Національний Технічний Університет України
«Київський Політехнічний Інститут»
Факультет соціології і права
Курсова робота
на тему:
«Публічна служба в Україні:організація та функціонування»
Виконав:
студент ІІI курсу групи АМ-74
Русинов Л. А.
Науковий керівник:
Пашов Р. І.
Київ 2009
План
Вступ.........................................................................................................................3
Розділ 1.Інститут публічної служби в Україні………………………………......5
1.1. Загальна характеристика публічної служби………………………………………………………………….….....……5
1.2. Види публічної служби……………………..…………………..………...…9
1.3. Державна служба як різновид публічної служби……………….….…….17
Розділ 2. Досвід розробки інституту публічної служби в Україні та закордоном……………………………………………………………………….22
2.1. Зарубіжний досвід організації та функціонування державної служби …………………………………………………………………………..……..….22
2.2. Співвідношення державної та публічної служби в країнах Європейського Союзу та в Україні………………………………………...……………………..32
Висновки……………………………………………………………………...….37
Список використаної літератури……………………………………………….40
Додаток…………………………………………………………………………..45
Вступ
На сучасному етапі розвитку державотворення в українському суспільстві гостро постали питання стосовно того, що можна вважати публічним управлінням, чим воно відрізняється від державного і хто головний суб'єкт здійснення владних повноважень – чи можна його називати публічним службовцем?
У випадку невизначеності термінів, неможливо чітко зрозуміти, як слід об’єктивно інтерпретувати, коли йдеться про реформування діяльності органів державної влади, оскільки виникає запитання, що конкретно слід удосконалювати – державну службу чи службу в органах місцевого самоврядування; систему державного управління чи систему публічного адміністрування? У свою чергу, якщо мова, скажімо, про публічне адміністрування, то належить з'ясувати: воно потребує реформування, чи повного перетворення? Відсутність чітких відповідей на поставлені запитання гальмує внесення змін в існуючу в Україні систему державного управління, необхідність в яких нині набула апогею актуальності.
Аналіз останніх досліджень і публікацій. Вивченню проблематики понятійного апарату державно-управлінської діяльності в розрізі державної служби, її становлення та розвитку в Україні присвятили свої праці багато вітчизняних учених і фахівців. Серед них заслуговують на увагу В. Авер'янов [10,11], В. Малиновський [23], І. Козюра , І. Грицяк [15], які розглядали це питання в контексті наближення владних інституцій України до стандартів Європейського Союзу, а також російський учений Д. Бахрах [12] і відомий західний діяч Дж. Міль [25]. Проте проблема невизначеності багатьох термінову сфері державної служби залишається й сьогодні, тому ступінь наукової розробки можна визначити як достатній, але такий, що потребує доповнень.
Джерелами для написання роботи є в перше чергу нормативно-правова база, а також спеціалізована юридична література, періодика та загальна наукова література.
Метою даної роботи є окреслення понятійного апарату й установлення відповідної термінології у сфері публічного адміністрування, публічної служби.
Об’єктом дослідження є сукупність суспільних відносин, що виникають в суспільстві безпосередньо або ж опосередковано пов’язані з інститутом публічної служби.
Предметом дослідження є поняття, зміст та особливості організації та функціонування публічної служби в Україні та в світі.
Практичне значення дослідження полягає в подальшому реформуванні державного управління та державної служби, а також вдосконалення законодавства в галузі конституційного права.
Структура роботи. Робота складається з двох розділів.
Перший розділ окреслює загальну характеристику інституту публічної служби та складається з трьох підрозділів:
o Загальна характеристика публічної служби;
o Види публічної служби;
o Державна служба як різновид публічної служби.
Другий розділ складається з двох підрозділів:
o Зарубіжний досвід організації та функціонування державної служби
o Співвідношення державної та публічної служби в країнах Європейського Союзу та в Україні;
Обсяг роботи становить 46 сторінок.
Розділ 1. Інститут публічної служби в Україні
1.1. Загальна характеристика публічної служби
А. С. Сіцінський, досліджуючи феномен публічної служби, виділяє ряд ознак, властивих їй як соціальному інституту. По-перше, публічна служба – це сфера професійної діяльності, за своїм змістом, формами та методами спрямована на виконання повноважень державних органів та органів місцевого самоврядування. По-друге, як сполучна ланка між державою й громадянином, публічна служба має захищати права й інтереси громадян. По-третє, публічна служба як суспільне явище являє собою дещо більше, ніж діяльність державних службовців і органів управління, це своєрідна форма відображення суспільних зв’язків і відносин, показник ступеня дотримання прав та свобод людини і діючих у суспільстві правових норм. По-четверте, публічна служба не лише відображає суспільні відносини, вона орієнтована на досягнення конституційного ідеалу правової, демократичної держави. По-п’яте, публічна служба – не тільки правова, а й етична система [38]. Формуючи правосвідомість громадян, вона одночасно є носієм моралі; орієнтує державних службовців і громадян на дотримання моральних норм і правил суспільного життя.
