Ціноутворення на базі цін ОПЕК. У 1971-86 р., коли ціноутворення здійснювалося на базі офіційних відпускних цін ОПЕК, основною ціноутворюючою формулою стала "Перська затока плюс реальний фрахт" (див. додаток. 5).
Після відносно безрезультатного першого десятиліття існування ОПЕК (утворена в 1960 році), Організація виступила ініціатором перегляду убік підвищення як рівня офіційних (довідкових) цін на нафту, так і частки в прибутках і власності в угодах з основними міжнародними нафтовими компаніями. Конференція ОПЕК, яка відбулася в грудні 1970 р., оголосила про готовність, у випадку невдачі переговорів з компаніями, перейти до встановлення цін Організацією в однобічному порядку. Спочатку в 1971 р. (переговори в Тегерані і Тріполі), потім у 1972 році (переговори в Женеві) ОПЕК домагалася задоволення своїх вимог за рахунок нафтових компаній.
Підвищення цін на нафту в 1970-72 р. цілком відповідало інтересам США, зацікавленим у цей час у значному підвищенні цін на неамериканську нафту: у результаті дії "двухбазової системи цін" ціни на імпортну нафту зменшувалися, у той час як витрати видобутку нафти з внутрішніх родовищ США росли.
У жовтні 1973 року представники арабських нафтоекспортуючих держав вели у Відні чергові переговори з головними міжнародними нафтовими компаніями про рівень цін на нафту. Звістка про початок воєнних дій зробила арабські країни більш рішучими у своїх вимогах на переговорах, але ця рішучість наштовхнулася на зустрічну непохитність нафтових монополій і переговори провалилися.
Тоді на засіданні в Кувейті 16 жовтня 1973 року шість основних нафтеекспортуючих держав Перської затоки прийняли рішення встановлювати надалі ціни кожною країною в індивідуальному порядку без консультацій з головними нафтовими компаніями. З цього моменту цінові орієнтири став установлювати ринок разових угод, спонукований спочатку панічними настроями покупців, пов'язаними з чеканнями фізичної недостачі пропозиції.
Арабський бойкот на постачання нафти в США і Нідерланди (де розташований найбільший Роттердамський порт із його нафтосховищами - основний перерозподільний центр нафтопостачання Західної Європи і центр фізичної торгівлі нею в цьому регіоні) підхльоснув виникнення на ринку такого роду панічних настроїв, що привело до готовності ряду покупців платити за нафту абсолютно позамежну по тим часам ціну. Ця готовність спиралася в значній мірі на різко зрослу на той час залежність імпортерів від постачань нафти ОПЕК (у США частка імпорту нафти досягала 1/3 споживання, причому в основному з арабських країн).
На початку грудня 1973 року Іран "перевірив" ринок, улаштувавши нафтовий аукціон. Декілька дрібних нафтових компаній запропонували ціну 16-18 дол./барель за нафту з витратами видобутку менш 1 дол./барель, що продавалася зовсім недавно не дорожче 5 дол./барель. Ціни на більш якісну лівійську і нігерійську нафту досягали 20 дол./барель. При таких зовсім очевидних ознаках паніки серед покупців ОПЕК на тегеранській нараді 22-23 грудня 1973 року установила ціну на рівні 11,65 дол./барель. Ця ціна збереглася навіть після скасування арабського нафтового ембарго на початку 1974 року. Друга хвиля підвищення цін розвивалася по аналогічному сценарії, коли слідом за революцією в Ірану і зростаючою панікою серед покупців пішов більш ніж дворазовий ріст цін.
Таким чином, на цьому етапі розвитку ринку формула ціноутворення визначалася країнами ОПЕК, почасти відтворюючи - у дзеркальному відображенні - ситуацію попередніх років, коли ціни фоб визначалися маржинальними технічними витратами видобутку в США. На цьому етапі ціна сіф у покупця визначалася по схожій на період до 1947 року формулі "затока плюс фрахт", однак цього разу "затока" у цій формулі була уже не Мексиканська, а Перська, фрахт - цілком реальний, а ціни фоб визначалися рівнем офіційних відпускних, що злетів нагору, цін ОПЕК, левину частку в який складали не технічні витрати (як у випадку зі США на попередніх етапах розвитку ринку), а встановлювані країнами ОПЕК податкові відрахування. Установлюючи за рахунок підвищених податкових відрахувань нові рівні своїх офіційних відпускних цін, країни ОПЕК орієнтувалися на оцінки маржинальних витрат її виробництва: при видобутку у важкодоступних районах, при розробці важких і високов'язких нафт, при одержанні штучних її аналогів з бітумінозних піщаників і пальних сланців. Тому постачальники з інших, крім ОПЕК, районів видобутку, віднімаючи з отриманої в такий спосіб ціни сіф свої фактичні витрати, пов'язані з транспортуванням, одержували величину надприбутку, обумовлену різницею між офіційними відпускними цінами ОПЕК і цінами фоб цих постачальників.
