Видобуток основних видів мінеральних ресурсів у країнах, що розвиваються, приблизно в три рази перевищує їхні власні потреби, а виникаючі "надлишки" направляються на експорт у промислово розвиті країни. Ведучими експортерами мінеральної сировини в цій групі держав є Бразилія (залізна руда, марганець, титан, олово, боксити, графить і ін.), Чилі (мідь), Перу (мідь, свинець, цинк, олово), Гвінея (боксити) і ін. [28, c.44-45]/
Таким чином, ми розглянули особливості функціонування ринку природних ресурсів. В наступному параграфі ми вважаємо за доцільне розглянути особливості ціноутворення на одному із сегментів ринку природних ресурсів – світовому ринку нафти.
Функціонування ринку ціноутворення будується, як правило, за принципом "від виробника - до споживача", тобто шляхом прямого додавання цін по стадіях технологічного ланцюжка на шляху від виробника до споживача. Проте світовий ринок нафти має суттєві особливості щодо процесу ціноутворення. Розглянемо їх докладніше. Даний параграф базується на науковому дослідженні Чухно А.Г., що були оприлюднені у науковому щомісячнику „Проблеми економіки” [29].
Однобазова система цін. До 1947 року на світовому ринку нафти діяла так називана "однобазова система цін", при якій ціни розраховувалися по формулі "затока плюс фрахт". Якщо бути більш точним - то по формулі "Мексиканська затока плюс фіктивний фрахт" (див. таблицю 1) відповідно до Ачнакаррської угоди про створення Міжнародного Нафтового Картелю (МНК), укладеним основними міжнародними нафтовими компаніями в 1928-м року.
Таблиця 1
Розвідка і видобуток вуглеводнів у світі
| Компанії | Запаси | Видобуток | ||
| Нафта | Газ | Нафта | Газ | |
| Національні нафтові компанії | 93% | 93% | 72% | 28% |
| Приватні нафтові компанії | 7% | 7% | 70% | 30% |
Ачнакаррська угода передбачала закріплення за кожною компанією визначеної квоти продажів на тім чи іншому ринку за межами США. Центральним елементом цієї картельної угоди був механізм підвищення рентабельності нафтових операцій компаній МНК за рахунок установлення єдиної формули формування ціни реалізації нафти у покупців за межами США, обумовленої як ціна нафти Мексиканського узбережжя США плюс діючі фрахтові ставки від цього узбережжя до порту доставки товару поза залежністю від того, звідкіля фактично здійснювалися фізичні постачання нафти. При цьому відповідно до угоди фізичні постачання нафти на той чи інший ринок за межами США повинні були здійснюватися кожною компанією в межах виділеної їй квоти з найближчого до цього ринку району нафтовидобутку.
При такій системі ціноутворення для покупця не мало ніякого значення, звідкіля фактично надходила нафта. Якщо йому можна було поставляти нафту з родовищ, розташованих ближче Мексиканської затоки, вся економія (як на витратах видобутку, так і на витратах транспортування) діставалася компаніям-учасницям картелю.
Дія Ачнакаррської угоди не поширювалося на американський внутрішній ринок, щоб уникнути порушення американського антитрестовського законодавства. Однак, відповідно до закону США Вебба-Померена 1918-го року, американським компаніям дозволялося діяти за рубежем методами, забороненими для застосування на внутрішньому ринку антимонопольним законодавством.
Уклавши картельну Ачнакаррську угоду, найбільші нафтові компанії заблокували ціни на нафту, забезпечивши тим самим поступове зростання свого прибутку завдяки відкриттю в цей час нових дешевих родовищ на Ближньому і Середньому Сході. Крім того, вони всіма способами перешкоджали вступу на нафтовий ринок нових продавців, що у результаті зниження витрат виявилися б у дуже вигідній позиції і могли б, зберігаючи рентабельність своїх операцій, проводити демпінгову політику стосовно компаній картелю.
Таким чином, ціна сіф у будь-якій крапці земної кулі визначалася в цей період так, ніби ця нафта була добута в США і, відповідно, поставлена покупцю з району Мексиканської затоки. Так, заправляючись під час Другої Світової війни в Абадані, у глибині Перської затоки, американський і британський флоти повинні були платити за бункерування судів ціну, рівну ціні мазуту фоб Техаські порти США плюс надбавку за її фіктивну доставку з Мексиканської затоки до Абадану.
У цей час на долю американського експорту приходилося біля третини всієї нафти, споживаної за межами США. Тому Ачнакаррска угода і закон Вебба-Померена захищали інтереси як великих, так і дрібних американських виробників. У країні діяла безліч дрібних нафтовидобувних компаній, витрати видобутку в яких були маржинально високі. У прагненні підтримувати рівень конкуренції на внутрішньому ринку, американський Уряд проводив політику захисту незалежних національних виробників, установлюючи такий рівень внутрішніх цін, що забезпечував би цим дрібним компаніям прийнятну рентабельність.
