- усвідомлює практичні ознаки вчинюваного злочину (предмет, стан потерпілого, місце, час, співучасників);
- усвідомлює заборонність цього діяння кримінальним законом (не конкретну дію, а взагалі);
- усвідомлює свій обов’язок діяти, відвернути настання суспільно небезпечної шкоди, якщо злочин чиниться бездіяльністю особи.
Передбачення особою настання суспільно небезпечних наслідків своїх дій чи бездіяльності означає:
- мати уявлення про майбутні зміни, викликані діями особи чи її бездіяльністю, у вигляді суспільно небезпечних наслідків;
- уявляти конкретну шкоду, заподіяну своїми діями, - настання смерті потерпілого, знищення майна, заподіяння тілесних ушкоджень і так далі;
- передбачати розвиток причинного зв’язку між діями (бездіяльністю та наслідками).
Особливе практичне значення має передбачення особою настання суспільно небезпечних наслідків, яке полягає в тому, що у випадку встановлено і доведено передбачення особою їх настання, то це свідчить про те, що злочин вчинено навмисно. Необережність при цьому виключається, оскільки вся вольова сфера при цьому відноситься до умислу. Для прямого умислу характерне передбачення як неминучих при певних обставинах, так і реально можливих з великою вірогідністю суспільно небезпечних наслідків. З прямим умислом, наприклад, діє той, хто, бажаючи вбити, вистрілив у потерпілого віч-на-віч, як і той, хто з такою ж метою стріляв у потерпілого, який знаходився на значній відстані, хоча в останньому випадку заподіяння смерті потерпілому не було обов’язковим.
І на кінець вольова ознака прямого умислу – бажання настання наслідків (спрямованість, прагнення до мети), які винний передбачає та намагається досягти своїм діянням. Згідно закону, межа між прями та непрямим умислом полягає у вольовій сфері, саме між бажанням (прямий умисел) та допущенням, небажанням (непрямий умисел) настання суспільно небезпечних наслідків. Зрозуміло, що вольова сфера психічної діяльності не обмежується бажанням та небажанням, це два полюси. Між якими велике поле інших відтінків – байдужість, необхідність, обов’язок та інші елементи психічного прояву волі людини. Але відповідно до закону вольовий момент прямого умислу складає лише бажання. Все інше в вольовій сфері закон відносить до вольового моменту непрямого умислу. Бажання як вольовий момент прямого умислу є лише тоді, коли наслідок постає як мета діяльності, є кінцевою метою діяльності суб’єкта. Інше не дає можливості відрізнити героя при самопожертвуванні від вчинку самогубця.
Розглянемо дві справи. В першій троє побили потерпілого: наносили удари в голову, інші частини тіла, били головою об борт автомобіля і в наслідок нанесених йому ушкоджень потерпілий помер. При розслідуванні справи і в судовому засіданні з’ясувалось, що винні при нанесенні побоїв не мали за мету убивство потерпілого, після нанесення тілесних ушкоджень вони повезли його до медсестри, яка зробила потерпілому укол, відвезли його до матері. Обласний суд у своїй постанові зазначила, що сам по собі факт нанесення побоїв не свідчить, що винні мали умисел на вбивство, а їх дії після нанесення тілесних ушкоджень свідчать про те, що вбивство було необережним[9]. В іншому випадку було встановлено і доведено, що винний намагався вбити потерпілу, наніс їй 17 ножових поранень у життєво важливі органи і, з його слів, не бажав смерті потерпілій, а байдуже ставився до наслідків[10]. Отже, в першій справі суд оцінював психічне ставлення винних не до злочину, а до дій після його вчинення, у другій, зрозуміло, що винний бажав смерті потерпілої – яку ж мету можна переслідувати, наносячи 17 ударів в життєво важливі органи – психічні процеси викриваються лише діями особи, по діях оцінюють наміри, думки.
Так, М. з метою залишити за собою квартиру батьків і отримати спадщину підмовив свого знайомого Д. за винагороду вбити батьків і сестру. Для реалізації цього злочину М. розробив план здійснення вбивства, приготував і заховав у квартирі ніж та повідомив Д., де знаходяться гроші, якими той може заволодіти після вбивства. Д. після вбивства матері М. не став чекати повернення з роботи інших членів сім’ї заволодів грошима і втік. В даному випадку обоє діяли з прямим умислом – обидва усвідомлювали суспільну небезпечність своїх дій: С. – організацію вбивства, розробку плану реалізації злочину, підготовку ножа тощо; Д. – нанесення смертельних ударів в життєво важливі органи потерпілої і заволодіння грошима. Вони усвідомлювали, що діють спільно і переслідують корисливу мету: М. – отримання спадщини і вирішення своєї житлової проблеми, а Д. – отримання певної винагороди. М. і Д. передбачали неминучість настання смерті потерпілих за умов, що намічений план буде реалізований і бажали настання саме цих наслідків, переслідуючи при цьому кожний свою мету.
Непрямий (евентуальний - dolusindirectus) - діяння, вчинене особою, яка усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії чи бездіяльності) та передбачала суспільно небезпечні наслідки і хоча не бажала їх, але свідомо допускала.
Формула непрямого умислу – «усвідомлює, передбачає, допускає».
Інтелектуальний елемент непрямого умислу є ідентичним до інтелектуальної ознаки прямого умислу і складається з усвідомлення суспільної небезпечності свого діяння (дії чи бездіяльності) і передбачення його суспільно небезпечних наслідків. Як вже сказано вище, деякі автори обстоюють думку про наявність відмінностей між інтелектуальними ознаками прямого та непрямого умислу, але теоретичного обґрунтування дана позиція немає.
