Відповідальність за перевищення меж необхідної оборони настає лише при заподіянні шкоди двох видів, а саме: тяжкого тілесного ушкодження; умисного вбивства. Відповідальність за таке перевищення меж необхідної оборони передбачена ст. ст. 118 і 124 КК. В інших випадках перевищення меж необхідної оборони не є злочином.
Слід зазначити: щоб установити наявність або відсутність ознак перевищення меж необхідної оборони, потрібно враховувати не лише відповідність чи невідповідність знаряддя захисту і нападу, але і характер небезпеки, що загрожувала особі, яка захищалася, обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил нападаючих і тих, хто захищається, а саме: місце і час, раптовість нападу, неготовність до його відбиття, кількість нападаючих І тих, хто захищається, їх фізичні дані (вік, стать, інвалідність, стан здоров'я) та інші обставини.
Вирішуючи питання про правомірність заподіяння
шкоди, належить встановити, чи захищалася особа від реального, вже розпочатого і ще не закінченого суспільне небезпечного посягання. Лише при наявності стану необхідної оборони треба зробити висновок, перевищила вона межі необхідної оборони чи ні[13].
Також при розгляді справ потрібно з'ясовувати, чи мала особа, яка захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне посягання іншими засобами, із заподіянням нападаючому меншої шкоди, і чому не використала такої можливості.
Якщо в діях особи визнається перевищення меж необхідної оборони, то слід вказати, в чому полягає перевищення та які засоби захисту в конкретній ситуації не були використані винним, щоб уникнути тяжких наслідків[14].
3. Відмінність необхідної оборони від крайньої необхідності полягає в таких ознаках:
1. Небезпеку, що вимагає потребу захисту в стані необхідної оборони створюють суспільно не безпечні дії фізичної особи, а небезпеку крайньої необхідності – дії людей, сил природи, тварин, фізіологічні процеси і т. ін.
2. В стані необхідної оборони шкода спричиняється нападаючому, а в стані крайньої необхідності – непричетним до події третім особам.
3. Заподіяння шкоди третім особам в стані крайньої необхідності правомірне лише в тому випадку, якщо це був єдиний засіб відвернення небезпеки. При необхідній обороні такої умови немає.
4. Головною умовою крайньої необхідності є вимога, щоб заподіяна шкода була меншою ніж відвернута. Заподіяна при необхідній обороні шкода може бути і більшою ніж відвернута.
5. На відміну від необхідної оборони стан крайньої необхідності виникає лише при наявності сукупності всіх його умов. Відсутність хоча б однієї з них виключає стан крайньої необхідності.
6. Особа, що заподіяла шкоду в стані крайньої необхідності зобов’язана відшкодувати її потерпілому. Враховуючи обставини події, суд може перекласти цей обов’язок на особу, в інтересах якої ця шкода була заподіяна[15].
Висновок
На завершення своєї роботи я хотів би коротко підбити висновки.
Кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися за допомогою до інших осіб чи органів влади.
Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяних тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони.
Умови правомірності необхідної оборони :
1. посягання повинно бути суспільно небезпечним;
2. посягання повинно бути наявним;
3. при необхідній обороні заподіяння шкоди можливе тільки тому, хто посягає;
4. необхідна оборона може здійснюватися для захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави;
5. у процесі необхідної оборони не повинно бути ексцесу оборони, тобто перевищення її меж.
Кримінальна справа, порушена за фактом діяння, вчиненого у стані необхідної оборони (якщо не було перевищення її меж), підлягає закриттю за відсутністю події злочину (п. 1 ст. 6 КПК).
Список використаної літератури
1. Конституція України – Київ, 28.06.96р.
2. Кримінально-процесуальний Кодекс від 28.12.60р.
3. Цивільний Кодекс від 18.07.63р.
4. Закон України "Про міліцію від 20 грудня 1990р.
5. Закон України "Про Службу безпеки України" від 25 березня 1992р.
6. Закон України "Про державну податкову службу в Україні" в редакції від 24 грудня 1993 р.
7. Закон Україна "Про державну охорону органів державної влади України та посадових осіб" від 4 березня 1998 р.
8. Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України від 24 березня 1999 р.
9. Закон України " Про розвідувальні органи України" від 22 березня 2001 р.
10. Постанова ПВС № 4 від 28 червня 1991р. "Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань".
11. М. Й. Коржанський: Уголовне право України; Київ 1996р.
12. Кримінальне право України (загальна частина) за редакцією Кондратьєва Я.Ю., Київ – 2002р.
13. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України за редакцією М.І. Мельника, М.І. Хавронюка, Київ – 2001р.
[1] Конституція України – ч. 1 ст. 3
[2] Конституція України – ч. 2 ст. 41
[3] Конституція України – ч. 2 ст. 27
[4] Конституція України – ч. 5 ст. 55
[5] Кримінальний кодекс України – ч.1 ст.36
[6] Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91
[7] Див. ч. 2 ст. 36 ККУ
[8] Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 8
[9] Див. ч. 4 ст. 36 ККУ
[10] Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 3
[11] Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 3
[12] Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 6
[13] Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 4
[14] Постанова Пленуму Верховного Суду України №4 від 28.06.91 – п. 5
[15] Див. Цивільний кодекс – ст. 445