Суб'єктами оцінки доказів є не тільки суд, а й усі суб'єкти доказової діяльності — особи, які беруть участь у справі. Оцінка ними доказів є необхідним елементом їх доказової діяльності щодо подання, витребування, дослідження доказів.
Процесуально-правовими гарантіями правильної оцінки судом доказів є правила (в літературі називають їх ще принципами), сформульовані в ст. 62 ЦПК[xxiii]. Відповідно до них суд оцінює докази: 1) за своїм внутрішнім переконанням; 2) на підставі всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності; 3) керуючись законом; 4) при оцінці ніякі докази не мають для суду наперед встановленої сили.
Особливістю процесу доказуванню є те, що він виступає як право і обов'язок осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 99 ЦПК)[xxiv], тобто мають право на доказування. Сторони, подаючи докази, реалізують своє право на доказування і одночасно виконують обов'язок по доказуванню, оскільки ст. 30 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень[xxv]. Обов'язок по доказуванню покладається також на третіх осіб, прокурора, органи державного управління й інших осіб, які беруть участь у справі і в правовому становищі прирівнюються до сторін (статті 120, 122 ЦПК)[xxvi].
Важливе значення у процесі доказування має принцип про належність доказів, закріплений в ст. 28 ЦПК[xxvii]. Належними будуть докази, які мають значення для справи, тобто мають властивість підтвердити взаємопов'язані з ним істотні обставини і які у відповідності з нормою матеріального права створюють фактичну основу спірних правовідносин. Вони входять до складу підстав позову або підстав заперечень проти нього і характеризуються значущістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормам матеріального права.
Принцип належності доказів спрямований на виділення істотних обставин у справі, у зв'язку з чим суд приймає до розгляду лише ті докази, які можуть підтвердити дані обставини. Це зобов'язує суд спрямовувати процес подання, збирання і дослідження доказів для введення в орбіту доказування фактичних даних, які складають його предмет. Питання належності доказів вирішується судом при порушенні справи, в стадіях підготовки і судового розгляду.
Примітки до Розділу І:
[i] Цивільний Процесуальний Кодекс України // zakon.rada.gov.ua – С.1. – 21 березня, 2011.
[ii] Комаров В. В. Доказування та докази в цивільному судочинстві. В кн. Цивільне процесуальне право України. / За ред. В.В. Комарова. - Хар-ків:Право, 1999. – С.25.
[iii] Цивільний Процесуальний Кодекс України // zakon.rada.gov.ua – С.3. – 21 березня, 2011.
[iv] Там само. – С.9.
[v] Там само: Ст.28 – С.1; Ст.29 – С.1; Ст.30 – С.1; Ст.62 – С.2; Ст.162 – С.5.
[vi] Там само. – С.2.
[vii] Там само. – С.1.
[viii] Там само.
[ix] Там само.
[x] Там само. – С.5.
[xi] Там само.
[xii] Там само. – С.2.
[xiii] Цюра Т. Принципи і сучасні проблеми процесу доказування // Підприємництво, господарство і право. - 2002. - №6. – С.45.
[xiv] Цивільний Процесуальний Кодекс України // zakon.rada.gov.ua – С.4. – 21 березня, 2011.
[xv] Там само. – С.1.
[xvi] Там само. – С.4.
[xvii] Там само. – С.2.
[xviii] Там само.
[xix] Там само. – С.4.
[xx] Там само. – С.5.
[xxi] Там само: Ст.30 – С.1; Стт.143 – С.4; Ст.171 – с.5.
[xxii] Там само. – С.6.
[xxiii] Там само. – С.2.
[xxiv] Там само. – С.3.
[xxv] Там само. – С.1.
[xxvi] Там само. – С.4.
[xxvii] Там само. – С.1.