Вольовий елемент непрямого умислу багатий на ознаки. Всю вольову сферу психічної діяльності, крім бажання. Закон відносить до вольової сфери непрямого умислу – байдужість, почуття обов’язку, небажання тощо. Таке психічне ставлення особи до настання злочинних наслідків ґрунтується на тому, що ці наслідки для неї так би мовити побочні, оскільки вона має мету і прагнення досягти інших наслідків, іншої мети.
Часом обставини такі, що досягти певних наслідків можна лише таким чином, що неминуче або можливе настання та і інших байдужих чи навіть небажаних наслідків. Наприклад, бажання із – за помсти спалити хату сусідові не можна інакше, як разом з тим заподіяти смерть літній людині, що прикута до ліжка в цій хаті. Винний дуже не бажає настання смерті хворій людині, але бажання спалити хату занадто сильне. І якщо такий злочин він вчинить, то смерть хворої людини буде заподіяна з побічним умислом. Мета, яку прагне досягти винний, заподіюючи побічну шкоду з побічним умислом, може бути злочинною, а може бути і правомірною, наприклад, юнак, купаючись, жартома вихопив у дівчини надувного човна і не звертав уваги на те, що дівчина кричала, кликала на допомогу, і, не вміючи плавати втопилась. У цьому випадку мета діяння – покататися на човні не є протизаконною, а спричинена смерть – побічний наслідок. Отже, коли винна особа прагне досягти певної мети, допускає настання інших злочинних наслідків, то цей злочин чиниться з побічним умислом незалежно від того, чи вважає вона вказані наслідки можливими чи неминучими. Це значить, що відмінність між прямим і побічним умислом можна знайти лише в вольовій сфері. При позитивному (активному) вольовому моменті умисел може бути тільки прямий. А при нейтральному (негативному) тільки побічним. Тому треба визнати. Що і в таких випадках, коли суб’єкт передбачає неминучість злочинних наслідків, яких він не бажає, або ставиться до них байдуже, він діє з побочним (непрямим) умислом. Там, де інтересом жертвують заради мети, є побічний умисел, бо у таких випадках мета за самою суттю досягається не прямо, а через жертву. Інтелектуальний момент не може змінити сутності і вольової спрямованості діяння.
Вольовий елемент побічного умислу – допущення наслідків – означає:
- винна особа прагне досягти інших наслідків (злочинних чи легальних)
- осудні наслідки є побочні, супутні до головних, які утворюють мету;
- свідоме допущення злочинних наслідків є розрахунок на ніщо, на «може бути», у яких розкривається нехтування чужими інтересами;
Розмежування умислу на прямий та евентуальний, як вже сказано раніше, має не тільки велике теоретичне значення, а й практичне. Чимало злочинів можуть вчинятись як з прямим, так і непрямим умислом і фактично вид умислу особливо не впливає на кримінальну відповідальність для таких злочинів. Водночас ряд злочинів може бути вчинено виключно з прямим умислом. Це має місце, коли як обов’язкова ознака суб’єктивної сторони складу злочину визначена мета, яка, зрозуміло, не може виділятись у злочинах з непрямим умислом. Наприклад, не можуть бути вчинені з опосередкованим умислом умисне вбивство з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення, вимагання, метою якого є передача чужого майна винному або третій особі.
Приклад евентуального умислу можна побачити на таких прикладах. Гр. О. і Н. в нетверезому стані на пероні біля електропоїздів чіплялися до громадян, ображали їх. На зауваження одного з пасажирів О. вдарив його в обличчя. Інші пасажири вступилися за потерпілого і приборкуючи хулігана, звалили його з ніг. Н. побачивши це, вихопив пістолет і вдарив ним по голові громадянина, який отримав О., а після цього тричі вистрелив. В результаті були вбиті два пасажири, які стояли в тамбурі вагон. В даному випадку Назаренко скоїв вбивство з непрямим умислом. Він, як видно, вів бездумну стрілянину навмання між електропоїздами під час посадки, розуміючи, що від стрілянини можуть бути небезпечні наслідки, навіть знаючи, що така стрілянина може потягнути не одні, а кілька жертв. Тому дії Н. треба кваліфікувати як навмисне убивство (з непрямим умислом),скоєне в обстановці, небезпечній для життя багатьох осіб.
Інший приклад. Т. постійно пиячив, часто сварився з дружиною та її двома синами, погрожував підпалити побудований ним будинок. Під час чергової сварки запропонував всім вийти з будинку, а коли вони відмовилися, узяв відро бензину і вилив його в кухні. Бензин потрапив на металеву плиту, загорівся і полум’я охопило все приміщення кухні, де знаходилися люди. Мати і син Юрій померли в лікарні від опіків, а другий син і сам винний одержали опіки. Суд дійшов висновку, про відсутність у Т. умислу на вбивство і про винність його лише в умисному підпалі будинку, що спричинило людські жертви. Однак вища судова інстанція вказала, що небажання смерті потерпілих не виключає умисної вини. Усі обставини справи свідчать про те, що Т. усвідомлював суспільно небезпечний характер своїх дій і передбачав настання їх суспільно небезпечних наслідків. Розливаючи біля груби, яка топилися бензин, Т. створив обстановку, що призвела до загибелі двох людей, свідомо допускав можливість таких наслідків. А саме свідоме допущення проявилось в байдужому ставленні до життя людей Т. скоїв злочин з непрямим умислом.