Теорія правової держави у марксистській літературі була офіційно засуджена як буржуазна й опортуністична. Безумовний пріоритет класових інтересів перед правами та свободами громадян, а також перед інтересами всього суспільства призводив до того, що на перший план висувалися не неповторність кожної особистості, а заклик до принесення у жертву сучасниго покоління заради майбутніх.Стверджувалося, що "якщо людина претендує на звання марксиста і говорить серйозно про правову державу, а тим більше застосовує поняття поняття "правова" до радянської держави, то це означає, що вона відходить від марксистсько-ленінського вчення про державу".Вважалося, що "світле майбутне" прийде лише після знищення класової нерівності, поділу між громадянським суспільством і державою та досягнення залежності між особистим та колективним існуванням. Стверджувалося, більше того, що комуністи не приймають взагалі поняття "правова держава".Теоретики марксизму і практики побудови радянського суспільства не ставили питання про можливий наступний зв"язок між соціалістичною і попередньою капіталістичною державою. У життя було втілене сталінське розуміння держави, згідно з яким професійне управління- управління через держапарат поєднувалося з так званим у ті часи суспільним управлінням,"самодіяльністю" трудящих та трудових колективів, при якому насправді жоден трудящий не мав ніякого впливу на діяльність правлячої верхівки. Це призводило до повної відсутності гарантованості та повної політичної свободи, невідповідності прав та обов"язків громадян, нереальності принципу підлеглості меншості більшості. Громадські організації, такі, як кооперація, професійні, молодіжні, творчі спілки, які за інших умов могли б стати основою розвитку громадянського суспільства й правової держави, були позбавлені самостійності, увійшли до офіційних структур як важелі чи "приводні ремені". А людина, індивід, вмонтувалася у цій структурі як "гвинтик". Статус громадянина з визначеним у Конституції обсягом прав мало що означав у реальному житті. Індивідуальне начало було повністю розчинене у колективному- чи то в громадянському суспільстві, чи то в державі.Насильство над людиною стало суттю державної політики. Держава утвердила принцип:" Заборонено все, крім дозволеного". Право держави перетворилося в команди і накази.Не випадково самі способи (методи) управління дістали назву адміністративно-командних. Обіцянки перевести "кількість" в "якість" так і не було виповнено.
У роки непу було закладено початки громадянського суспільства з багатоукладною економікою, ідеями компромісу та національної згоди. М.Бухарін писав, що радянське суспільство є формою самоуправління мас. Ні партія, ні профспілки , ні влада не можуть безпосередньо обійняти неможливе. Крім надійного керівництва центра потрібна децентралі-зована ініціатива . Між основними організаціями і робітничою масою повинні виникнути сотні і тисячі маленьких і великих добровільних товариств, гуртків, об"єднань, які були б зв"язком з масами. А насправді розвиток держави означав підготовку необхідних умов для її повного відмирання з переходом до комуністичного суспільства.
Реформування колишнього радянського суспільства та інтеграційні процеси на міжнародній арені зробили об"єктивно необхідним формування правової держави в Україні.
Розглянемо конкретніше суть правової держави, її принципи. У словосполученні "правова держава" на першому місці стоїть право,на другому- держава.Це означає верховенство права в суспільстві. Основоположним началом права є принцип загальної рівності, тобто загальної і рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для окремої особи і колективів, для всіх громадян країни. Така формальна рівність є властивістю права, виражає таку його специфіку, як справедливість. Право у суспільному житті виступає насамперед у формі законів та інших нормативних актів. Тому громадяни й організації можуть бути юридично рівними і вільними тільки як учасники конкретних правовідносин, тобто таких відносин, які врегульовані законом, нормативними актами.
