З проголошенням Україною незалежності перед державою постала проблема створити власну систему стандартизації, сертифікації, метрології та акредитації, яка могла б працювати в ринкових умовах, а також сприяла б входженню України у структури світової економіки і торгівлі.
Основні принципи світової торгівлі сформульовано у Генеральній угоді з тарифів і торгівлі (ГАТТ) та Угоді про технічні бар'єри в торгівлі (ТБТ). За цими угодами, кожна країна має право встановлювати власне технічне регулювання в інтересах національної безпеки, запобігання зловживанням, охорони життя, здоров'я та безпеки майна громадян, охорони навколишнього середовища1. В Україні здійснюються необхідні заходи, спрямовані на приєднання до системи ГАТТ/СОТ.
Центральне місце в Законі України "Про захист прав споживачів" займає розділ II "Права споживачів та їх захист". Однак норми, які вміщені у цьому розділі, неоднорідні за своїм праворегулюючим значенням. Їх умовно можна поділити на:
1)організаційно-правові, які визначають повноваження Держкомітету України у справах захисту прав споживачів та інших органів державної виконавчої влади, обов'язки та відповідальність службових осіб державних органів і правовий захист службових осіб Держкомітету у справах захисту прав споживачів та його органів (статті 5, 6, 7, 9 та 10);
' Див.: Кисельова Т. Технічне регулювання і рівноправність у торгівлі. // Урядовий кур'єр. — 1996. — 26 грудня.
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі 245
2)правовстановлюючі норми, які визначають права споживачів — переддоговірні, договірні та права у разі порушення умов договору (статті 3,11—16,18—20);
3)правозобов 'язуючі норми, які зобов'язують продавців, виконавців, виготовлювачів забезпечити додержання певних вимог щодо якості товарів (послуг, робіт), безпеки, гарантійних термінів до вступу в договірні відносини із споживачами (статті 12 і 13);
4)праворегулюючі норми, які регулюють відносини, що виникли між продавцями (виконавцями) і покупцями (замовниками) як сторонами договору, та визначають правові наслідки порушення прав споживачів (статті 14,15, 17, 20 та 23);
5)правозахисні норми, які встановлюють організаційно-процесуальні способи захисту порушених прав споживачів (статті 8, 9 та 24).
Такий поділ правових норм може сприяти їх раціональному застосуванню та подальшому структурному вдосконаленню законодавства про захист прав споживачів. У Законі України "Про захист прав споживачів" законодавець не завжди додержується принципу формування статей з норм однорідного змісту. Окремі статті містять споріднені норми правовстановлюючого, зобов'язального та іншого призначення, зокрема статті 13 і 14.
В розділі III, що складається з двох статей, законодавець визнав за громадянами право з метою захисту своїх законних прав та інтересів об'єднуватися у громадські організації та визначати їх повноваження.
Слід зазначити, що не всі статті Закону рівнозначні за своєю юридичною значимістю, а доцільність введення до нього окремих статей викликає сумніви. Так, зайвою є ст. 10, якою передбачається правовий захист службових осіб Державного комітету України у справах захисту прав споживачів та його органів. Норми цієї статті за своїм змістом та призначенням мають бути вилучені. Немає ніякої правової потреби також у розміщенні в зазначеному розділі статей 6—9, які визначають у загальній формі повноваження, обов'язки та відповідальність органів державної виконавчої влади та їх службових осіб щодо захисту прав споживачів, адже у викладеній редакції вони не несуть повного юридичного навантаження.
246 Глава 8
Основним же недоліком розділу II Закону, на наш погляд, є те, що в ньому законодавець розмістив різнорідні за своїм юридичним змістом та галузевою приналежністю статті матеріального 1 процесуального права. Різнорідність також притаманна їхньому внутрішньому змістові. Звертає на себе увагу переобтяженість деяких статей великою кількістю норм (наприклад, ст. 14 містить 12 пунктів, ст. 15 — 10 пунктів, ст. 16 — 7 пунктів, ст. 18 — 7 пунктів), сформульованих багатослівне і непослідовно, що ускладнює сприйняття цих норм. Цьому сприяла також спроба законодавців об'єднати норми по захисту прав споживачів у торговельному та інших видах обслуговування громадян-споживачів.
Між тим, закон колишнього Союзу РСР "Про захист прав споживачів", хоч багато в чому не збігається із Законом України "Про захист прав споживачів", все ж має такі самі недоліки1, що свідчить про недостатність наукового досвіду у цій галузі нормотворення. Однак, законодавцям Російської Федерації в Законі "Про захист прав споживачів" від 5 грудня 1995 р.2 вдалося більш раціонально і послідовно побудувати систему цього законодавчого акта. Він складається з преамбули (майже ідентичній преамбулі українського Закону в редакції 1993 р., в якому не знайшлося легального визначення поняття "стандарт"), глави 1 "Загальні положення", глави 2 "Захист прав споживачів при продажу товарів споживачам", глави 3 "Захист прав споживачів при виконанні робіт (наданні послуг)" та глави 4 "Державний і громадський захист прав споживачів".
