Ці зміни повинні передбачати можливість дострокового розпуску Президентом парламенту у разі неспроможності останнього сформувати уряд, підтримуваний більшістю фракцій, запровадження індивідуальної політичної відповідальності членів Кабінету Міністрів перед Верховною Радою (у зв’язку з цим за парламентом доцільно закріпити право дострокового припинення повноважень керівників центральних органів виконавчої влади (або, принаймні міністрів та керівників “силових” відомств) на підставі винесення їм вотуму недовіри), інституту конструктивного вотуму недовіри (глава уряду може бути відправлений у відставку парламентом лише у випадку, якщо Верховною Радою буде сформовано новий склад уряду), відповідальності уряду та окремих його членів лише перед парламентом, а не главою держави (відповідно, зміну Уряду необхідно “прив’язати” не до обрання нового Президента України, а до сформування нового складу Верховної Ради України).
Удосконалення системи адміністративно-територіального устрою та місцевого самоврядування. Досвід багатьох держав Центральної та Східної Європи переконливо свідчить про те, що результативність реформування державного управління та публічних фінансів напряму залежить від ефективності моделі адміністративно-територіального устрою. У Польщі, наприклад, успішність реформування регіонального самоврядування у першу чергу була зумовлена змінами в адміністративно-територіальному поділі, в результаті яких було істотно зменшено кількість воєводств. Натомість в Україні на конституційному рівні було “законсервовано” модель територіального устрою, яка сформувалась в середині 30-х років і головним призначенням якої було забезпечення централізованого управління та задоволення потреб планової економіки. На сьогодні ця модель перешкоджає реформуванню місцевого самоврядування, удосконаленню регіонального управління, реалізації багатьох положень Бюджетного кодексу, а також зумовлює суттєві диспропорції у розвитку багатьох регіонів. Саме тому вже давно назріла потреба “модернізації” відповідних положень Конституції.
Загальна характеристика пропонованих змін зводяться до наступного:
· закріплення механізмів, які передбачають зміцнення фракційної дисципліни і відповідальності народних депутатів перед виборцями. Відповідно до пропонованих змін вихід або виключення депутата, обраного за партійним списом або списком блоку, з фракції утвореної на основі відповідної партії або блоку є підставою для припинення його повноважень.
· розширення кадрових повноважень Верховної Ради України. Проект передбачає обов’язковість надання парламентом згоди на призначення і звільнення з посади глави уряду, керівників “силових” відомств (СБУ, Державного комітету охорони державного кордону України), Голів ДПА, Фонду державного майна, Державної митної служби. При цьому Президент позбавляється права звільнення з посади Генерального прокурора, участі у формуванні ЦВК та припиненні повноважень її членів, права призначення на посади та звільнення з посад членів уряду, керівників центральних і місцевих органів виконавчої влади.
· підвищення самостійності уряду у здійсненні виконавчої влади. Кабінет Міністрів України наділяється правом створення, реорганізації та ліквідації всіх органів виконавчої влади за винятком міністерств (міністерства утворюються, реорганізовуються та ліквідовуються Президентом за поданням Прем’єр-міністра), призначення на посади та звільнення з посад голів місцевих державних адміністрацій, здійснення виключного контролю за діяльністю місцевих державних адміністрацій та правом скасування їх актів.
· врегулювання питань, пов’язаних з накладенням главою держави вето на прийняті парламентом законопроекти, подоланням вето Президента та введенням законів у дію. Якщо Президент протягом 15 днів не повернув закон для повторного розгляду, не підписав його і не оприлюднив, закон вважається схваленим, офіційно оприлюднюється і набуває чинності за підписом Голови Верховної Ради України. Якщо під час повторного розгляду закон буде знову прийнятий Верховною Радою України не менш як 250 народними депутатами, Президент зобов`язаний його підписати та офіційно оприлюднити протягом десяти днів. Якщо протягом цього строку закон не буде підписано і офіційно оприлюднено Президентом, закон офіційно оприлюднюється і набуває чинності за підписом Голови Верховної Ради України
· зміна підстав і порядку усунення Президента з посади в порядку імпічменту. Передбачається дві підстави усунення глави держави з посади в порядку імпічменту – вчинення главою держави злочину (у тому числі державної зради) та порушення присяги. Для усунення Президента з посади, згідно із законопроектом, достатньо 300 голосів народних депутатів (замість 338 за чинною Конституцією).
