На жаль, далі законодавчого визначення можливості утворення об'єднань громадян у явочному порядку (шляхом повідомлення про заснування) український законодавець не пішов, оскільки у ст. 20 Закону "Про об'єднання громадян" йдеться виключно про права зареєстрованих об'єднань громадян. Постає питання, навіщо було передбачати утворення об'єднань громадян у явочному порядку без визначення їх правового статусу.
Наприклад, у ст. 27 Закону Російської Федерації "Про громадські об'єднання" [21, с.95-102] встановлено перелік прав як громадських об'єднань, що є юридичними особами, так і об'єднань, які не пройшли державну реєстрацію. В основному їх об'єм збігається, за винятком тих випадків, коли для реалізації своїх прав громадським об'єднанням необхідно набути статус юридичної особи.
Разом з тим, слід мати на увазі, що явочний порядок утворення об'єднань громадян повинен забезпечувати їх участь насамперед у інформаційних, конституційних та адміністративних правовідносинах. Зокрема, користуватися правом: розповсюджувати інформацію і пропагувати ідеї та цілі; проводити збори, мітинги, демонстрації; представляти і захищати законні інтереси своїх членів у державних та громадських органах; одержувати від органів державної влади і управління та органів місцевого самоврядування інформацію, необхідну для реалізації своїх цілей і завдань; вносити пропозиції до органів влади і управління.
Набуваючи статус юридичної особи, об'єднання громадян дістають можливість брати участь у цивільних правовідносинах. Вони можуть мати у власності земельні ділянки, жилі будинки, споруди виробничого і невиробничого призначення, транспорт, устаткування, інвентар, майно культурно-освітнього та оздоровчого призначення, грошові кошти, акції, інші цінні папери та майно, яке необхідне для матеріального забезпечення статутної діяльності об'єднання громадян. З метою виконання статутних завдань зареєстровані об'єднання громадян можуть здійснювати необхідну господарську та іншу комерційну діяльність шляхом створення госпрозрахункових установ і організацій зі статусом юридичної особи. Виступати як засновники інших об'єднань громадян, створювати установи та організації мають право також зареєстровані об'єднання громадян.
Але це не єдині юридичне значимі наслідки державної реєстрації. Лише зареєстровані об'єднання громадян дістають можливість брати участь у певних публічних правовідносинах.
Наприклад, політичні партії можуть брати участь у виборчих кампаніях тільки після державної реєстрації, обов'язковість якої встановлена ч. З ст. 10 Закону "Про політичні партії в Україні". За змістом ст. 20 Закону "Про об'єднання громадян" та ст. 15 Закону "Про сприяння соціальному становленню та розвитку молоді в Україні" [23, с. 53-58] об'єктами державної підтримки можуть бути лише зареєстровані молодіжні громадські організації.
Отже, розглядати інститут державної реєстрації виключно як обмеження свободи утворення об'єднань громадян не слід. Інститут державної реєстрації суттєво розширює об’єм правоздатності громадських інституцій. Зареєстровані об'єднання громадян набувають додаткові права для досягнення своїх статутних цілей та захисту спільних інтересів громадян, що беруть участь в їх діяльності. У загальному контексті правового регулювання він є важливою гарантією їх правового статусу [12, с.82].
Загальний порядок державної реєстрації юридичних осіб та правові відносини, що виникають у зв'язку з цим, регулюються Законом "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців", який прийнято відповідно до ст. 89 Цивільного кодексу України [24, с. 61-95] (далі — ЦК). Стаття 3 названого Закону закріплює, що стосовно окремих юридичних осіб законом можуть бути встановлені особливості державної реєстрації.
Перед тим як перейти до порівняльного аналізу спеціального законодавства України щодо об'єднань громадян та його видів, зупинимося на питанні державних органів, що провадять їх реєстрацію. Очевидно, що переважним є варіант, коли реєстрація здійснюється Міністерством юстиції як органом, що стоїть на варті закону, і незалежний від будь-якого відомства [25, с. 117-121]. Саме за цим принципом був обраний законодавцем реєструючий орган за законами: "Про політичні партії в Україні" і "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності". Проте у Законі "Про об'єднання громадян" до цього часу залишилась норма, за якою легалізація громадської організації здійснюється відповідно Міністерством юстиції України, місцевими органами державної виконавчої влади, виконавчими комітетами сільських, селищних, міських рад народних депутатів (ст. 14). Безсумнівно, що участь у реєстрації місцевих громадських організацій виконавчих комітетів відповідних рад — лише справа часу, але залишати цю норму протягом проведення відповідної роботи з вдосконалення інституту державної реєстрації об'єднань громадян — неприпустимо.
