Смекни!
smekni.com

Зобов`язальне право (Дзера) (стр. 143 из 196)

Підставою для покладання відповідальності за невиконан­ня позичальником зобов'язання за кредитним договором є договір, що укладений між банком (кредитором) та пору­чителем (гарантом) у письмовій формі. Відповідно до ст. 191 ЦК У країни, яка поширюється і на гарант (ст. 196 ЦК), недо­держання письмової форми тягне за собою недійсність дого­вору поруки (гарантії). Письмова форма цього договору має відповідати вимогам, викладеним у ч. 2 ст. 154 ЦК України.

Так, одним з доказів укладення договору гаранти є письмо­ве повідомлення банку (лист, телеграма, телетайпограма, те­лефонограма тощо) гарантові про те, що банк приймає від останнього гарантійний лист. Також можна вважати встанов­леними договірні відносини між банком і гарантом, якщо в до­говорі банку з позичальником є посилання на надісланий бан­кові гарантійний лист і банк проти цього не заперечив. Якщо в кредитному договорі такого посилання на гарантійний лист немає, слід вважати, що договірні відносини банку і гаранта не встановлено.

Відповідно до ст. 192 ЦК України у разі невиконання зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед бан­ком як солідарні боржники, якщо інше не встановлено дого­вором поруки. Отже, якщо іншого не встановлено договором поруки, позичальник кредиту та поручитель несуть перед банком відповідальність за правилами, встановленими стат­тями 174 та 175 ЦК України.

Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин 665

Що стосується гарантії, то чинне законодавство не перед­бачає солідарної відповідальності боржника і гаранта. Відповідно до ст. 191 ЦК України гарант зобов'язується перед банком, що надав кредит іншій особі, відповідати за виконан­ня нею свого зобов'язання за кредитним договором.

Отже гарант несе субсидіарну відповідальність, і тому банк має право у претензійно-позовному порядку вимагати від га­ранта сплати основної заборгованості позичальника та сум процентної ставки за наданий кредит тільки у разі відсутності у боржника коштів, необхідних для належного виконання зобов'язання.

Згідно зі ст. 194 ЦК України порука або гарантія припиня­ється з припиненням забезпеченого ними зобов'язання, зок­рема виконання зобов'язання позичальником (ст. 216 ЦК).

Порука або гарантія також припиняється, якщо банк про­тягом трьох місяців з дня настання строку зобов'язання позичальником кредиту не пред'явить позову до поручителя або гаранта. Цей строк не може бути змінений угодою сторін або відновлений арбітражним судом.

У разі, коли в кредитному договорі строк виконання пози­чальником зобов'язання про повернення банкові кредиту не зазначений або визначений моментом вимоги банку, то за відсутності іншої угоди відповідальність поручителя (гаранта) припиняється після закінчення одного року з дня укладення договору поруки чи гарантії (ч, 2 ст. 194 ЦК).

Якщо структурна одиниця одержала від юридичної особи, до складу якої вона входить, належним чином оформлені по­вноваження на укладення від її імені договорів гарантії або поруки, то та обставина, що в тексті договору немає посилан­ня на те, що такий договір укладений від імені юридичної особи за наданими повноваженнями, само по собі не може бути підставою для визнання договору недійсним. У таких випадках слід вважати, що договір укладений від імені юридичної особи.

Вирішуючи спори, пов'язані з вимогами банків про стяг­нення зі страховика неповернутих позичальником кредиту та процентної ставки за наданий кредит, слід мати на увазі таке.

Відповідно до ст. 370 ЦК У країни, ч. З ст. З та ст. 15 Закону України "Про страхування", укладаючи договір страхування, страхувальник має право передбачити в договорі умову про виплату страхової суми іншій особі, зокрема банку, від якого

660Глава 26

він одержав кредит. Отже, крім необхідності перевірити відпо­відність умов договору чинному законодавству, арбітражний суд має з'ясувати, чи є в договорі умова про виплату страхо­вої суми банкові, що надав кредит. За відсутності цієї умови у банку немає правових підстав вимагати від страховика сплати суми неповернутого позичальником кредиту та відсотків навіть у тому разі, якщо між страховиком і страху­вальником укладено договір страхування несвоєчасної виплати кредиту. Надаючи кредит з умовою його страхуван­ня, банк має перевірити наявність у договорі обов'язку стра­ховика у разі настання страхового випадку виплатити страхо­ву суму банкові.

Підстави, за якими страховик має право відмовити у виплаті страхових сум, передбачені у ст. 25 Закону України "Про страхування". Викладений у цій статті перелік таких підстав не є вичерпним, оскільки договір може передбачати й інші підстави відмови у виплаті страхових сум, якщо це не суперечить законодавству України.

