Цивільне процесуальне право також пов'язане з кримінально-процесуальним правом. Цивільне процесуальне, господарське процесуальне і кримінально-процесуальне право регулюють діяльність суду та інших учасників процесу щодо здійснення правосуддя у справах, віднесених до їх компетенції, та суспільні відносини, які виникають у зв'язку із цим. Цим і визначається зв'язок між цивільним процесуальним та кримінально-процесуальним правом. Цивільне процесуальне та кримінально-процесуальпс право мають ряд спільних принципів: законності, рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності, гласності судового процесу, здійснення правосуддя професійними суддями, застосування національної мови у судочинстві, забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішень суду, обов'язковість рішень суду, безпосередності. Між тим, цивільне процесуальне і кримінально-процесуальне право відрізняються одне від одного предметом та методом правового регулювання. Одним із провідних принципів цивільного процесуального права є принцип диспозитивності, що означає свободу осіб, які беруть участь у справі, щодо розпоряджання своїми матеріальними і процесуальними правами в межах, установлених законом. У кримінально-процесуальному праві цей принцип застосовується у значно обмеженому обсязі. У цивільному процесі немає стадії досудового розслідування справи.
Зв'язок між цивільним процесуальним і кримінально-процесуальним правом виявляється і в тому, що вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, є обов'язковим для суду, який розглядає справу щодо цивільно-правових наслідків дій особи, стосовно якої ухвалено вирок суду, з питання, чи мали місце ці дії і чи вчинені вони цією особою (ч. 4 ст. 61 ЦПК), тобто ці факти є преюдиційними і не підлягають доказуванню у цивільному процесі при розгляді справи, учасником якої є особа, стосовно якої винесено вирок суду в кримінальній справі, який набрав законної сили. Наприклад, вироком суду, що набрав законної сили, встановлено, що водій машини — він же володілець машини — невинуватий у автотранспортній пригоді, але здійснив наїзд, унаслідок якого була заподіяна матеріальна шкода. У зв'язку із цим суд виніс виправдальний вирок. При розгляді позову щодо відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки (ст. 1187 ЦК), факт наїзду доказуванню не підлягає.
1.3. Завдання цивільного процесуального права
За новим ЦПК України правове регулювання цивільного судочинства характеризується: новелізацією норм і намаганням зберегти традиційні процесуальні форми і принципи попереднього кодексу; відтворенням конституційних засад (принципів) цивільного судочинства (здійснення правосуддя державною мовою на засадах поваги до честі, гідності, рівності перед законом і судом; гласності та відкритості судового розгляду); встановленням апеляційного і касаційного оскарження рішень суду; розширенням змісту принципів змагальності, диспозитивності, законності, державної мови судочинства тощо; розширенням структури ЦПК України — включенням нових розділів і глав: наказне провадження (розділ II); заочний розгляд справи (глава 8 розділу III); розгляд судом справ окремого провадження: про передачу безхазяйної нерухомої речі у комунальну власність, про визнання спадщини відумерлою, про надання особі психіатричної допомоги у примусовому порядку, про обов'язкову госпіталізацію до протитуберкульозного закладу, про розкриття банками інформації, яка містить банківську таємницю щодо юридичних та фізичних осіб (глави 8-12 розділу IV). Новий ЦПК України доповнений розділами VI—VIII, якими урегульовані питання, пов'язані з виконанням судових рішень у цивільних справах, про судовий контроль за виконанням судових рішень, про визнання та виконання рішень іноземних судів в Україні.
Відповідно статті 1 ЦПК України[14] завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.
Дана стаття визначає завдання та мету цивільного судочинства. До завдань судочинства вона відносить справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ. Справедливим і неупередженим розгляд справи буде там і тоді, де і коли цивільний суд розглядає і вирішує справу, додержуючись цивільної процесуальної форми, правильно застосовує відповідні норми матеріального права, оцінює докази без стороннього впливу, постановляє законне та обгрунтоване судове рішення, коли судді не є особисто, прямо чи побічно заінтересованими в результаті розгляду справи. Що стосується своєчасного розгляду і вирішення справи, то це завдання, як не дивно, трансформується далі в ЦПК (ст. 130) у швидке вирішення справи.
