· знижка для ексклюзивного імпортера, фірма-імпортер є єдиним постачальником товару в країну чи регіон, домагається найкращих умов для продажу цього товару, власне кажучи допомагає експортеру закріпитися на ринку даної країни. Досягає 10-15% від первісної ціни. Практикується в умовах ринку монопольної конкуренції;
· знижка "сконто", у випадку здійснення імпортером передоплати, повної чи часткової, за товар, що поставляється. Як правило, така знижка надається й у випадку прямого банківського переведення грошей при оформленні товарних накладних;
· знижка традиційному партнеру (чи бонусна), як правило, надається імпортеру, тривалий час працюючому на ринку з тим самим експортером. У даному випадку експортер упевнений у своєму партнері покупці з погляду правильного і своєчасного виконання контрактних зобов'язань; знижка надається, як правило, на річний обсяг продажів товару. Характерна, у першу чергу, для ринку досконалої конкуренції;
· знижки за покупку несезонного товару, як правило, надається на ринках сільгосппродукції, одягу, взуття й ін.
· дилерська знижка, надається оптовим і роздрібним торговцям, агентам і посередникам. Ця знижка повинна покривати видатки дилерів на продаж і сервіс і забезпечувати їм визначений розмір прибутку.
Розміри знижок визначаються окремо для кожного конкретного випадку. Як правило, розміри знижок варіюються між 2 і 10% від спочатку пропонованої ціни. Безумовно, досягаються і більш істотні знижки.
Ринки ресурсів є важливим структурним елементом ринкової економіки. Від ефективності функціонування ринків ресурсів залежить оптимальність їхнього використання, а виходить, стійкість і рівновага економіки, результативність роботи фірм, підприємств.
Всі економічні ресурси розділяються на матеріальні ресурси (земля і капітал) і людські (праця і підприємницька здатність). Відповідно розрізняються ринки природних ресурсів (землі), капіталу і праці. Сукупність цих ринків виконує в сучасній ринковій економіці найважливіші функції: по-перше, сприяє більш ефективному виробництву товарів і послуг (при зміні цін фірми прагнуть удосконалювати свої методи виробництва, для того щоб застосовувати більше дешевих і менше дорогих ресурсів); по-друге, тому що плата за економічні ресурси є основним доходом більшості людей.
Оскільки ресурси продаються і купуються, вони, природно, мають ціну. Ціни економічних ресурсів виступають у ринковій економіці у виді грошового доходу: прибутку (підприємницький доход), заробітної плати (доход від продажу праці), ренти (земельний доход). Отже, ціноутворення на ресурси є утворення визначених доходів - прибутку, заробітної плати, ренти.
Особливості ринків ресурсів узагальнено виражаються насамперед у тім, що внаслідок обмеженості ресурсів неминуче обмежений і сам обсяг виробництва (пропозиції). У силу обмеженості економічних ресурсів попит на них дуже стійкий; більш того, для ринку ресурсів характерна концентрація попиту, що робить типовими явища монопсонії (єдиний покупець) і олігопсонії (невелике число покупців) [25, c.107].
Важлива сторона проблеми використання природних ресурсів пов'язана з їхнім географічним розміщенням. Основна їхня частина зосереджена не в розвитих країнах, а в регіонах з відносно слабким рівнем економічного розвитку. Таке положення робить неминучим переміщення у величезних масштабах природних ресурсів з районів їхнього видобутку в райони їхньої переробки і споживання.. Існує проблема: як найбільше раціонально використовувати ці ресурси, забезпечивши ефективну структуру експорту, виключити перспективу перетворення паливно-сировинних галузей у переважні галузі господарства.
Істотне економічне значення має власність на природні ресурси. Державна власність дає можливість безкоштовно використовувати ряд природних ресурсів в інтересах суспільства (використання землі для будівництва транспортних магістралей, експлуатація лісових, водяних ресурсів, видобуток корисних копалин і т.д.) Використання природних ресурсів у приватному секторі звичайно припускає стягування спеціальних податків, рентних і інших платежів, що зменшують прибуток. В цьому контексті виникає таке поняття ринку природних ресурсів як – сировинні матеріали.
Статистика ООН відносить до сировинних товарів продовольство, сировинні матеріали (шкіряна сировина; каучук, включаючи синтетичний; лісопродукти, включаючи целюлозу і папір; текстильні волокна й ін.), такі природні ресурси як руди й інші мінерали, включаючи природні добрива, паливні товари і кольорові метали. У той же час чорні метали і хімічні продукти, пряжу, тканини ООН відносить до готових виробів.
У цілому досить складно провести границю між сировинними товарами і готовими виробами. У вузькому розумінні сировина містить у собі тільки продукцію видобувної промисловості і сільського господарства, у широкому - усі матеріали, (вугілля, що добуваються безпосередньо з навколишньої середовища, нафта, руди, ліс і ін.), а також напівфабрикати, тобто матеріали, які зазнали обробки й у свою чергу виступають сировиною для готової продукції (метали, хімічні товари, пряжа, фанера і т.д.) (див. додаток 1) [25, c.108].