Отже, верховенство права (закону) у суспільстві - основний принцип правової держави. Він зумовлює й інші його принципи, зокрема підпорядкування законові самої держави та її органів, посадових осіб, інших організацій, громадян,а також утвердження економічної свободи людини. Повинна дотримуватись незалежність правової системи, наявність багатопартійності, легальна діяльність не лише урядових, а й опозиційних партій, об"єднань і рухів. Влада повинна розподілятися на три гілки - виконавчу, законодавчу та судову, які будуть стримувати й урівноважувати одна одну. Повинно дотримуватись суспільно-політичне представництво громадян на усііх рівнях державного управління, здійснювати волю народу, усезагальне, рівне й пряме виборче право. Політичні діячі не можуть користуватися прерогативами, які не надані їм законом. Правова держава характеризується якістю власне закону. Він повинен бути справедливим, гуманним, закріплювати невід"ємні природні права кожної людини: право на життя, на свободу, на особисту недоторканість. Але свобода не є абсолютною. Вона допускає обмеження, тобто має певну міру. Ця міра повинна бути рівною для всіх. На основі громадянського суспільства повинна виховуватись правосвідомість, інакше громадянське суспільство не зможе підпорядкувати своїй волі дкржавний апарат.
Охарактеризувати правову можна як таку державу, в якій визнається пріоритет прав людини перед правами будь-якої спільноти, прав народу перед правами держави, де визначальним пунктом громадського регулювання є інтереси особистості, ці інтереси та гідність людей поважаються як беззаперечні цінності, коли авторитет сили чи майна витісняються авторитетом людяності, освіченості, компетентності (що не можна сказати про неправову державу, де такими цінностями вважаються ідеологічні настанови, політична доцільність або економічна вигода).
Сутність правової держави полягає ще й у дотриманні закону тими, хто перебуває при владі, у взаємній відповідальності держави та громадян один перед одним. Це означає, по-перше, визнання громадянами авторитету права, закону, законослухняність, згоду й готовність людей жити і чинити так, щоб не уражати інтереси інших.
По-друге, демократизм суспільного управління у правовій державі значною мірою залежить від компетентності й кваліфікації державних управлінців. "Демократична правова держава - це ще й освічена, кваліфікована керівна верства населення, корпус управлінців, які дотримуються субординації з чітким розподілом повноважень, які виконуються не тільки завдяки постановам, а й через силові структури верховних органів"(Рябов С.Г.-128 стор.). Правова держава повинна у рівній мірі відображати інтереси й потреби всіх шарів населення, вона має бути нейтральною у протистоянні й змаганні суспільно-політичних позицій, повинна забезпечувати дотримання закону тими, хто перебуває при владі.
Демократія - не тільки участь у виборах і референдумах, а ще й добровільне дотримання народом вимог та настанов існуючої влади. Правова держава забезпечує також і активну участь громадян у розв"язанні суспільних проблем.
Отож , можемо назвати важливі ознаки правової держави :
· дотримання вимог та норм конституції й законів держави всіма громадянами в усіх сферах життя суспільства;
· дотримання вимог та норм конституції й законів держави у діяльності всіх громадських і політичних організацій, не виключаючи й правлячу партію;
· дотримування вимог та норм конституції й законів держави при формуванні органів влади, у боротьбі за владу, у політичній взаємодії;
· легальна діяльність не лише правлячих, а й опозиційних партій, об"єднань, рухів, багатопартійність;
· поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;
· визначальна роль суду у розв"язанні всіх спірних питань;
· підконтрольність суду всіх без виключення громадян та інституцій, право кожного оскаржити в судовому порядку неправомірні дії посадових осіб та державних органів;
· незалежність судової влади від пануючих політичних сил та органів державного управління;
· визнання і здійснення на практиці принципів конституціоналізму й законності, верховенства права, конституційний нагляд за дотриманням законності;
· рівноправ"я громадян та рівні вимоги для всіх;
· доступність суспільно важливої інформації, незалежність засобів масової інформації;
· розв"язання питань та прийняття загальних рішень за ознакою більшості з неодмінним урахуванням і поважанням прав меншості.
Принципи демократії та основні права та свободи громадян, які вказано у конституції, не належать відміні у звичайному порядку, як інші правові норми. Для внеску поправок, змін в конституції передбачено спеціальні процедури, більш складні, ніж при проходженні звичайного законопроекту. Наприклад, во Франції зміни в конституції має право вносити тільки Національний конгрес- спільне зібрання палати депутатів та Сенату. Якщо ж треба прийняти новий текст Конституції, то він неодмінно виноситься на усенародний референдум та вважається прийнятим у випадку його підтримки більш ніж половиною громадян, що мають право голосу.