Кілька норм можуть застосовуватись до однієї й тієї ж ситуації зокрема і в тому випадку, коли вони мають різні, але не суперечливі один одному правові наслідки: наприклад, якщо державний службовець підписує офіційний документ з метою обману несправжнім ім'ям, то маємо одночасно юридичні склади злочину підроблення офіційного документу (див. §267 StPO) і дисциплінарного порушення (згідно з відповідним дисциплінарним статутом окремої Федеральної землі чи Федерації). Тому він може крім кримінального покарання (штраф, позбавлення волі тощо) бути підданий ще й дисциплінарному (затримка службового росту, зменшення платні, звільнення зі служби тощо). Подібним чином виглядатиме ситуація і в праві України - згідно зі ст. 366 КК України державний службовець буде підданий кримінальному покаранню і водночас його може бути звільнено зі служби згідно зі ст. 36 п. 7 Кодексу законів про працю України чи піддано спеціальному покаранню відповідно до Закону України „Про державну службу”.
в) Часто бачимо, що з кількох норм, які словесне стосуються однієї і тієї ж ситуації, лише одна знаходить своє застосування. Здебільшого це стосується норм, одні з яких є більш, а інші - менш загальними. Якщо наприклад в закладі громадського харчування хтось поранив Іншу особу ножем, то ситуація повинна би регулюватись двома подібними нормами - §223 абз. 1 і §224 StPO. Перша норма встановлює: „(Т1) Тілесне пошкодження або (Т2) ушкодження здоров'я (ТЗ) іншого, карається позбавленням волі на строк до 5 років або грошовим штрафом”. Наступний припис встановлює: „(Т1) Тілесне ушкодження (Т2) шляхом отруєння шкідливою речовиною, (ТЗ) за допомогою зброї чи (Т4) іншого загрозливого предмету, (Т5) за допомогою обманного нападу, (Т6) у співучасті з іншою особою чи (Т7) шляхом іншого загрозливого поводження карається позбавленням волі від 6 місяців до 19 років...”. Остання норма додає до ознак юридичного складу, передбачених §223 абз. 1 інші ознаки і передбачає (відштовхуючись від іншого масштабу діяння) інші правові наслідки. Схематично обидва приписи, врахувавши, що вони не називають суб'єкта злочину і другий не називає потерпілого від злочину, можна зобразити так:
§223 StPO: т0(суб'єкт - осудна особа) + т3(завдасть іншій особі) + (т1 (тілесне ушкодження) або т2(інше ушкодження здоров'я)) -> R1(позбавлення волі...)
§224 StPO: т0(суб'єкт - осудна особа) + тЧ(завдасть іншій особі) + т1 (тілесне ушкодження через) + {т2(шляхом отруєння шкідливою речовиною) + {т3(за допомогою зброї) чи т4(за допомогою іншого загрозливого предмету)} + т5(за допомогою обманливого нападу) + т6(у співучасті з іншою особою) + т7 (шляхом іншого загрозливого поводження)}® R2(позбавлення волі...).
Із вищенаведеного стає очевидно, що склад §224 StPO по відношенню до §223 StPO є більш спеціальним. Ця спеціальність полягає в наявності додаткових ознак, тобто таких ознак, яких немає в більш загальному складі. У всьому іншому більш спеціальний припис не відрізняється від загального - крім спеціальних (по відношенню до загальної норми) ознак. Ця спеціальність означає, що обидва юридичних склади відповідають фактичній ситуації, однак зрозуміло, що необхідно застосовувати більш спеціальний припис: lex specialis derogat legi generali. Загальніша норма не застосовується до тих ситуацій, в яких є ознаки, що відповідають більш спеціальній нормі.
Однак проблеми конкуренції норм не завжди вдається вирішити таким простим шляхом. Навіть якщо вдалось з'ясувати, що одна норма більш спеціальна, загальна може передбачати особливі правові наслідки (наприклад додаткове покарання - позбавлення права обіймати певні посади), які не передбачені у спеціальній нормі (наприклад лише позбавлення волі). Такі особливі наслідки очевидно треба застосовувати поряд з тими. які передбачає спеціальна норма.
г) Значні складності часто виникають при вирішенні тих проблем конкуренції норм, які пов'язані не з охопленням більш спеціальним менш спеціального, а зі збігом (перетином) юридичних складів. Наприклад ситуація купівлі вживаного автомобіля з пошкодженим мотором за умови, цю покупець не знає про пошкодження, регулюється (принаймні виходячи з буквального змісту норм) двома приписами: §119 абз. 2 BGB (помилка стосовно обставин, які мають істотне значення) і §459 BGB (поставка товару неналежної якості). В праві України цими приписами є відповідно ст. 56 ЦК УРСР (Недійсність угоди, укладеної внаслідок помилки) і ст. 229 ЦК України (Правові наслідки правочину, вчиненого під впливом помилки) з одного боку і ст. 234 (Права покупця в разі продажу йому речі неналежної якості) ЦК УРСР і ст. 678 ЦК України (Правові наслідки передання товару неналежної якості) з іншого. Ці юридичні склади не перебувають один з одним у відношенні вужчого (спеціального) і ширшого (загального), а поводяться один з одним як „об'єми, що перетинаються”:
Можна легко уявити собі ситуацію, коли передача покупцеві товару неналежної якості відбулась не внаслідок його помилки, а через інші обставини. З іншого боку покупець міг помилятись щодо „обставин, які мають істотне значення”, але при цьому товар не був як це описано в ст. 459 BGB „з хибами”, або як це описано в ст. 234 ЦК УРСР і ст. 678 ЦК України “належної якості”.
