КУРСОВА РОБОТА
“Необхідна оборона”
ПЛАН :
1. Види обставин, що виключають злочинність діяння
2. Необхідна оборона
А)поняття необхідної оборони
Б)умови необхідної оборони
В)перевищення меж необхідної оборони
3. Відмінність необхідної оборони від крайньої необхідності
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Питанням про правомірність чи злочинність кола діянь, які можуть бути вчинені особою у певних, екстремальних для неї, ситуаціях присвячується розділ VIII Загальної частини КК. Вирішення цих питань безпосередньо пов'язане із з'ясуванням наявності в діянні особи всіх ознак злочину, передбачених ч. 1 ст. 11 КК. Відсутність хоча б однієї з цих ознак у діянні означає, що воно не є злочином. Саме така ситуація має місце у випадках, коли, незважаючи на шкоду, нанесену особі, власності, правам і законним інтересам фізичних та юридичних осіб, певні діяння розглядаються законом як суспільно корисні, або як суспільно прийнятні, або як вибачальні з позицій кримінального права, але у всіх випадках - як такі, що виключають злочинність діяння, а отже, і не тягнуть за собою кримінальної відповідальності.
Кримінальне право формулює поняття й ознаки обставин, що виключають злочинність діяння тому, що вони за певними зовнішніми ознаками, схожі із злочинами.
Зовнішня схожість вказаних обставин із злочинами перш за все полягає в тому, що наслідки у вигляді фізичної, майнової або моральної шкоди, які настають від перших і других проявів, співпадають (настання смерті, нанесення тілесних ушкоджень, знищення або пошкодження майна тощо). А це вимагає у кожному випадку ретельного дослідження обставин вчиненого діяння для його правильної правової оцінки і відповідного, такого, що базується на законі, рішення компетентного органу відносно його правомірності чи злочинності. Отже, мова Йде про схожість обставин, що виключають злочинність діяння, саме із злочинами, а не якимись іншими правопорушеннями.
Значення наявності цих обставин у КК полягає в тому, що вони:
1) чітко розрізняють злочинний прояв від правомірного діяння, яке схоже на нього, а, отже, забезпечують законність і справедливість рішення відносно поведінки конкретної особи, що далеко не завжди є очевидним;
2) сприяють підвищенню правової активності та правової свідомості громадян і службових осіб, які потребують законодавчих гарантій своєї захищеності в разі нанесення ними шкоди при здійсненні свого права або виконання службових чи громадських обов’язків;
3) мають важливе профілактичне значення.
Указані обставини випливають із конституційних положень, відповідно до яких людина, її життя, здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю[1], ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності[2].
1. Види обставин, що виключають злочинність діяння
КК у розділі VIII Загальної частини формулює такі види обставин, що виключають злочинність діяння:
1. необхідна оборона (ст. 36);
2. уявна оборона – дії, пов’язані із заподіянням шкоди за таких обставин, коли реального суспільно небезпечного посягання не було, і особа, неправильно оцінюючи дії потерпілого, лише помилково припускала наявність такого посягання (ст. 37);
3. затримання особи, що вчинила злочин – не визнаються злочинними дії потерпілого та інших осіб безпосередньо після вчинення посягання, спрямовані на затримання особи, яка вчинила злочин, і доставлення її відповідним органам влади, якщо при цьому не було допущено перевищення заходів, необхідних для затримання такої особи(ст. 38);
4. крайня необхідність – не є злочином заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам у стані крайньої необхідності, тобто для усунення небезпеки, що безпосередньо загрожує особі чи охоронюваним законом правам цієї людини або інших осіб, а також суспільним інтересам чи інтересам держави, якщо цю небезпеку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами і якщо при цьому не було допущено перевищення меж крайньої необхідності(ст. 39);
5. фізичний або психічний примус – не є злочином дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, вчинена під безпосереднім впливом фізичного примусу, внаслідок якого особа не могла керувати своїми вчинками(ст. 40);
6. виконання наказу або розпорядження - дія або бездіяльність особи, яка заподіяла шкоду правоохоронюваним інтересам, визнається правомірною, якщо вона була вчинена з метою виконання законного наказу або розпорядження(ст. 41);
7. діяння, пов'язане з ризиком - не є злочином діяння (дія або бездіяльність), яке заподіяло шкоду правоохоронюваним інтересам, якщо це діяння було вчинене в умовах виправданого ризику для досягнення значної суспільно корисної мети (ст. 42);
8. виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації – не є злочином вимушене заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам особою, яка відповідно до закону виконувала спеціальне завдання, беручи участь в організованій групі чи злочинній організації з метою попередження чи розкриття їх злочинної діяльності(ст.43).