Метою цивільного судочинства є захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Цією статтею завдання захисту прав, свобод чи інтересів фізичної особи (людини - ст. 24 ЦК України[15], на відміну від законодавства, що діяло раніше, висувається для судів на перше місце. Згідно зі ст. З Конституції України[16] людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Як зазначено у розділі IV Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10.05.06 №361[17], цивільне судочинство слід розглядати як послугу держави щодо вирішення приватноправових спорів сторонам, які самостійно не можуть їх урегулювати.
ЦПК України також характеризується адаптацією норм відповідно до соціально-економічних умов суспільного життя України та доктрини демократичного судочинства з урахуванням світових стандартів.
2 Джерела цивільного процесуального права і межі його дії
2.1.Поняття джерел цивільного процесуального права
Джерела цивільного процесуального права— правові акти, що містять норми даної галузі права. Види джерел залежать від форм, в яких виражається і функціонує норма цивільного процесуального права.
Основними джерелами (формою) права у всіх сучасних правових системах світу є нормативно-правові акти держави. Нормативно-правовий акт — це акт правотворчої діяльності компетентних державних органів, який встановлює, змінює або відміняє правові норми[18] Нормативний акт приймається компетентним органом в певному процедурному порядку. Це офіційний документ, що містить правові норми, тобто носій інформації про правові норми, юридичне джерело права.
Нормативно-правові акти мають різні назви, вони відрізняються один від одного по юридичній силі, по органах, їх що видає, і т.д. У найзагальнішому вигляді ієрархічну структуру нормативно-правових актів України можна представити таким чином: закони і підзаконні нормативні акти.
Особливістю даних норм є те, що вони не встановлюються рішенням органів держави, а виникають в результаті багаторазового застосування протягом століть, закріплюють людський досвід у свідомості людей і входять в звичку, існуючі у вигляді соціальних норм.
Отже, нормативно-правовий акт — письмовий документ, прийнятий компетентним органом держави або уповноваженим суб'єктом, встановлює, змінює, припиняє чи конкретизує норми права, містить розпорядження загального характеру і постійної дії, розрахований на багаторазове застосування[19]. Основні ознаки нормативно-правового акта:
· відображає державні інтереси та спрямований на регулювання широкого кола найважливіших сфер суспільних відносин;
· має визначену структуру (може складатись із частин, розділів, статей, параграфів, пунктів, підпунктів) та зміст(назва, дата, місце і суб'єкт прийняття, підпис уповноваженої посадової особи, реєстраційний номер), визначену законом документальну форму закріплення; закон чи підзаконний нормативно-правовий акт;
· змістом нормативно-правового акта є правила поведінки загального характеру, дія яких розповсюджується на невизначене коло суб'єктів;
· приймається чітко визначеним колом правотворчих органів;
· розробляється та приймається у чітко визначеному порядку;
· є обов'язковим для виконання, забезпечується системою державних гарантій, у тому числі й примусовими засобами;
· публікується у спеціальних виданнях;
· діє в часі, просторі і за колом осіб;
· має юридичну силу, що дає можливість визначити принципи підпорядкування й ієрархічної побудови системи нормативно-правових актів.[20]
Юридична сила — основна властивість нормативно-правових актів діяти та породжувати правові наслідки: виникнення, зміну, припинення правовідносин. Має два аспекти: співвідношення правових актів між собою та обов'язковість виконання. З точки зору співвідношення встановлюється ієрархія, тобто чітка система підпорядкованості правових актів. Це означає, що кожний акт займає своє місце у загальній системі правових актів. Таке розташування останніх залежить від місця органів державної влади, які їх видали, у системі органів державної влади та наданих їм повноважень.
За юридичною силою нормативно-правові акти поділяють на: закони і підзаконні правові акти.
Таким чином нормативно-правові акти як джерела права володіють рядом суттєвих специфічних ознак, які якісно відрізняють їх від інших джерел права. Зокрема, видання нормативно-правових актів є безпосереднім імперативним виразом волі державно-владних суб'єктів щодо регулювання найважливіших сфер суспільних відносин. Нормативно-правовий акт є консервативним за характером та має ускладнений порядок внесення змін та доповнень, а також підлягає тлумаченню у випадках нечіткості змісту, що не дає змоги уникнути його неправильного роз'яснення.