Міжнародна торгівля сировиною в значно більшому ступені, чим торгівля готовою продукцією, монополізована найбільшими компаніями промислово розвитих капіталістичних країн, насамперед ТНК. THK контролюють, приміром, до 80-90% експорту кави, какао, бавовни, лісових продуктів, тютюну, джуту, міді, залізної руди і бокситів. При цьому в кожнім конкретному випадку контроль здійснюється трьома-шістьма ведучими фірмами, що мають можливість контролювати ціни на відповідних ринках.
Особливе місце в торгівлі сировиною займає внутрішньокорпоративна торгівля між материнськими і дочірніми фірмами видобувних ТНК. Вона ведеться по знижених трансферних цінах, що створює можливість для безподаткового перекладу прибутків, отриманих при розробці закордонних джерел сировини з використанням місцевої дешевої робочої сили. Внутрішньокорпоративна торгівля складає близько 30% світового експорту сировини.
Для торгівлі сировиною характерно зростаюче число довгострокових угод. Звичайно вони укладаються на термін 15-20 років і більш. Особливо поширені такі угоди при торгівлі залізною, марганцевою, хромовою рудою, природним газом, фосфатами, бокситами, кам'яним вугіллям, урановою рудою.
Важлива форма довгострокових угод - компенсаційні угоди. Відповідно до умов подібних угод, імпортер сировини надає експортеру кредит на розробку родовища чи створення відповідного виробництва, одержуючи в погашення позики частину продукції нового підприємства.
Істотне місце в торгівлі сировиною займають асоціації експортерів сировини, створювані на міжурядовій основі і здійснюючі колективну політику контролю над видобутком, торгівлею і цінами. Існує понад 20 подібних об'єднання, найбільш відоме і впливове серед них, мабуть, Організація країн-експортерів нафти (ОПЕК), створена в 1960 р. і об'єднуюча 11 держав, на які приходиться близько 40% обсягу нафтопродаж у світі [26, c.117].
У напрямку міждержавного регулювання ринків сировинних товарів в останні десятиліття успішно діє Конференція ООН по торгівлі і розвитку (ЮНКТАД). У її рамках була висунута і схвалена Інтегрована програма по сировині (1976 р.), розроблена міжурядова угода про створення Загального фонду сировинних товарів, призначеного для стабілізації світових ринків сировини (1980 р.).
Близько 20% світової торгівлі сировинними і продовольчими товарами здійснюється через міжнародні товарні біржі. Біржові ціни служать орієнтирами для встановлення цін у позабіржовій торгівлі, а самі операції на біржі активно використовуються для страхування торгових угод і сировинних запасів від зміни ринкових цін.
В даний час об'єктами біржової торгівлі є 60-70 видів товарів. Дві третини товарів, що обертаються на міжнародних товарних біржах, - це сільськогосподарські і лісові товари (насамперед маслонасіння і продукти їхньої переробки, зернові, жива худоба і м'ясо). У групі промислової сировини і продуктів його переробки більш половини обороту приходиться на паливні товари (сиру нафту і продукти її переробки). Частка дорогоцінних металів (золота, срібла, платини, палладія) складає 30% обороту товарів цієї групи, кольорових металів (міді, олова, свинцю, цинку, нікелю, алюмінію) - 20%.
Найважливіші центри міжнародної біржової торгівлі зосереджені в США (Чикаго, Нью-Йорк) і Великобританії (Лондон). В останні роки істотно зросла роль Японії (Токіо) (див. додаток 2) [28, c.43].
До числа міжнародних відносять також ряд спеціалізованих бірж, що обслуговують регіональні ринки, - Вінніпегська, Паризька, Сіднейська, Сінгапурська, Сянганська (Гонконг) і ряд інших (див. додаток 3).
На товарних біржах приблизно тільки 5-10% від загального числа угод відбувається на реальний товар, коли продавці зобов'язані доставити товар на біржу, а покупці - забрати його з біржі; 90-95% угод - це так називані термінові (ф'ючерсні) угоди, 80% яким відбувається з метою спекуляції, гри на підвищення чи зниження цін, 20% - для страхування (хеджування) від утрат, викликаних зміною цін на товари.
Країни, що розвиваються, продовжують залишатися найважливішими постачальниками палива (близько 57% світового експорту в 2003 р.) і мінеральної сировини (36%) для промислово розвитих країн Заходу. У той же час їхня частка у світовому експорті сировини (без нафти) і продовольства скоротилася з 40 у 1960 р. до 28% на початку 2000-х рр.
Країни Ближнього і Середнього Сходу забезпечують приблизно 2/3 світового експорту сирої нафти (найбільші експортери - Саудівська Аравія (1-і місце у світі), Іран, ОАЭ). У десятку ведучих експортерів нафти входять і такі країни, що розвиваються, як Венесуела, Нігерія, Мексика, Лівія. Алжир і Індонезія є великими експортерами природного газу, Колумбія - кам'яного вугілля.