В той же час, видно, що законодавчо, даючи характеристику інтелектуальній сфері при самовпевненості, за її межі виводиться усвідомлення суспільно небезпечного характеру власної поведінки. Водночас таке усвідомлення фактично притаманне особі, яка вчиняє злочин з необережності. Це питання в науці кримінального права оцінюється неоднозначно різними науковцями. Деякі з них вважають, що при самовпевненості таке усвідомлення відсутнє а особі притаманна лише можливість такого усвідомлення[11]. Інші[12] стверджують, що без усвідомлення суспільної небезпеки діяння неможливе й усвідомлення суспільної небезпечності наслідків. Вбачається, що точка зору останніх є більш конструктивною, а відсутність в нормі характеристики ставлення до поведінки пояснюється тим, що воно не є визначальним для характеристики необережної форми вини, яка передбачає відповідальність виключно при настанні суспільно небезпечних наслідків. Само ж по собі суспільно небезпечне діяння, в абсолютній більшості не визначає кримінальну відповідальність. Виходячи з цього, можна стверджувати, що при вчиненні злочину, вина в яких визначається злочинною самовпевненістю, особа, усвідомлює суспільно небезпечний характер власної поведінки як такої, що несе потенційну можливість спричинення шкоди. Вольова ознака самовпевненості – легковажний необґрунтований розрахунок на недопущення настання шкідливих наслідків. При цьому особа, розраховуючи не допустити їх настання, розраховує на реальні якості, притаманні безпосередньо їй самій, або на реальні обставини, які дадуть змогу не допустити настання шкоди. Але за конкретних умов вони, як з’ясовується, недостатні. За таких конкретних умов ці чинники або не діють, або неспроможні змінити хід подій. Це пов’язано з необґрунтованою переоцінкою власних характеристик, або інших обставин
Вина особи при злочинній самовпевненості саме в цьому і полягає, що її розрахунок був дуже слабкий і не забезпечив відвернення суспільно небезпечної шкоди. Отже, особа внаслідок злочинної самонадійності недооцінює спричинення шкоди своїми діями, з одного оку, а з іншого – переоцінює ті чинники, які, на її думку, здатні відвернути шкоду. Така легковажна оцінка цих обставин діяння і є докірливою, винною. На відміну від визначеного умислу, при визначенні злочинної самовпевненості закон не містить характеристики психічного ставлення особи до вчиненого нею діяння (дії або бездіяльності).
Радянські криміналісти, говорячи про злочинну самовпевненість, зазначали, що вона містить особливого роду небезпечність для правопорядку і дає кримінальному праву підстави для її негативної морально-політичної оцінки. Легковажність, недостатня обдуманість своїх дій, від яких залежать інтереси держави та інших громадян, необґрунтована самовпевненість або легковажна впевненість у настанні певних обставин ззовні, що можуть запобігти настанню злочинних наслідків, - така психологічна характеристика злочинної самовпевненості в радянському кримінальному праві. Легковажна готовність дає підстави для негативної суспільної морально – психологічної оцінки його поведінки. Особа, що знаходить неприпустиму готовність до ризику інтересами держави або інших осіб, заслуговує докору, негативної оцінки з боку суду. Злочинна самонадійність подібна за своєю природою до непрямого умислу. Відмінність же цих видів вини полягає як в інтелектуальних ознаках, так і вольових:
- при умислі суб’єкт передбачає наслідки своїх дій конкретно реально, з якими він погоджується, а при самонадійності – абстрактно, як взагалі лише можливі, які цього разу у нього не настануть;
- вольовий момент побічного умислу – в допущенні настання наслідків і байдуже до них ставлення; вольовий же момент самонадійності у тому, що суб’єкт не погоджується з їх настанням, вони для нього абстрактні, і він сподівається їх не допустити;
- при злочинній самонадійності суб’єкт сподівається не допустити настання злочинних наслідків і розраховує на реальні сили – на свою фізичну силу, вміння, досвід і т.ін.;
- при побічному умислі суб’єкт передбачає настання наслідків і, навіть не бажаючи їх настання, сподівається лише на «може бути», що вони не настануть, тобто на випадкову вдачу, на вдалий для нього збіг обставин, тобто на ніщо;там де суб’єкт діє, розраховуючи на ніщо, - він чинить злочин навмисно, а не необережно.
Розглянемо приклад – кримінальну справу по обвинуваченню С., який був визнаний винним та засудженим за ст.. 215 ч.2 КК (у редакції 1960 р. – «Порушення правил безпеки руху та експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами»). С. – майстер спорту з мотокросу приїхав до родичів у село на власному мотоциклі «Ява» і вирішив покатати на ньому свою знайому Л. На великій швидкості С. переїхав по дошках, які утворюють місточок через достатньо глибокий рів. Не розрахувавши швидкості, не оцінивши реального стану покриття (незадовго до події пройшов дощ, дошки були вологі), він допустив падіння мотоциклу у рів. Унаслідок аварії пасажирка Л. отримала тілесні ушкодження, несумісні з життям. Цей випадок є класичним прикладом злочинної самовпевненості – С. справді були притаманні якості, на які він міг розраховувати, однак він їх переоцінив, що в конкретній ситуації призвело до настання суспільно небезпечних наслідків.[13]
Злочинна недбалість (ingligencia) - психічне ставлення особи до вчиненого нею злочинного діяння, при якому вона не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), хоча повинна була і могла передбачити.