Кримінальне право, крім передбачених у розділі VIІI Загальної частини обставин, передбачає і деякі інші обставини, що виключають злочинність діяння і тісно пов'язані з його іншими інститутами:
1) діяння, яке хоча формально і містить ознаки злочину, але через малозначність не становить суспільної небезпеки (ч. 2 ст. 11 КК);
2) діяння, вчинене особою, яка не має всіх ознак суб'єкта злочину (ст. 18 КК);
3) добровільна відмова при незакінченому злочині (ст.ст. 17, 31);
4) у статтях Особливої частини КК може бути вказівка на те, які обставини вчинення конкретного діяння, передбаченого відповідною статтею, виключають його злочинність (наприклад, ч. 4 ст. 331).
2. Необхідна оборона
А)поняття необхідної оборони
"Кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних посягань"[3]. Також "кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права й свободи від порушень і протиправних посягань"[4]. Право на оборону визнано одним із фундаментальних прав людини.
Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної й достатньої у даній обстановці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони[5].
Необхідна оборона - найбільш поширена на практиці обставина, що виключає злочинність діяння. Вона є дійовим засобом боротьби зі злочинністю, який закон дає можливість застосовувати кожній людині, незалежно від її соціального статусу і спеціальної підготовки. Ще стародавні юристи вказували на те, що самозахист є природним правом людини, яке вже потім було відбите у праві писаному.
Слід підкреслити, що закріплене Конституцією та КК України право кожного на необхідну оборону від суспільне небезпечних посягань на свої права і свободи, своє життя і здоров'я, життя й здоров'я інших людей є важливою гарантією реалізації конституційних положень про непорушність прав та свобод людини й громадянина, про невід'ємність права кожної людини на
життя, про недоторканність її житла й майна, а також забезпечує умови для захисту громадських і державних інтересів[6].
Необхідна оборона є суб'єктивним правом людини, а не її обов'язком. Вона може реалізувати його в межах вимог закону, походячи зі своєї оцінки реалій конкретної ситуації.
Право на необхідну оборону є абсолютним: кожна особа має право вжити заходів оборони від суспільно небезпечного посягання незалежно від того, чи має вона можливість уникнути посягання (втекти, забарикадувати двері тощо) або звернутись за допомогою до представників влади чи інших осіб[7].
Правила про необхідну оборону, встановлені ст. 36. поширюються не тільки на звичайних громадян, але з певними особливостями, що стосуються правил застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів і фізичної сили, — і на працівників правоохоронних, розвідувальних органів, військовослужбовців.
При цьому для певних осіб необхідна оборона є обов'язком, ухилення від якого тягне відповідальність. Так, працівник міліції зобов'язаний захищати осіб, на яких вчиняється напад, а також і самого себе, суспільні й державні інтереси згідно з Законом України "Про міліцію" та прийнятою ним Присягою. Військовослужбовець, що знаходиться на варті, повинен захищати об'єкт, що охороняється, згідно зі Статутом гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України, присягою Українському народові та отриманим наказом начальника. При цьому, відповідно до вказаних нормативних актів працівники міліції та військовослужбовці мають право у випадках, передбачених законом, застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю (див., наприклад, розділ III Закону "Про міліцію").
Відповідно до п. 11 ст. 13 Закону "Про участь громадян в охороні громадського порядку і державного кордону" члени громадських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону мають право застосовувати в установленому порядку заходи фізичного впливу, спеціальні засоби індивідуального захисту та самооборони.
Працівники міліції, інших правоохоронних органів, воєнізованої охорони, які у зв'язку з виконанням службових обов'язків заподіяли шкоду нападаючому чи затриманому, не несуть за це кримінальної відповідальності, якщо діяли з додержанням закону.