Порушувати окреслені таким чином межі (залишеної законодавцем можливості уточнення змісту закону і легітимного зміщення смислу закону) судочинство не повинне. Тому зміна і довільне трактування цілей і доцільності того чи іншого положення закону повинні розглядатись як порушення ним своєї компетенції. Адже таким чином насамперед порушувався би принцип поділу влади і до повноважень судочинства відійшли б ті функції, які за всіма ознаками належать законодавцю. Та й виходячи з природи законодавчих функцій правова політика більше відповідає суті повноважень законодавця: він більше і повніше поінформований, ніж суд; він може прийняти рішення за участі і з врахуванням думки громадськості і відповідно до принципів демократичної легітимності і контролю, який е необхідним для процесів політичного вибору і визначення, в тому числі вибір, постановка і уточнення конкретних цілей законотворчості.
3.3.3. Аргументи з контексту.
Як вже зазначалось необхідність дотримання „єдності права” може вважатись однією з цілей тлумачення, отже з логічної і теологічної позицій необхідно забезпечувати узгодженість інтерпретованої норми щонайменше з нормами однакової і особливо вищої юридичної сипи, її „пояснюваність” у контексті інших норм і, за можливості, підтримувати термінологічну єдність усього комплексу правничої термінології. Для цього аргументи тлумачення повинні випливати із загального взаємозв'язку, зі „структури”, яку утворюють норми у поєднанні одна з одною (систематичне тлумачення). В широкому розумінні йдеться про необхідність осмислення окремих слів і фраз закону як частини одного загального контексту, як смислової єдності закону, власне і всієї системи права загалом. Загальний смисл не можна втрачати з поля зору і в той момент, коли визначається значення певного окремого елементу системи права чи елементу правової норми. Щодо цього Цельсус (Celsus) в Дігестах зауваажує: „Incivile est nisi tola lege perspecta una aligua particula eius propositas iuidicare vel respondere”[100]. Отже слово в законі розглядається як елемент взаємозв'язків, які мають місце між пов'язаними нормами і висловлюваннями закону і взаємно уточнюють значення одне одного.
Цим підтверджується істинність одного принципового положення, яке відіграє значну роль не лише в юриспруденції. Йдеться про те, що існує певний взаємний вплив між окремим смисловим взаємозв'язком і більш загальними смисловими конструкціями, в яких цей взаємозв'язок е окремою частиною, елементом. Такий взаємний вплив стосується не лише окремого слова в законі і загального контексту цього закону, але й співвідношення між різними законами в межах однієї системи права, і навіть між законом і основними, провідними ідеями культури, в якій діє той чи інший закон. Дух закону", а відтак і дух часу е таким чином передумовою і, з огляду на практичний бік справи, певним грунтом для тлумачення норм закону[101]. З іншого боку окремі норми і їх тлумачення з часом впливають на правову культуру, конкретизують і навіть формують її[102]. Такий „кругообіг” усвідомлення і застосування норм закону описав ще Фрідріх Шляєрмахер: „У межах одного твору щось окреме можна зрозуміти лише з урахуванням загального змісту, тому тлумаченню окремої фрази чи норми повинно передувати прочитання всього тексту і загальне розуміння його смислу”. Окремі твори у свою чергу співвідносяться з загальним мовним і культурним запасом певного історичного періоду як частина з цілим і їх треба розуміти у загальному контексті цього цілого з урахуванням того, що ціле є не що інше, як взаємодія сукупності окремих його частин. В усіх галузях „знання черпають з цього уявного кола, у якому окреме виявляють і розуміють, виходячи із загального, частиною якого воно є; те саме маємо у зворотньому напрямку - від конкретного до загального”[103].
Для юридичного тлумачення передусім з юридичного контексту можна виділити мовні (лексичні), логічні і телеологічні (цільові) критерії, які допомагають встановити правильний зміст законну.
а) Так у разі сумніву природно буде схилитись до висновку, що закон використовує єдину термінологію й одне і те ж слово в різних нормах повинне мати одне й те ж значення (єдність термінології). Слід зауважити, що цьому аргументу не варто надавати занадто великої ваги, особливо у тому випадку, коли результат суперечитиме принципу орієнтації норми права (чи ознак цієї норми) на певний стандартний („звичний”, очікуваний) результат (див. §3 част. І п-б).
б) Також ту чи іншу норму слід тлумачити за можливості таким чином, щоб вона не перебувала у логічній суперечці з нормами вищого порядку (вищої юридичної сили). У випадку такої суперечності подібна норма за правилами колізії норм повинна втратити чинність (див. §7 п. д). Однак якщо це можливо, то необхідно вибирати такий варіант тлумачення, який не призвів би до втрати нормою своєї юридичної сили. Якщо один варіант тлумачення суперечить нормі вищого порядку, а інший - ні, то треба вибирати такий варіант тлумачення, за якого суперечність не виникає. Для уникнення суперечності з нормою вищого порядку особливо важливою є узгодженість норм з Конституцією („конституційне” тлумачення законів) і узгоджене з законом тлумачення підзаконних норм.
Слід уникати також і протиріч між нормами одного порядку (однієї юридичної сили) (див. §7 п. е).
