Основні ознаки федерації (США, Росія, Австрія, Швейцарія, ФРН, Канада, Мексика, Бразилія, Аргентина, Венесуела, Індія, Малайзія, Австралія та ін. — разом у світі існують 24 федеративні держави. На шляху до федерації, здійснюваної з 1988 р. у три етапи, перебуває Бельгія):
· наявність єдиної території, яка у політико-адміністративному відношенні не є одне ціле, а складається із територій — суб'єктів федерації, що мають власний адміністративно-територіальний поділ;
· наявність загальної конституції федерації і конституцій "і суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації установчою владою;
· наявність системи законодавства усієї федерації і системи законодавства її суб'єктів, тобто наділення суб'єктів федерації в межах установленої для них компетенції правом видання законодавчих актів, які діють лише на території суб'єкта федерації і мають відповідати союзному законодавству;
· наявність федерального двопалатного парламенту і парламентів суб'єктів федерації, федерального уряду і самостійних органів управління суб'єктів федерації;
· наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб'єктів; у ряді федерацій допускається подвійне громадянство (ФРН, Австрія);
· можливість суб'єктів федерації мати власну правову і судову системи (США);
· наявність загальнофедеральної податкової і грошової системи;
· суб'єкти федерації не мають суверенітету і не є суб'єктами міжнародного права, проте в договірних міжнародних відносинах може виступати як федерація в цілому, так і кожний із її суб'єктів.
У типовій федерації оборонна і зовнішня політика належить федеральному уряду, освіта — регіонам, а право оподатковування поділене між обома. Тому і федерація, і її суб'єкти можуть мати право видавати закони з аналогічних питань.
Розглянемо такі союзи держав, як конфедерація і співдружність.
Вони відрізняються від федерації як форми територіального устрою тим, що є формою міждержавного союзу, тобто об'єднанням незалежних держав.
Конфедерація — тимчасовий союз суверенних держав, які об'єдналися для досягнення певних цілей і спільно здійснюють низку напрямків державної діяльності (оборона країни, зовнішня торгівля, митна справа, грошово-кредитна система тощо) при збереженні в інших питаннях повної самостійності.
Основні ознаки конфедерації (через етап конфедерації пройшли США, Нідерланди, Швейцарія, остання конфедерація — Сенегамбія, 1981-1989 pp.):
1) відсутність спільної для всієї конфедерації єдиної території і державного кордону;
2) відсутність загальних законодавчих органів і системи управління;
3) відсутність загальних для всієї конфедерації конституції, системи законодавства, громадянства, судової та фінансової систем;
4) відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і міжнародно-правового статусу учасників конфедерації;
5) наявність загального конфедеративного органу, що складається з делегатів суверенних держав;
6) рішення загальних конфедеративних органів, прийняте за принципом консенсусу; у разі незгоди з ним членів конфедерації не є обов'язковим і не спричиняє ніяких санкцій (право нуліфікації, тобто відхилення);
7) наявність права виходу зі складу конфедерації у кожного з її суб'єктів.
Конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються, або еволюціонують у федерацію.
Заслуговує на увагу особлива форма об'єднання держав, іменована співдружністю (СНД, Британська Співдружність націй, Європейська Співдружність у Західній Європі). Це є дуже рідкісне, ще аморфніше за конфедерацію, але, однак, організаційно оформлене об'єднання держав, які виступають як асоційовані учасники при збереженні ними повного суверенітету і незалежності. В основу співдружності, як і при конфедерації, покладені міждержавний договір, статут, декларація, угоди, інші юридичні акти. Цілі, висунуті при створенні співдружності, можуть бути найрізноманітні — економічні, культурні та ін.
Співдружність може мати перехідний характер: розвитися в конфедерацію і навіть у федерацію за наявності необхідних передумов, або, навпаки, призвести до дезінтеграції, роз'єднання.