Проблема конкуренції в подібному випадку не може бути вирішена просто за допомогою звичайної логічної “спеціальності” норми. Але - як вважають прихильники однієї поширеної хоча й оспорюваної течії - це суперечило б меті регулювання договірних обов'язків (див. §459 і §477 BGB, ст. 234 ЦК УРСР і ст. 678 ЦК України) якщо б водночас з ними слід було б застосовувати ще й приписи про правочини (див. §104-§122 ВGВЦ, ст. 56 ЦК УРСР і ст. 229 і далі ЦК України. Лише за допомогою цього телеологічно одержаного аргументу можна дійти висновку, що оспорювання правочину не повинно допускатись у тому випадку, коли з договору випливають підстави для вимоги щодо відповідальності за передання товару неналежної якості[74].
д) Правила конкуренції можуть також випливати з рангу норм, тобто їхнього місця в ієрархії норм права. Право вищого рангу - те, яке видане на основі вищої компетенції (див. вище) - „знищує”, „ламає” право нижчого рангу, тобто припиняє його дію, якщо між ними виникає суперечка, яку неможливо вирішити за допомогою методів тлумачення (lex superior derogat legi priori)[75]. Закон, який порушує норму Конституції (наприклад певне конституційне право людини або конституційну гарантію), є недійсним, так само як є недійсним положення (постанова), якщо вона суперечить Конституції чи закону.
У деяких випадках навіть протиріччя між нормами одного й того ж закону намагаються вирішити шляхом визначення рангу цих норм. До питання рангу норм однак звертаються лише після того, як не вдається вирішити протиріччя за допомогою правила „lex speialis derogat tegi generali".
Ідея ранжирування норм всередині одного закону була розвинута в рамках теорії про „неконституційні конституційні норми”: можна уявити собі, що конституцієдавець своєю волею поставив деякі конституційні норми в ранг, вищий за Інші. Так наприклад ст. 79 абз. 3 Конституції Німеччини позбавляє законодавця, який хоче змінити Конституцію, можливості розпоряджатись змістом певних її норм; з цього можна зробити висновок, що певні норми Конституції як такі що мають “фундаментальний” характер є вищого рангу ніж інші[76]. В Конституції України „рангоутворюючими” можна вважати ст. 155-157, які дозволяють говорити про певну внутрішню ієрархію також і серед “вищих за рангом” щодо іншого права норм. Однак оскільки конституцієдавець незалежно від ранжирування міг видати й процедурні норми для особливого застосування норм “вищого рангу”, але не зробив цього, то протиріччя між нормами такого роду вищого рангу і іншими нормами повинні вирішуватись відповідно до правила спеціальності[77].
Насамкінець слід дати відповідь на питання, чи припис позитивного права може бути визнаний недійсним через те, що він суперечить надпозитивним засадам справедливості, федеральний конституційний суд Німеччини визнав існування такого надпозитивного, обов'язкового для конституцієдавця права і оголосив свою компетенцію щодо визнання позитивного права недійсним в разі порушення цим (тобто встановленим, існуючим у вигляді усталених, звичаєвих або писаних норм) правом засад справедливості[78]. Однак подібна правова позиція не є безпроблемною[79].
Протиріччя між нормами одного paнгу можуть, якщо відсутні інші можливості вирішення конфлікту між ними, бути вирішеними через оголошення їх обох недійсними або, - що є менш радикальним і більш раціональним – через оголошення про їх незастосування у тій частині, у якій вони суперечать одна одній і не можуть бути застосовані одна без шкоди для змісту іншої.
е) Правила конкуренції крім вищезазначеного можуть випливати з часової послідовності прийняття норм. Адже в принципі нова норма припиняє дію старої норми, якщо вони суперечать одна одній (lex posterior derogat legi priori)[80]. Іноді щоправда подібний висновок роблять не на основі цього правила, а з інших міркувань. Наприклад, нова конституція держави, що прийшла на зміну старій, замінює її не лише на основі логічно обгрунтованих міркувань, а й з причин ефективності нового конституційного порядку, який має більші шанси на те, що буде забезпечено його дотримання; або з тих міркувань, що влада, яка видала установче, конституційне право („конституцієдавча влада”), у будь-який час може його змінювати чи наново створити (порівняй §4 част. III).
Так само в співвідношенні між звичайними законами, які суперечать один одному, молодша норма припиняє суперечливу до неї старшу навіть у тому випадку, якщо вона буквально не змінює її, тобто залишає її слова без змін: цей підхід виходить з того, що існуюче право при виданні нової норми може бути змінене без особливих проблем. Однак якщо для такої зміни необхідні особливі передумови, то слід виходити з того, що старе, існуюче право не може бути так просто змінене: наприклад якщо конкурують між собою норма Конституції і норма хай навіть пізніше виданого звичайного закону, то оскільки Конституція не може бути зміненою звичайним законом, слід застосовувати норму Конституції а не цього закону. Якщо новий закон регулює не повний об'єм відносин, який врегульований в старому, існуючому законі, то логічно припустити що для „неврегульованої матерії” продовжують діяти попередні норми. Однак в деяких випадках очевидно, що новий закон повинен повністю регулювати відповідні відносини/тобто матерія повинна бути врегульована ним вичерпно, в повному обсязі. Визначити, чи повинен новий закон повністю, „всеоб'ємно” врегульовувати існуючу матерію, можна відштовхуючись від намірів, які він переслідує.