Відомий приклад тлумачення стосується співвідношення §119 і 133 BGB. §119 абз. 1 встановлює: „Той, хто помилявся при здійсненні волевиявлення ..., може опротестувати це волевиявлення... “...Йдеться про той випадок, за якого особа надає своєму волевиявленню іншого змісту ніж той, який воно мало би відповідно до ділових звичаїв і правил мови (приклад: особа замовляє в ресторані „Chateaubriand”[104], маючи на увазі при цьому спиртні напої). В подібному випадку волевиявлення треба розуміти з таким змістом, який об'єктивно з нього випливає. Відповідно до німецького права замовник може оспорити це замовлення, відшкодувавши “збитки, понесену через довіру” до змісту волевиявлення. Однак побіжний погляд на §133 BGB дає підстави вважати, що він суперечить згаданому вище §119: „При тлумаченні волевиявлення слід встановити справжню волю і не обмежуватись лише буквальним значенням виразу”. Впадає у вічі, що під „справжньою волею” можна розуміти те, що особа „замислила”, тобто її суб'єктивне бажання. Тоді бажання особи, котра замовила „Chateaubriand” і вважала, що це спиртне, а не страва, слід так і розуміти - як замовлення спиртного. Але ж очевидно, що слово „Chateaubriand” треба розуміти зовсім по-іншому. У свою чергу таке розуміння §133 BGB суперечитиме §119. Однак цієї суперечки можна уникнути, якщо тлумачити §133 по-іншому, а саме: змістом волевиявлення (і відповідно юридичне важливим фактом) необхідно вважати те, що випливає з волевиявлення з урахуванням всіх обставин, за яких воно було висловлене і не обмежуватись значенням слів. (Зрозуміло, що жест замовника в бік келиха зі спиртним не повинен означати замовлення яловичини, навіть якщо при цьому і буде названо страву). В ст. 203 част. 3 ЦК України вимагається відповідність волевиявлення особи її внутрішній волі. З іншого боку ст. 213 част. 3 ЦК України в другій половині речення вимагає „загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів”. Ці приписи також потребують певного узгодження між собою - з одного боку (ст. 203 част. 3) волевиявлення слід тлумачити у відповідності з внутрішньою волею, з іншого (ст. 213 част. 3) - з загальноприйнятим (тому до певної міри об'єктивованим) значенням. Мниме протиріччя між цими нормами відразу ж зникає, якщо зауважити, що ст. 203 част. 3 вимагає відповідності, але формально своєю вимогою („Волевиявлення ... має бути...”) “допускає” й інший варіант - варіант, за якого умова „має бути” не виконується. Отже, ст. 203 част. 3 слід розуміти як вимогу до внутрішньої єдності волевиявлення і його словесної або іншої форми, а не як правило тлумачення його змісту.
в) Дуже часто в основі співвідношення різних норм лежать не логічні, а телеологічні міркування, які відіграють при цьому важливу роль: тлумачення норми повинне забезпечити її якомога повнішу відповідність з цілями і уявленнями про справедливість, які мають місце в межах решти системи права і інших правових інститутів. Адже однакове заслуговує на однакову оцінку: принцип однакового поводження вимагає послідовності при винесенні правових оцінок в межах усієї системи права[105]. Виходячи з цього весь комплекс тлумачення закону (норми права) повинен узгоджуватись з етично-правовим контекстом.
Цього етично-правового контексту стосується насамперед питання, як вирішує закон подібні конфлікти Інтересів в інших нормах права. Це питання є основним і найважливішим підходом до правоосягнення („дистиляції” норми зі всієї сукупності приписів) тієї школи в праві, яка послуговується теорією „юриспруденції інтересів”. Таким чином, до етично-правового контексту норми, тлумачення якої слід дати, належить “повний комплект” тих норм права, які можна зіставити (прирівняти) до неї з огляду на подібну етично-ціннісну орієнтацію. Важливі ціннісні орієнтири й рішення щодо співвідношення різних прав, їх більшої чи меншої важливості у разі можливої конкуренції[106] містить передусім конституція, і особливо та її частина, де йдеться про основні права. Наприклад, порівняймо право на вільний розвиток особистості однієї особи, яка вивчає збройну справу на багатолюдному перехресті і право людей, які опинились на цьому перехресті, на життя. До етично-правового контексту в широкому розумінні належать також всі ті уявлення про справедливість, які знайшли своє відображення у судових вироках і засадах адміністрування, базованих на понятті правової держави (див. §3 част. II п. г). До етично-правового контексту належать зокрема завальні принципи права, як, наприклад, принципи відповідальності якщо встановлено вину, захисту довіри в господарському обігу, захисту неповнолітніх і інших обмежено дієздатних осіб. Такі принципи мають (як каже Кант) особливу “регулюючу функцію”, яка полягає у тому, щоб „зорієнтувати міркування на певні цілі”[107]. В праві вони служать „основними поняттями” і мають особливу вагу для тлумачення. Отже, якщо певна норма вочевидь служить реалізації певного принципу (наприклад, правопевності), то слід турбуватись про якомога ширшу реалізацію цієї цілі. Якщо визнати ту чи іншу норму вираженням подібного принципу, з цього контексту випливає низка аргументів щодо того чи іншого критерію її тлумачення.