Основою для кваліфікації державних (політичних) режимів слугує:
— ступінь розвиненості політичної демократії;
— реальний політико-правовий статус людини. З урахуванням цих критеріїв сучасні державні (політичні) режими поділяються на види: демократичні і антидемократичні. Існують також перехідні режими. Представимо на схемі основні режими.
| Державний (політичний) режим | ||||
| демократичний | антидемократичний | |||
| ліберольно-демократччнчй | авторитарний: | |||
| консервативно-демократичний | революційний | стабілізаційний | ||
| радикально-демократичний | тоталітарний: | |||
| расистський | фашистський | військово-диктаторський | ||
| Державний (політичний) режим (загальна характеристика) | |
| демократичний | антидемократичний |
| - порядок (стан) державного (політичного) життя суспільства. при якому додержується демократична конституція, реалізується принцип «поділу влади». Державна влада здійснюється на основі вільної і рівної участі громадян і їх об'єднань в управлінні державою. Допускається легальна діяльність різних партій. Гарантується здійснення прав і свобод громадян і меншостей відповідно до міжнародних стандартів прав людини | - порядок (стан) державного(політичного) життя суспільства, при якому не реалізується (найчастіше юридичне не закріплений) принцип «поділу влади». Звужується або припиняється вплив громадян і їх об'єднань на управління державою. Відсутня або перетворюється на формальну виборність. Забороняється діяльність опозиційних партій і організацій. Застосовуються політичні репресії. Звужуються або порушуються політичні права громадян і меншостей. Реальна влада зосереджується в руках групи осіб або однієї особи, неконтрольованих народом |
Демократичний режим характерний для правової держави. Його способи і методи здійснення державної влади реально забезпечують вільний розвиток людини; участь у здійсненні державної влади; свободу в економічній діяльності; захищеність прав і законних інтересів; врахування інтересів більшості і меншостей (меншин); легальна дія опозиційних партій; формування уряду тими партіями, що перемогли на відповідних виборах; домінування переконання, узгодження, компромісу; виборність і змінюваність центральних і місцевих органів державної влади тощо.
При антидемократичному режимі відбувається потоптання прав і свобод людини, придушення опозиції, не виключається скасування представницького вищого органу (парламенту) або перетворення його на маріонеткову установу, формування уряду армією, що захопила владу, і т. ін.
Тоталітарний режим — крайня форма антидемократичного режиму. Характеризується повним пануванням держави над людиною і суспільством; одержавленням усіх легальних громадських організацій; не обмеженими законом і закону не підвладними повноваженнями влад; забороною демократичних організацій; фактичною ліквідацією формально проголошених конституційних прав і свобод; усепроникаючим контролем за діяльністю громадян і громадських організацій; політичною цензурою; відсутністю гласності; войовничою тотальною нетерпимістю до усіх, хто мислить інакше, ніж диктують правляча партія та її ідеологія; репресіями відносно опозиції та інакомислячих; мілітаризацією суспільного життя; прагненням до зовнішньої експансії.
Ідеологія тоталітарних режимів завжди є революційною (або псевдореволюційною).
Авторитарний режим не є настільки різким у крайніх, реакційних проявах, як тоталітарний режим. Він поєднує в собі риси тоталітарного і демократичного режимів. Як і демократичний режим, він зберігає автономію особи і суспільства в сферах, що не належать до політики; не намагається радикально перебудувати суспільство на ідеологічних засадах; допускає економічний, соціальний, культурний, а частково й ідеологічний плюралізм; не прагне ввести планове управління економікою і встановити загальний контроль за населенням, обмежується жорстким політичним контролем; може ґрунтуватися на праві, моральних засадах.
На відміну від демократичного режиму, при якому джерелом влади є народ, авторитарний режим характеризується:
(1) необмеженою владою однієї особи або групи осіб, непідконтрольної народу, яка формується головним чином не шляхом конкурентної виборної боротьби, а за допомогою нав'язування чиєї-небудь волі зверху;
(2) наявністю центру, що має владні повноваження управління і діє за своїм розсудом, у тому числі й з порушенням норм закону;
(3) здійсненням управління, як правило, централізовано; концентрацією влади в руках одного або кількох тісно взаємозалежних органів, рішення яких повинні виконуватися беззаперечно;
(4) використанням насильства і позасудових методів примусу людей;
(5) спиранням на поліцейський і військовий апарат;
(6) субординацією суб'єктів громадських відносин, дією принципу пріоритету держави над особою, відсутністю гарантій здійснення конституційне проголошених прав і свобод особи, особливо у взаємовідносинах особи з владою.