С. М. Серьогін розглядає державну службу з позицій інституційного підходу як таку, що охоплює клас феноменів та процесів, частково спільний із публічною службою. Державна служба являє собою організаційно-управлінський, політичний та соціальний інститут держави, що забезпечує комплекс відносин між окремими громадянами, громадянами та їх спільнотами, між державами, використовуючи при цьому державні владні ресурси. Система державної служби постає комплексною структурою – «владу для …» (чим забезпечує сам процес спільної діяльності) та «владу над …» (що обмежує інтереси суб’єктів з метою реалізації самої можливості спільної діяльності) [37]. Державна служба є необхідним елементом життєдіяльності державної системи. Ця система шляхом підпорядкування волі носіїв державної служби – індивідів, груп, об’єднань, виконує різні соціальні ролі пануючі і підвладні.
Отже, з огляду на інституційний аспект у вузькому розумінні державну службу можна розглядати як діяльність службовців органів державної влади. На думку ряду дослідників, державна служба в найширшому розумінні може здійснюватись працівниками всіх організацій державного сектору: органів державної влади (тобто не лише виконавчої, але й законодавчої та судової влади), державних підприємств та установ, органів місцевого самоврядування, комунальних підприємств та установ [22, 34]. Таким чином, виникає суперечність щодо визначення: по-перше, структури державної служби, як системи органів; по-друге, терміна «публічна служба». Тому застосування саме інституційного підходу, який дозволяє визначити предмет компетенції кожної складової держслужби (наприклад, митна, дипломатична служби, служба безпеки, інші), є актуальним.
Так само до поняття публічної служби включають діяльність працівників усіх інституцій, які виконують публічно значущі, громадсько- важливі завдання та функції, у тому числі діяльність державних або муніципальних лікарів, вчителів, поштарів, працівників музеїв, притулків тощо [34]. Прихильником широкого розуміння публічної служби є О. В. Петришин, який до публічної служби відносить державну, муніципальну службу та службу в недержавних організаціях (громадських організаціях, політичних партіях, навіть приватних підприємствах). На його думку, для публічної служби характерні такі ознаки, як:
- зайняття посади у відповідних органах і організаціях незалежно від форм власності і конкретних організаційних структур;
- службова спрямованість діяльності, що полягає в діяльності не на себе, а на обслуговування «чужих» інтересів;
- професійність службової діяльності, тобто здійснення такої діяльності на постійній основі, що потребує певних знань і наступності;
- являє собою основне джерело матеріального забезпечення працівників [34].
Погоджуючись з такою позицією, мусимо зробити застереження щодо дискусійності віднесення служби в недержавних організаціях і тим більше в приватних підприємствах до публічної служби. Адже стає незрозумілою різниця між публічним і приватним сектором, між зайнятістю за приватним (трудовим) правом і власне публічною службою, що керується нормами адміністративного права. Тому, на наш погляд, є потреба чітко визначити інституційні межі публічної служби. Відповідь на це питання пов’язана з різними підходами щодо розуміння публічної служби, для окреслення прийнятних меж якої пропонується розглянути явище публічної служби в інституційному аспекті та виокремити найактуальніші площини цього підходу щодо її формування:
1. Характеристика публічної служби як інституту, її місце серед інших соціальних інститутів. Публічна служба, як соціальний інститут, є інструментом реалізації конституційних цілей і функцій держави з метою задоволення потреб громадян та суспільства [31]. Вона забезпечує певні гарантії життєдіяльності громадян, формує основні їх потреби, якісний рівень життя, етичні цінності, норми, що певним чином впливають на суспільство в цілому, соціальні стандарти, тобто надає державні публічні послуги. Під публічними послугами розуміються послуги у сфері охорони здоров’я, освіти, соціального забезпечення, особистої безпеки, створення і регулювання ринку, забезпечення здорового середовища існування тощо, у тому числі комунальні послуги. Очевидно, можна говорити про «ринок публічних послуг» як про соціальний механізм обміну діяльністю, товарами, послугами, ідеями між соціальними інститутами, соціальними інститутами і громадянами, які, у свою чергу, є «замовниками» цих послуг, оплачуючи їх за допомогою податків, членських внесків та інших способів . Це обумовлене тим, що громадянам надаються послуги не тільки інститутами держави, а й соціальними інститутами громадянського суспільства, включаючи службу в органах місцевого самоврядування.