Біржова система цін. В даний час (починаючи з грудня 1985 р.) ціноутворення відбувається не за принципом ціна фоб плюс фрахт, а на основі ціни сіф, установлюваної на біржі як рівноважної ціни попиту та пропозиції. У такий спосіб принцип формування ціни перемінився: замість прямого додавання цін по стадіях технологічного ланцюжка від виробника до споживача, відбувається обчислення ціни фоб за принципом розрахунку "зустрічної ціни", тобто зворотним рахунком від ціни сіф, з якої віднімаються усі витрати, пов'язані з доставкою добутої нафти на ринок.
Таким чином, конкурентноздатність тієї чи іншої нафти визначається сьогодні по формулі зустрічної ціни, виходячи з того, яким чином на біржі (три основні біржі - Нью-Йорк, Лондон, Сінгапур) установлюються біржові котирування. Виходить, для того, щоб нафта була конкурентноздатною на ринку, ціна її виробництва повинна вписуватися в розрахункову ціну фоб, що розраховується по формулі зустрічної ціни. Виходячи з вищевикладеного, можна говорити про об'єктивний характер сьогоднішнього ціноутворення, що відбувається на світовому ринку нафти - на відміну від перших трьох представлених у таблиці 4 етапів, коли суб'єктами ціноутворення були компанії МНК (1-й і 2-й етапи) чи країни ОПЕК (3-й етап).
На нашу думку, у світовій нафтовій промисловості - відбувається скорочення в абсолютному вираженні всіх трьох основних компонентів ціни (витрат, податків, прибутку), адекватне скороченню рівня самої ціни, що відбулося за останні 20 років. У підсумку - зберігається прийнятний рівень повернення на інвестиції, що забезпечує фінансування і реалізацію інвестиційних проектів у видобутку нафти.
Основні причини цього скорочення такі:
· інтенсивний НТП - стійка тенденція зниження "технологічних" витрат розвідки і видобутки.;
· реструктуризація інституціональних структур (злиття і поглинання компаній) як елемент політики зниження "адміністративних" витрат (за рахунок скорочення апарата) і "фінансових" витрат (за рахунок підвищення фінансових рейтингів об'єднаних структур);
· лібералізація інвестиційних режимів у приймаючих країнах - зменшення податкової складової в ціні, тобто зниження для компаній елемента "вмінених" витрат: зниження планки одиничних запасів родовищ, придатних для рентабельного видобутку, розширення обсягу ресурсів, що утягуються в розробку, розширення маси прибутку, компенсація приймаючій країні "упущених" від зниження ефективної податкової ставки доходів;
· надання додаткових правових гарантій інвесторам (у рамках національного законодавства і міжнародних двох- і багатобічних договірно-правових актів). Як результат - зменшення номенклатури й абсолютних значень ризиків здійснення підприємницької діяльності і готовність нафтових компаній працювати при менших значеннях норми прибутку, необхідної для адекватної компенсації менших ризиків.
Отже, науково-технічний прогрес (НТП) і політика видобувних держав по лібералізації інвестиційних режимів привели до зниження витрат і податкової складової в ціні, що забезпечило можливість нафтовим компаніям отримувати прийнятний прибуток навіть при цінах, що знижуються.
Установити в міжнародній торгівлі ціну товару складно тому, що вона - величина принципово хитлива. На неї впливають: цикл, у якому знаходиться світова економіка; кон'юнктура ринку; конкуренти; посередники і покупці; перемінні курси обміну валют. Тому фірми вважають, що для успіху на зовнішньому ринку необхідно розробляти цінову політику і постійно перевіряти її ефективність, змінюючи її в міру необхідності.
При розробці цінової політики беруть до уваги наступні моменти:
· Яке місце займає ціна серед засобів конкурентної боротьби на кожнім ринку, на яких діє фірма?
· Який метод розрахунку ціни повинний бути обраний?
· Чи може витримати фірма роль "цінового лідера", чи витримає фірма "цінову війну"?
· Якою повинна бути цінова політика у відношенні нових товарів?
· Як повинна змінитися ціна в залежності від життєвого циклу товару?
· Чи повинна бути єдина базисна ціна для всіх країн, з якими ведеться торгівля, чи можливі різні базисні ціни?
· Чи існують органи, з якими варто консультуватися в країнах фірм-імпортерів перед установленням ціни?
· Чи існують організації (наприклад, покупців), що можуть піддати аналізу відношення "витрати / прибуток" нашої фірми і порівняти результат з тим же показником конкурентів?
· Чи є в країні фірми-імпортера обмеження на рівень цін, прибуток і бажання зміни цін? [27, c.11]
По ступені впливу різних факторів на рівень установлюваної ціни іноземні фірми ранжують їх у такий спосіб:
1. витрати виробництва;
2. ціни конкурентів-експортерів у даній країні;