Формулюючи визначення недбалості, законодавець, як і при описі самонадійності, не дає характеристики психічному ставленню суб’єкта злочину до своєї дії або бездіяльності, а лише вказує на не передбачення особою настання суспільно небезпечних наслідків при наявності обов’язку та можливості такого передбачення. Це, однак, не означає, що законодавець тим самим констатував відсутність у особи взагалі будь – якого психічного ставлення до діяння, яке викликало суспільно небезпечні наслідки. У працях з психології і юриспруденції відзначається, що не передбачення наслідків свого діяння при наявності обов’язку і можливості їх передбачити – наслідок певного психічного процесу, який відбувається у свідомості особи. Дане питання викликало одного часу дискусія про доцільність визнання злочинної недбалості як виду вини, адже ц єдиний вид, при якому особа взагалі не усвідомлює суспільно небезпечності наслідків діяння.
Отже, при злочинній недбалості суб’єкт не усвідомлює суспільної небезпечності своєї поведінки і не передбачає її наслідків, тобто інтелектуальний елемент вини відсутній, або, точніше, полягає в тому, що особа не передбачає навіть можливості настання злочинних наслідків свого діяння.
За ставленням до діяння (дії або бездіяльності) можуть бути визначені такі варіанти психічного стану:
А)суб’єкт усвідомлює, що порушує певні правила н7еобережності, але не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків. Таке ставлення є характерним для випадків, коли суб’єкт вважає свій відступ від потрібної поведінки не істотним і не здатним набути негативного соціального значення. Наприклад, охоронець пропускає без належного дозволу на об’єкт, закритий для сторонніх, свого знайомого, не гадаючи, що останній може використати перебування на цьому об’єкті для здійснення протиправних дій;
Б)суб’єкт, здійснюючи свідомий вчинок, не усвідомлює, що таким чином він порушує правила обережності. Наприклад, водій, керуючи транспортним засобом, не знизив швидкості до потрібної, тому що не помітив знак «Обмеження максимальної швидкості». Продовжуючи рух, він вважає, що діє належним чином;
В) саме діяння суб’єкта позбавлене свідомого вольового контролю., але цей контроль втрачено з його вини. Наприклад, робітник виробництва, перебуваючи, перебуваючи у стані сильного алкогольного сп’яніння в намагаючись встояти на ногах, хапається за рубильник, включає струм на лінії електропередачі в той час, коли на ній проводяться ремонтні роботи.
Психічне ставлення особи до своєї поведінки характеризується зневагою до своїх громадських обов’язків, нехтуванням загальними правилами передбачливості, обережності, безпеки.
Соціальне життя людей вимагає від кожного члена суспільства старанно дотримуватися правил безпеки, обережності, правил використання вогню, машин, зброї, шкідливих речей та інших засобів підвищеної небезпечності. Порушення цих правил призводить до тяжких наслідків. Для забезпечення безпеки суспільного життя встановлюються правила безпеки використання засобів підвищеної небезпечності (зброї, отрути, автомобілів, транспорту і т.д.). Крім того, існує багато загальних правил безпеки громадського співіснування, не писаних, не встановлених державою, але яке має важливе значення для охорони здоров’я і життя людей. Порушення таких правил обережності, уважності призводить до тяжких наслідків. Наприклад, Д. побачив, що Ф. підглядає у жіноче відділення у лазні, схопив його за голову і з великою силою повернув її, заподіявши при цьому пошкодження шийного відділу хребта і спинного мозку (належать до тяжких тілесних ушкоджень), від яких настала смерть потерпілого.[14] Така тяжка шкода не була б заподіяна, якби Д. поставився до потерпілого з більшою повагою. Загальна суспільна вимога, правило відносно поведінки людини, полягає в тому, що спершу, ніж діяти, необхідно подумати про наслідки своїх дій.
Вольовий елемент недбалості характеризується тим, що суб’єкт, діючи тим, чи іншим чином, не напружує своїх вольових хусиль, не зосереджує своєї уваги на характері та особливостях своїх дій, і внаслідок цього не передбачає можливості настання суспільно небезпечних наслідків цих дій.
Вина особи, яка діяла недбало, ґрунтується на тому, що вона могла і повинна була передбачити злочинні наслідки своїх дій. Докірливість такої поведінки саме в тому, що особа зобов’язана і, головне, могла передбачити такі наслідки. Могла – значить мала можливість, досить було виявити дещо більше уважності, обережності, передбачливості. Особа повинна була і могла, але цього не зробила – в цьому її вина.