Відповідно до ч. 2 ст. 17 Закону України "Про страхування" факт укладення договору страхування може засвідчуватися страховим свідоцтвом (полісом, сертифікатом), що є формою договору страхування. Чинне законодавство не позбавляє сторони цього договору права укласти його і в іншій письмовій формі відповідно до вимог ст. 44 ЦК України та ст. 15 Закону України "Про страхування". Отже, арбітражний суд не має правових підстав для визнання договору страхування неукладеним лише через відсутність поліса чи сертифіката, який засвідчує договір.

Договір страхування, як передбачено ч. З ст. 15 Закону України "Про страхування", набуває чинності з моменту вне­сення страхового платежу, якщо інше не передбачено умо­вами страхування. Зокрема, згідно зі ст. 5 згаданого закону загальні умови і порядок проведення добровільного страху­вання визначаються правилами страхування, що їх встанов­лює страховик самостійно.

Якщо між страховиком і страхувальником укладено договір страхування, то подальше посилання останнього на те, що він не був ознайомлений з цими правилами, як правило, не повинні братися до уваги.

Відповідно до ст. 33 Арбітражного процесуального кодексу України позивач (банк) має довести, що його вимоги щодо

Правове регулювання кредитно-розрахункових відносин 667

стягнення страхової суми зі страховика грунтуються на дого­ворі страхування, який набрав чинності.

Страховик має відповідати за договором страхування тільки у разі відсутності на рахунку позичальника кредиту достатніх коштів для виконання його зобов'язання за кредит­ним договором. Цю обставину арбітражний суд з'ясовує при вирішенні спору.

Одним з видів забезпечення виконання зобов'язань позичальника перед кредитором (банком) є неустойка (пеня). Процентна ставка — це плата за наданий кредит, а не неус­тойка. Таким чином, у разі невиконання позичальником зобов'язання про повернення сум кредиту та процентної ставки у визначений договором строк до нього може бути за­стосована майнова відповідальність згідно із Законом України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання гро­шових зобов'язань" за умови, що відповідним договором встановлено конкретний розмір такої відповідальності \ вигляді пені.

Що стосується відповідальності поручителя або гаранта у вигляді сплати банку пені за прострочення платежу позичаль­ником, то при вирішенні цього питання слід виходити з такого.

Відповідно до ч. 2 ст. 192 ЦК У країни поручитель відповідає в такому самому обсязі, як і боржник, зокрема, за сплату не­устойки, якщо інше не встановлено договором поруки. Ця норма законодавства не поширюється на гарантію. У зв'язку з цим, якщо в договорі між банком та гарантом відсутня умова про відповідальність гаранта у вигляді сплати пені за прострочення платежу позичальником, арбітражний суд не має правових підстав для покладання цієї відповідальності на гаранта. Оскільки відсотки за наданий кредит, у тому числі у підвищеному розмірі, за своїм характером є платою, а не не­устойкою, то до позовів про стягнення цих відсотків застосо­вується загальний, а не скорочений строк позовної давності.

Виконання зобов'язання за кредитним договором може забезпечуватися також заставою (ст. 178 ЦК та ст. З Закону України "Про заставу").

Відповідно до ст. 11 Закону України "Про заставу" в редакції Закону України від 25 лютого 1994 р. "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про заставу" державне підприємство, за яким майно закріплено на праві повного господарського відання, самостійно здійснює заставу цього

668

Глава 26

майна, за винятком цілісного майнового комплексу під­приємства, його структурних підрозділів, будівель і споруд, застава яких здійснюється з дозволу та на умовах, пого­джених з органом, уповноваженим управляти відповідним державним майном. Стаття 4 Закону України "Про заставу" містить ще ряд обмежень щодо застави державного майна. Для господарюючих суб'єктів інших форм власності чинне за­конодавство таких обмежень не передбачає.

Якщо при вирішенні спору, пов'язаного з виконанням умов договору щодо предмета застави, буде встановлено, що на­лежне позичальникові кредиту державне майно передано в заставу з порушенням вимог Закону, то в такому разі спід за­стосувати ст. 48 ЦК України.

Укладаючи кредитний договір, сторони не позбавлені права в цьому договорі передбачити умови щодо забезпечен­ня зобов'язання боржника заставою. При цьому слід мати на увазі, що коли предметом застави є нерухоме майно, транс­портні засоби, космічні об'єкти, товари в обороті або у пере­робці, договір застави має бути нотаріально засвідчений. Не­додержання вимог щодо форми договору застави та його нотаріального засвідчення тягне за собою недійсність догово­ру з наслідками, передбаченими законодавством (статті 13 і 14 Закону України "Про заставу", ст. 48 ЦК). Отже, якщо умови щодо застави нерухомого майна, транспортних засобів, космічних об'єктів, товарів в обороті або у переробці передбачені у кредитному договорі, то цей договір має бути нотаріально засвідчений. У противному разі умови договору щодо застави слід визнати недійсними.