Необхідно відзначити, що залишилося неврегульованою більшість питань, які потребували вирішення на основі конституційних змін. Крім того, у змінах до Конституції знайшли відображення положення, які навряд чи потребують закріплення на конституційному рівні:
· закріплення в якості підстави для дострокового припинення повноважень народного депутата, обраного за списком політичної партії (блоку партій) у разі його виходу (виключення) зі складу фракції такої партії (блоку партій). Недоцільність такої конституційної зміни зумовлена у тим, що зміцнення фракційної дисципліни залежить насамперед від удосконалення виборчого законодавства та рівня розвитку партійної системи. Запровадження пропорційної виборчої системи, чітка політична структуризація суспільства сприяли б поступовому вирішенню проблеми – жодна партія, яка висуває свій список на виборах до парламенту, навряд чи буде зацікавлена у тому, щоб у лавах висунутих нею кандидатів перебували особи, які у парламенті попереднього скликання неодноразово змінювали партійну та фракційну приналежність.
· закріплення порядку створення парламентської більшості, меншості та опозиції, прав та гарантій їхньої діяльності. У всіх демократичних державах парламентська більшість (опозиція) утворюється та припиняє свою діяльність на підставі політичних домовленостей між керівниками парламентських фракцій і груп. Аналогічно визначаються завдання та спільна мета фракцій, які утворюють більшість та опозицію. Права і гарантії їх діяльності закріплюються на рівні Регламенту законодавчого органу, законодавства про ЗМІ, бюджетного законодавства (у разі запровадження державного фінансування діяльності опозиції), але аж ніяк не на рівні Основного Закону. Відтак спроби “узаконити” існування більшості, меншості та опозиції – утворень, навіть поняття яких не знайшло відображення у чинному законодавстві, і які у європейському розумінні “більшості” та “опозиції” в Україні не існують взагалі, навряд чи будуть доцільними.
· запровадження принципу пропорційного розподілу між парламентськими фракціями і групами посад в комітетах, тимчасових спеціальних і слідчих комісіях, парламентських делегаціях. Недоцільність закріплення порядку розподілу посад в утворюваних парламентом тимчасових та постійних органах пов’язана з тим, що відповідні питання повинні регулюватись Регламентом Верховної Ради. У випадку прийняття запропонованих змін, створюватиметься реальна можливість того, що Верховна Рада взагалі не зможе розподілити місця у комітетах та обрати керівництво (або, принаймні, стабільно функціонувати) – в умовах, коли принципу пропорційності досягнути практично неможливо (комітет з 10-ох членів не зможе бути “пропорційно” розподілений між, скажімо, 10 фракціями), група депутатів у кількості 45 осіб завжди матиме змогу внести конституційне подання до Конституційного Суду щодо невідповідності Основному закону постанови парламенту про обрання народних депутатів членами (керівниками) парламентських комітетів, якою було порушено “пропорційний” порядок розподілу відповідних посад. Цілком зрозуміло, яке у даному випадку рішення постановить орган конституційної юрисдикції.
· передача функцій глави держави, повноваження якого були припинені достроково, голові Верховної Ради України. Практично у всіх державах функції глави держави, повноваження якого були припинені достроково, виконують або віце-президент (в державах з президентською формою правління) або глава уряду (у державах із змішаною формою правління). Концентрація повноважень в руках парламенту, діяльність якого згідно із пропонованими змінами практично не контролюється урядом, не сприятиме втіленню в життя принципу стримувань і противаг. Тому, на нашу думку, доцільно було б зберегти існуючий порядок виконання повноважень глави держави у випадку їх дострокового припинення.
В якості висновку по роботі резюмуємо основні положення, які закріплені в Конституції України, щодо повноважень Президента України.
Так, статус Президента України визначено розділом V Конституції України, де сформульовані права та обов'язки Президента як глави держави, порядок його обрання, а також зміщення з поста та припинення його повноважень. Статус Президента як гаранта Конституції покладає на нього обов'язок припиняти будь-які дії законодавчої, виконавчої та судової влади, які прямо чи опосередковано порушують основний Закон України. Для виконання цього обов'язку Президент наділений відповідними повноваженнями. Він має право зупинити рішення органів влади, застосувати право вето до законів, за які проголосувала Верховна Рада.