Тому закріплення ціноутворюючої формули "затока плюс фрахт" давало можливість дрібним і середнім, незалежним американським нафтовим компаніям зберігати свій бізнес, а великим міжнародним нафтовим корпораціям - одержувати надприбутки як за рахунок різниці у витратах (між маржинально високими витратами видобутку американської нафти і низькими витратами видобутку близькосхідної й інших "закордонних" нафт, що добуваються американськими компаніями в рамках концесійних угод із країнами, що розвиваються, і розвитих країн, що поставляються на ринки,), так і за рахунок різниці в транспортних витратах (між високими фіктивними витратами транспортування з району Мексиканської затоки і більш низькими реальними витратами транспортування з найближчого до місця споживання району видобутку).
Двухбазова система цін. Після війни американські й англійські адміністративні розслідування змусили змінити систему розрахунку цін "затока плюс фрахт". У 1947 р. компанії МНК визнали Перську затоку як другу базу для розрахунку цін, дорівнявши в такий спосіб ціни фоб Мексиканська затока до цін фоб Перська затока й усунувши примарні витрати на перевезення нафти від Мексиканської затоки до Перської. У дію вступила так називана "двухбазова система цін", при якій фрахтові ставки розраховувалися від Мексиканської, чи від Перської затоки, але в обох випадках вихідною була ціна нафти фоб Мексиканська затока (додаток 5).
У цій новій системі ціноутворення рент, що привласнюється компаніями, зменшилася на суму, рівну витратам на уявлюване перевезення, але різниця між маржинально низькими витратами видобутку нафти в районі Перської затоки і маржинально високими витратами в США, що визначають рівень світових цін на нафту, збереглася. Через механізм трансферних цін компанії виводили цей надприбуток з-під оподатковування близькосхідних країн і фіксували її у своїх "центрах прибутку". Діючу в цей час формулу ціноутворення можна було б визначити як "дві затоки плюс фрахт", але більш точним буде інше: "затока плюс два фрахти". При "двохбазовій системі цін", що формується на основі двох центрів доставки, з'явилася так називана "нейтральна крапка", у якій ціна нафти, доставленої з двох заток, виявлялася однаковою. Спочатку ця крапка виявилася розташованої в Середземному морі, по сусідству з Мальтою. Усі країни, розташовані до сходу від "нейтральної крапки", забезпечувалися з району Близького Схід, розташовані на захід від її - з району Мексиканської затоки і Венесуели .
Щоб підняти обсяг видобутку нафти на Близькому Сході і збільшити тим самим масу своїх прибутків, компанії МНК повинні були перетворити Європу в зону, зацікавлену в нафтопостачанні винятково з Близького Схід. Це вдалося зробити, знизивши ціни на близькосхідну нафту нижче рівня фоб Мексиканська затока (що цілком дозволяв запас надприбутку, який дорівнює різниці у витратах видобутку в США і на Близьку Схід) і тим самим зрушивши "нейтральну крапку" з району Середземномор'я далі на захід. Ці дії цілком вписувалися в американську "Програму відновлення Європи" (відому як "План Маршалла"), озвучену саме в червні 1947 р. Європа в той час відчувала найжорстокішу енергетичну кризу. У післявоєнній, тоді по перевазі вугільній, Європі відчувалася недостача вуглевидобувних потужностей, продуктивність була низкою, дисципліна слабкою, у багатьох профспілках гірників домінували комуністи. У цих умовах нафта була частиною рішення проблеми - вона повинна була витиснути вугілля в промисловості й електроенергетиці. Без нафти "План Маршалла" був би мертвий.
Однак ріст постачань нафти в Європу привів до росту витрат на її імпорт. Приблизно половина імпортованої нафти поставлялася американськими компаніями і повинна була бути оплачена в доларах. Для більшості європейських країн нафта була найбільшою видатковою статтею бюджету. Приблизно 20% "Плану Маршалла" повинно було піти на оплату нафтових постачань. Виходило, що американська держава прямо субсидіювала американські нафтові компанії. У цих умовах державні органи країн-імпортерів розгорнули боротьбу за зниження цін на близькосхідну нафту з метою скорочення своїх бюджетних витрат. Вектора інтересів найбільших нафтових компаній і державних органів Європи й Америки збіглися і це привело до припинення дії Ачнакаррскої угоди.
Зниження - для завоювання Європи - цін близькосхідної нафти нижче рівня фоб Мексиканська затока привела до природного прагнення компаній МНК проникнути з близькосхідною нафтою на американський ринок для подальшого нарощування надприбутків. Подальше зниження цін привело в підсумку до переміщення "нейтральної крапки" на східне узбережжя США. У 1949 р. основні нафтові компанії вирішили визнати Нью-Йорк як єдину базу для розрахунку цін на нафту незалежно від місця її видобутку. У цьому місті і знаходилася "нейтральна крапка" аж до початку 70-х рр.