4. Адвокатура у середні віки
У середні віки (V—XV століттях) принципи організації адвокатури зазнають певних змін, зокрема, щодо допуску до адвокатури. У Франції для цього необхідно було мати диплом ліценціата прав (юридичну освіту), виголосити присягу та бути внесеним до списків адвокатів. Практичний досвід не був обов'язковим. У середньовічній Німеччині адвокатура являла собою абсолютно вільну професію. Будь-яка особа могла отримати право на зайняття адвокатською діяльністю на невиз-начений строк.
Класичний порядок допуску до адвокатури сформувався у цей період в Англії. Тут особа, що виявила бажання присвятити себе адвокатській діяльності, мала пройти восьмирічний курс навчання в судовій колегії, і через три роки отримувала звання "внутрішніх адвокатів" (inner barristers), які не мали права виступати в судах. Ще через п'ять років навчання внутрішні адвокати перетворювалися на "зовнішніх" (outer, utter barristers) і отримували право практикувати1.
Для внутрішньої організації адвокатури у середньовіччя характерним було те,щоадвокати були абсолютно самостійними і незалежними від своїх колег за професією, тобто вони не утворювали особливого стану. У Франції вже спостерігається зародок станової організації. Тут у XIV ст. в складі релігійного "братства св. Миколи" (патрон юристів) утворилася община адвокатів і повірених, на чолі якої стояли депутати, що обиралися її членами.
Вони розпоряджалися майном общини, були її представниками у зносинах з урядовими установами та захищали права й привілеї своїх членів. В Англії в XIII ст. виникають перші чотири "судові колегії", в яких й сьогодні об'єднуються у єдиній корпорації практикуючі юристи — судді та адвокати.
Гонорарна практика у цей період стає на шлях, накреслений юстиніановим законодавством. Так, у Франції починає застосовуватися такса, яка встановлювала максимум винагороди, яку міг визначити і отримувати адвокат, обумовлювати її розмір до початку процесу. Коли ж такої умови не було, або якщо клієнт вимагав зменшення гонорару, то його розмір визначався парламентом. Адвокат міг також звернутись з позовом до суду у випадку ухилення клієнта від сплати винагороди. В Німеччині існувала такса юридичних послуг, за порушення якої адвокат позбавлявся права практикувати, і разом з клієнтом, який переплатив, піддавався штрафу, а іноді навіть тілесному покаранню2.
Професійна діяльність адвокатів, в описувані часи, здійснювалася у таких формах: надання юридичних порад, захист у суді, складання судових паперів3
Значних змін зазнала у середні віки діяльність адвокатів в кримінальному процесі. У цей період публічний і загальний процеси почали перетворюватися у таємний та інквізиційний, чим обмежувалася участь адвокатів у кримінальному процесі. Наприклад, у Франції в 1539 p. указом короля Франциска І
^аськовский Е. В. Организация адвокатурьі. — С 88, 198, 199, 230 ''Там ж е. — С 89, 90, 195, 196, 231 3^ ам же —С. 92.
24
участь адвоката у процесі дозволялася лише за спеціальним дозволом суду'.
Загалом для адвокатури середньовіччя характерним було" відсутність чіткої станової організації; відокремлення правозаступництва від судового представництва; відносна свобода професії; тісне спілкування з судом; дисциплінарна залежність від суддів; римська система визначення гонорару2.
5. Адвокатура в XVI—XIX століттях
Впродовж XVI—XIX століть адвокатура поступово набирає іншого вигляду. У нові часи вона стає самостійною і виробляє станову організацію, яка існує по сьогоднішній день. Так, у Франції утвердження самостійного стану сталося внаслідок розпаду "общини адвокатів і повірених", про яку йшлося вище. Органом самоврядування адвокатської общини стали комітет або рада.
В Англії організація судових колегій набрала більш стрункого вигляду. Так, вони перетворилися на самоврядні общини з виборними старшинами, членами яких були як адвокати, так і кандидати. Вони присвоювали останнім звання адвоката або позбавляли його, здійснювали нагляд за внутрішньою дисципліною і, загалом, відали усіма справами общини.
У Німеччині за статутом 1876 p. адвокати об'єднувалися у адвокатську камеру (або адвокатську колегію) на чолі з виборною радою.
