи кошту захисту всупереч цивільному праву (чи хоча б на додаток цивільного права), преторский едикт створював нові норми права.
Юрист Марциан (D. 1.1.8) називає преторское право живим голосом цивільного права саме в тім змісті, що преторский едикт швидко відгукувався на нові запити життя і їх задовольняв.
Кодифікація римського права.
Теоретичні розробки учених юристів, можливо, спонукали імператорів провести кодификацію права. Така комісія при імператорі Теодозії другому виклала у визначеному порядку всі імператорські конституції, починаючи з Костянтина. Цей звід є найважливішим джерелом для вивчення перетвореної сутності римського права.
Перша римська кодификація права з’являється з середини V сторіччя до н.е. Вона одержала назву «Законів XII таблиць». Протягом багатьох століть вони вважалися в Римі основним джерелом права - публічного і частки (fons omnis publici privatique juris).
Свою назву Закони одержали в зв'язку з тим, що були написані на 12 дерев'яних дошках, що виставлялися на міській площі. Ніхто тому не міг «відговорюватися незнанням закону». За деякими відомостями, від усякого х вступаючого в ряды Громадян юнака було потрібно знання законів напам'ять. Важали, що без цього не можна виконувати обов'язки громадянина, особливо суддівські.