Набуття чинності Законом України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” у липні 2004 р. надмірно ускладнило вже існуючі умови реєстрації громадських структур. На відміну від підприємницьких товариств об'єднання громадян мали проходити подвійну реєстрацію: спочатку в органах юстиції, а потім — у державного реєстратора (виконавчий комітет міської ради міста обласного значення або районна, районна у містах Києві та Севастополі державна адміністрація за місцезнаходженням юридичної особи).
Слід зазначити, що положення цього Закону замість ясності і прозорості внесли певний хаос в сферу реєстрації НПО. У першу чергу, це пов'язано з тим, що при його прийнятті занадто була розширена сфера його застосування, в той час, як у проектах цього закону мова йшла, в одному випадку, про реєстрацію винятково суб’єктів підприємницької діяльності – юридичних і фізичних осіб (законопроект Ю.Єханурова і В.Хомутинніка), в іншому випадку, про реєстрацію суб'єктів господарювання (законопроект О.Колоніарі й В.Наконечного). У підсумку в Законі України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” не був сприйнятий ані перший, ані другий підхід, замість цього в закон включили правила про реєстрацію всіх юридичних осіб і фізичних осіб-підприємців.
Замість ясності – внесли плутанину. Виходячи з назви і норм зазначеного Закону всі юридичні особи (і суб’єкти підприємницької діяльності, і ні суб’єкти) попадають під сферу його дії. Усі юридичні особи зобов'язані керуватися положеннями цього закону і пройти процедури включення до єдиного реєстру. Уявляється не тільки нелогічним, але і необґрунтованим такий занадто „універсальний” підхід до реєстрації всіх юридичних осіб.
Більш правильним і розумним був би поділ процедур і нормативної регламентації державної реєстрації для суб’єктів підприємницької діяльності та інших суб'єктів – Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” повинен був обмежитися регулюванням реєстрації саме суб’єктів підприємницької діяльності – юридичних і фізичних осіб. Не можна змішувати норми про реєстрацію юридичних осіб – суб’єктів підприємницької діяльності, що мають за мету одержання прибутку, і некомерційних (безприбуткових) юридичних осіб - НПО, як то політичних партій, об'єднань громадян, профспілкових організацій та ін. У цьому немає ніякої необхідності. У них не тільки різний порядок створення і реєстрації, але і різні системи органів, що здійснюють реєстрацію.
Правильність такого «вибіркового» підходу до реєстрації юридичних осіб (суб’єкти підприємницької діяльності – окремо, інші – окремо) обґрунтована не тільки історично, але і підтверджується світовими тенденціями, що склалися в правовому регулюванні господарювання.
Так, ще в 40-і роки минулого століття в СРСР чітко розділялися порядок реєстрації комерційних і некомерційних суб'єктів. У Положенні про державну реєстрацію державних, кооперативних, громадських господарських організацій і підприємств, затвердженому Постановою РНК СРСР від 16.04.1940 р., особливо вказувалося, що воно стосується реєстрації юридичних осіб – суб'єктів господарювання і не поширюється на організації, що знаходяться на госпрозрахунку, але у яких основною метою не є господарська діяльність (поліклініки, санаторії, будинки відпочинку, стадіони, театри й інші видовищні підприємства, клуби, палаци праці, управління будинками тощо).
У господарському (торговельному) законодавстві Німеччини, Японії, Болгарії, Словаччини, Естонії, США та інших країн також мова йде про реєстрацію саме суб'єктів господарювання, про «торгівельну реєстрацію».
Російські дослідники в області господарського права також критично відносяться до штучного змішування норм про реєстрацію всіх без винятку юридичних осіб. В.Бараненков обґрунтовано наполягає на особливому порядку реєстрації некомерційних юридичних осіб.
Вихід з цієї ситуації уявляється таким: у Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців” необхідно внести зміни (починаючи з уточнення його назви) щодо сфери його застосування, обмеживши її державною реєстрацією суб’єктів підприємницької діяльності (юридичних і фізичних осіб); законодавчі основи державної реєстрації суб'єктів господарювання повинні регламентуватися відповідно до ст. 58 Господарським кодексом України (далі - ГК), п. 18 якого делегує повноваження по прийняттю положення про державну реєстрацію суб'єктів господарювання, що не є суб’єктами підприємницької діяльності, Кабінетові Міністрів України, а для особливих юридичних осіб (військові частини, банки, біржі, політичні партії й ін.) зберігається окремий порядок і особливе (спеціальне) законодавство про державну реєстрацію. Саме такий підхід дозволить внести ясність і усунути плутанину в даній сфері, що привніс Закон України „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців”.