Аналізуючи обидва закони (український і російський), на наш погляд, є підстави відзначити, що збігаючись змістовно, вони містять істотні структурні розбіжності. При цьому оптимальнішими уявляються окремі рішення, запропоновані в Законі Російської Федерації, зокрема ті, що стосуються його структурної побудови. Юридичне виправданим, насамперед,
1 Цей закон складався з преамбули 1 трьох розділів ("Загальні положення", "Права споживачів та їх захист", "Громадські об'єднання споживачів"), які налічували 18 статей. Такий самий поділ притаманний фактично й українському Закону, крім кількості статей.
2 Ведомости сьезда народных депутатов Российской Федерации. — 1992. — № 15. — Ст. 766.
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі 247
є розмежування правового захисту споживачів у торговельному обслуговуванні та в інших видах обслуговування.
З урахуванням викладеного, на наш погляд, доцільно було б внести відповідні зміни до чинного Закону України "Про захист прав споживачів"
§ 5. Гарантійні та інші строки (терміни) як способи підвищеного захисту прав споживачів
Відповідно до ст. 13 Закону України "Про захист прав споживачів" виготовлювач (виготівник) забезпечує нормальну роботу (застосування, використання) товару, в тому числі комплектуючих виробів, протягом гарантійного терміну1, встановленого законодавством, а в разі його відсутності — договором2.
При цьому гарантійні терміни на комплектуючі вироби повинні бути не менші, ніж гарантійний термін на основний виріб, якщо інше не передбачено законодавством чи договором.
Наведена норма не може бути визнана вдалою, оскільки з неї однозначно не випливає, що таке забезпечення "нормальної роботи" товару є обов'язком виготовлювача. Проте якщо виходити з назви ст. 13 — "Гарантійні зобов'язання", то відповідно це є обов'язком виготовлювача. У випадках,
1 У сучасній юридичній літературі наполегливо обґрунтовується думка про незбіг юридичного значення понять "строк" і "термін". Відповідно у проекті ЦК України строком визнається період у часі, зі сплином якого пов'язана певна дія або подія, що має юридичне значення, а терміном — момент у часі, з настанням якого пов'язана певна дія або подія, яка має юридичне значення. Думається, що дана проблема зумовлена особливостями української мови оскільки, зокрема, у російській мові подібного розмежування у термінології не існує. Тому в паній праці поняття "гарантійні терміни", "терміни придатності"" вживатимуться у розумінні, ідентичному традиційним поняттям "гарантійні строки", "строки придатності".
2 У первісній редакції п. 1 ст. 6 Закону "Про захист прав споживачів" було сформульовано так: "Виготовлювач забезпечує нормальну роботу (застосування, використання) продукції, в тому числі комплектуючих виробів, протягом гарантійного строку, встановленого законодавством, державними стандартами та іншою нормативно-технічною документацією, а в разі їх відсутності — договором".
248Глава 8
передбачених законодавством, встановлення гарантійного терміну є обов'язковим для виготовлювача (водночас і для продавця). Очевидно під законодавством тут слід розуміти стандарти, технічні умови, які вимагають встановлення гарантійних термінів для певної категорії виробів.
Дещо інший підхід щодо встановлення та змісту гарантійного терміну зафіксований у Законі Російської Федерації "Про захист прав споживачів", у ст. 5 якого зазначається: "Виготовлювач (виконавець) вправі встановлювати на товар (роботу) гарантійний термін — період, протягом якого у випадку виявлення в товарі (роботі) недопіку виготовлювач (виконавець, продавець) зобов'язаний задовольнити вимоги споживача". Таким чином, якщо в Російській Федерації зазначений закон надає право виготовлювачеві встановлювати на ті чи інші товари гарантійний термін, то українське законодавство передбачає обов'язковість для виготовлювача законодавче встановлених гарантійних термінів, хоч і не визначає коло таких товарів. Вважаємо, що в цьому аспекті українське законодавство має переваги, адже обов'язковість встановлення гарантійних термінів щодо певної категорії товарів сприяє ефективнішому захистові прав споживачів.
Однак подальший аналіз п. 1 ст. 13 Закону України "Про захист прав споживачів" не дає підстав для її загальної позитивної оцінки, зокрема в тій частині, в якій стверджується, що виготовлювач "забезпечує нормальну роботу (застосування, використання) товару". Думається, що в даному випадку законодавець поклав на виготовлювача надто широкі обов'язки, які він не зобов'язаний здійснювати і які фактично не забезпечуються нормами примусу. Різний підхід до визначення суті гарантійного терміну простежувався в юридичній літературі радянського періоду. Зокрема гарантійний строк (термін) розглядався в одних випадках як строк, протягом якого покупець у разі виявлення недоліків проданої речі має право вимагати безоплатного усунення зазначених дефектів або заміни її річчю належної якості, або повернення речі і витребування сплаченої суми1, в інших— як строк, протягом якого