У США за законом 1871 p. адвокати Нью-Йорку об'єдналися в самоврядну колегію, очолювану виконавчою комісією і головою. У Канаді в ці ж роки адвокати та повірені увійшли в єдину самоврядну колегію, яка поділялася на шість відділів або секції — по округах головних міст3
У цей період твердо утвердилася додаткова умова щодо допуску до адвокатської професії — наявність практичного стажу юридичної роботи або стажування. Наприклад, у Франції згідно з указом 1822 p. вимагалася наявність 3-річного
Васьковский Е В. Организация адвокатурьі. — С. 114. 2 Т а м же — С. 106, 158, 267, 382, 285. ^амже.—С 106,198,267,382,385
25
практичного стажу або 5-річне стажування. У Німеччині статут 1878 p. встановив 3-річну практичну підготовку до самостійної адвокатської діяльності'.
Зазнала докорінної зміни і гонорарна практика. Тепер винагорода за захист в суді або надання юридичної поради перестала бути платнею за особисту послугу, перетворившись на почесний дарунок, який не можна було ні обумовлювати, ні вимагати по суду (зокрема, у Франції та Англії). Але й клієнт, сплативши гонорар, не міг вимагати його повернення. У Німеччині за законом 1879 p. визначення гонорару чинилося як за домовленістю, так ї за таксою. У США і Канаді гонорар обумовлювався договором, на підставі якого адвокат міг вчинити до клієнта позов в суді2.
У зазначений період для адвокатури характерною є її станова організація та відносна безоплатність праці адвоката.
Отже, слід погодитись з думкою Є.Васьковського, що адвокатура, на нижчих стадіях людської культури, проходячи через різноманітні періоди свого розвитку, набуває повного розквіту в державах Західної Європи. Первинною її формою була родинна або сусідська адвокатура. Ми її знаходимо як у некультурних народів, так і в Греції та Римі. Поступово адвокатура опиняється у сфері інтересів заінтересованих осіб і перетворюється у професію.
Отже, слід зробити висновок, що у стародавній період розвитку громадянського суспільства адвокатура ще відсутня як особливий стан адвокатської професії. В цьому можна погодитись з висновком Є.Васьковського, що зачатки адвокатури, виникнувши на нижчих стадіях людської культури та проходячи через фази істотного розвитку, набувають повного розквіту в цивілізованих державах. Так, первинною її формою є родинна або сусідська адвокатура, яка згодом перетворилася у професію. Цей процес розпочався, проте не встиг закінчитися в Греції. Через нього пройшов Рим та інші цивілізовані країни Європи. Перетворившись на професію, адвокатура протягом тривалого часу залишалася неорганізованою, але доступною для всіх і кожного сферою діяльності. З економічним і соціальним розви-
^аськовский Е. В. Организация адвокатури — С. 139, 140, 259. 2 Та м же —С. 112, 206, 216, 273—276, 382, 385.
26
тком, ускладненням правовідносин у суспільстві поступово розпочинається процес її організації. В республіканському Римі законодавство визначило лише окремі сторони адвокатської професії: визнало її абсолютно вільною, поставило обмежувальні рамки допуску до адвокатури і вирішило питання винагороди юристів. Організація республіканської адвокатури грунтувалася на принципах відокремлення правозаступництва від судового представництва, абсолютній свободі професії, відносній її безоплатності. Із зміною у Римі форми правління змінилося й становище адвокатури. Місце зазначених принципів заступили інші, прямо протилежні їм. Так, правозаступництво злилося з судовим представництвом, професія з вільної стала замкненою, незалежність підпорядкувалася судово-адміністративній владі, адвокатура перетворилась спочатку в регламентовану діяльність, а потім у державну посаду, гонорар з добровільного пожертвування трансформувався у винагороду, одержувану через суд'. Разом з тим слід визнати кроком вперед імператорське законодавство, яке торкнулося усіх істотних сторін адвокатури: професійного та організаційного оформлення, дисциплінарної і гонорарної практики та ін.
У такому вигляді адвокатура перейшла в спадщину середніх віків: відсутністю станової організації; відокремленням правозаступництва від судового представництва; відносною свободою відправлення професійних обов'язків; тісним зв'язком з судовими органами та дисциплінарною залежністю від останніх, римською системою визначення гонорару. У наступні часи (XVI—XIX століттях) 'відбулися зміни у двох останніх принципах. Зокрема, адвокатура організувалася у стан і у ній знов запровадилася відносна безоплатність праці адвоката2.
У XX ст. адвокатура домоглася незалежності й консолідації, перетворившись на силу, яка активно використовується в сучасному світі як надійний гарант забезпечення прав і свобод людини.
Стоянов А. История адвокатурьі у древних народов. — С. 122. Васьковский Е В. Организация адвокатурьі — С. 387—388.