Товари, що були у користуванні, придбані в комісіонера, можуть бути повернуті назад лише за згодою комісіонера"1. Безумовно, у такій редакції наведена норма суперечить нормам ЦК України, які регулюють відносини купівлі-продажу, незважаючи на те, що вона стосується товарів, які вже були у користуванні.
Дещо по-іншому була вирішена дана проблема в законодавстві радянського періоду. Так, відповідно до п. 2.2 Правил
Бизнес. — 1995. — № 12.
262 Глава 8
торгівлі в комісійних магазинах по продажу промислових товарів, затверджених наказом Міністерства торгівлі СРСР від 12 серпня 1968 р.1, речі, куплені в комісійному магазині, назад від покупців не приймалися, за винятком нових речей з дефектами, не виявленими під час прийняття речей на комісію, якщо річ поверталася не пізніше 48 годин після її купівлі. Тобто законодавство радянського періоду також не захищало належним чином права покупців, які купляли товари в комісійних магазинах. Це дає підстави вважати, що консерватизм у вирішенні проблеми прав покупців товарів у комісіонерів у Законі України Про захист прав споживачів" успадковано від радянської правової системи2.
Правомірність наших міркувань підтверджується змістом ст. 738 проекту ЦК України, у якій передбачається, що покупець, який придбав непродовольчі товари, що були в користуванні і реалізовані через роздрібні комісійні торговельні підприємства, про що він був поінформований продавцем, має право пред'явити зазначені в п. 1 цієї статті вимоги, якщо придбані товари мали істотні недопіки, не застережені продавцем. Думається, що прийняття такого положення буде кроком уперед щодо захисту прав споживачів. Певною мірою першим кроком у цьому стало внесення змін до Правил комісійної торгівлі наказом МЗЕЗгоргу України від 8 липня 1997 р.3. Зокрема, п. 2.6 Правил доповнено такою нормою:
"Стосовно товарів, на які гарантійні терміни не встановлені, покупець має право пред'явити продавцю (виробнику) відповідні вимоги, якщо недоліки були виявлені протягом 6 місяців від дня передачі товарів покупцеві". Звичайно, дана норма стосується лише нових товарів.
Закон України "Про захист прав споживачів" встановлює відповідний порядок реалізації споживачем (покупцем) прав у разі придбання ним товару неналежної якості. Так, згідно з п. 2 ст. 14 Закону вимоги споживача, визначені у п. 1 цієї статті, пред'являються за вибором споживача: продавцеві—
' Основные правила торговли. — М., 1976. — С. 404.
2 Сказане не стосується товарів, переданих комісійними магазинами, на які збереглися гарантійні терміни. Вимоги щодо недопіків таких товарів задовольняються на загальних підставах.
3 Урядовий кур'єр. — 1997. — 6 листопада
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі 263
за місцем купівлі товару, виготовлювачеві або підприємству, що виконує їх функції, — за місцезнаходженням споживача.
Таким чином, законодавець визнає три категорії суб'єктів, зобов'язаних виконувати вимоги покупців (споживачів). При цьому наведена норма сформульована таким чином, що надає покупцеві право обрати зобов'язану особу (продавця, виготовлювача чи їх представника). Звичайно, споживачам зручніше звертатися з відповідними вимогами до продавця, якщо торговельне підприємство розташоване за місцем їх проживання.
Закон окремо наголошує, що зазначені вимоги за місцезнаходженням споживача виконують також створені власником продавця торговельні підприємства та філії, що здійснюють продаж аналогічних придбаним споживачем товарів, або підприємства, на які ці функції покладено на підставі договору, а функції представників підприємств-виготовлювачів виконують їх представництва та філії, створені виготовлювачем з цією метою, або підприємства, які виконують вказані вимоги за договором з виготовлювачем. У Законі не йдеться про те, чи може покупець за наявності в його місцезнаходженні представника продавця чи виготовлювача звернутися зі своїми вимогами безпосередньо до них. Оскільки в законодавстві прямої заборони щодо цього немає, то відповідь має бути лише позитивною. Безперечно, лише споживачеві належить право вирішувати до кого необхідно звернутися з вимогою про відновлення його порушених прав.
Закон зобов'язує продавця, виготовлювача (підприємство, що виконує їх функції) прийняти товар неналежної якості у споживача і задовольнити його вимоги. Звичайно такий обов'язок зазначених відповідальних осіб не спід розуміти буквально, адже вимога, з якою звертається споживач до цих осіб, є не що інше як претензія, тобто правова форма для добровільного відновлення порушених прав. Незважаючи на це, законодавець детально регламентує порядок реалізації споживачем пред'явлених вимог, а водночас і порядок вчинення дій продавцем, виготовлювачем (їх представником).
Так, за наявності товару вимога споживача про його заміну підлягає негайному задоволенню, а в разі потребі перевірити його якість — протягом 14 днів або за домовленістю сторін. Коли ж необхідний товар у продавця відсутній, вимога споживача має бути задоволена у двомісячний термін
264 Глава 8
з часу відповідної заяви. Якщо ж таку вимогу задовольнити у встановлений термін взагалі неможливо, споживач має право за своїм вибором пред'явити продавцеві, виготовлювачеві (їх представникові) інші вимоги, передбачені Законом України "Про захист прав споживачів". Відповідно до п. 4 ст. 14 цього закону вимога споживача начебто має формалізуватися у вигляді заяви, хоч і не сказано якої — письмової чи усної. На наш погляд, це має бути письмова заява. Наявність її сприятиме захистові інтересів споживача, вона також підтверджує момент звернення споживача до продавця, що має значення для виявлення терміну перебування речі в ремонті.
Законодавець враховує також можливі коливання цін. У разі задоволення вимог споживача про заміну товару з недоліками на аналогічний товар належної якості, ціна на який змінилася, перерахунок вартості не проводиться, а при заміні товару з недоліками на такий же товар іншої моделі перерахунок вартості має здійснюватися виходячи з цін, що діяли на час обміну. Якщо споживач вирішив розірвати договір, то у разі підвищення ціни на товар, розрахунки проводяться виходячи з його вартості на час пред'явлення відповідної вимоги, а в разі зниження ціни — виходячи з вартості товару на час купівлі (ст. 14).
У разі придбання споживачем продовольчих товарів неналежної якості продавець зобов'язаний замінити їх на якісні товари або повернути споживачеві сплачені ним гроші, якщо вказані недоліки виявлені в межах терміну придатності (п. 6 ст. 14). Як бачимо, щодо продовольчих товарів неналежної якості у покупця обсяг вимог значно менший, порівняно з обсягом прав споживача (покупця) промислових товарів. У деяких випадках такий підхід законодавця цілком виправданий. Так, немає ніякої потреби зобов'язувати продавця, виготовлювача усувати недоліки продовольчого товару, адже зробити це практично неможливо через біологічні, хімічні, смакові та інші його властивості.
Значно важче пояснити відсутність у Законі посилання на можливість звернення покупця з вимогою відшкодувати заподіяні йому збитки. Цю прогалину може заповнити ст. 17 Закону України "Про захист прав споживачів", згідно з якою шкода, заподіяна життю, здоров'ю або майну споживача товарами, що містять конструктивні, виробничі, рецептурні або
Купівля-продаж у роздрібній торгівлі 265
інші недоліки, підлягає відшкодуванню у повному обсязі, якщо законодавством не передбачено вищої міри відповідальності. Однак і в цьому випадку виникають певні проблеми, оскільки якщо продовольчим товаром неналежної якості майну споживача завдана шкода (а це маловірогідно), то більш логічним було б застосування ст. 14 Закону, яка такої можливості, про що вже було зазначено, не передбачила. Не вносять визначеності у вирішення даної проблеми також Правила продажу продовольчих товарів, у п. 12 яких є лише загальна фраза про те, що у разі придбання споживачем продовольчих товарів неналежної якості продавець зобов'язаний замінити їх на якісні або повернути споживачеві сплачені ним гроші. Тут теж не йдеться про право споживача на відшкодування збитків. Можна в даному випадку застосувати й загальні положення цивільного законодавства про відповідальність за неналежне виконання боржником зобов'язання. Однак у будь-якому разі проблема відшкодування споживачам збитків, завданих продовольчими товарами неналежної якості, ще потребує подальшого законодавчого вирішення.
Закон України "Про захист прав споживачів" зобов'язує продавця, виготовлювача безоплатно усунути недоліки товару (непродовольчого) протягом 14 днів з моменту пред'явлення відповідної вимоги споживача або за згодою сторін в інший термін (п. 7 ст. 14). За бажанням споживача на час ремонту йому надається (з доставкою) аналогічний товар незалежно від моделі. Для цього виготовлювач разом з продавцем зобов'язані на договірній основі передбачити обмінний фонд товарів. Постановою Кабінету Міністрів України від 19 березня 1994 р. затверджено Перелік товарів, з яких складається обмінний фонд1. До цього Переліку включено: телевізори, магнітоли, магнітофони, радіоприймачі, холодильники, морозильники, пральні машини, в'язальні машини, пилососи, електропраски, електроміксери, електросоковижималки. При цьому за кожний день затримки усунення вимоги про надання аналогічного товару та за кожний день затримки усунення недоліків понад установлений термін (14 днів) споживачеві виплачується неустойка у розмірі одної вартості товару.
' Бизнес.— 1994.—№ 12.
266 Глава і
Встановлення для продавців і виготовлювачів в імперативній формі обов'язку щодо створення обмінного фонду товарів безумовно вигідне для споживачів. Водночас не можна погодитись з категоричністю цього правила, яке не передбачає ніяких винятків, не враховує особливостей перехідної економіки та ступеня готовності до його впровадження торговельними підприємствами. Загальновідомо, що сьогодні здійснюють (і будуть здійснювати) торгівлю побутовою технікою як великі спеціалізовані чи універсальні підприємства (супермаркети, універмаги), так і невеликі малопотужні магазини, особливо в сільській місцевості, які не спроможні створити такі обмінні фонди. До того ж, як свідчить практика, створюються вони лише у великих містах за участю виготовлювачів та потужних торговельних підприємств з великим товарообігом і високим рівнем технічної оснащеності та торговельного обслуговування. Тому, на наш погляд, недоцільно зобов'язувати усіх продавців створювати обмінні фонди товарів, оскільки так чи інакше право споживачів користуватися ними у більшості випадків практично нездійсненне, а водночас і завідомо матеріально не забезпечене. Тому доцільно було б визначити відповідну категорію торговельних підприємств, для яких створення обмінного фонду товарів було б обов'язковим, наприклад з урахуванням товарообігу та кількості працюючих. Такі обмінні фонди прагнутимуть створювати добровільно також ті підприємства, які претендують на високий рівень торговельного обслуговування.