Однак цілі, яким служать різноманітні норми, і принципи права, які знаходять в них своє відображення і реалізацію, нерідко конкурують між собою. У цих випадках постає потреба інтерпретації норми таким чином, щоб ці цілі і принципи перебували і застосовувалися в належному співвідношенні один до одного.
Так, наприклад, гарантії основних прав в конституції і їх цілі перебувають в різноманітного роду конкурентних співвідношеннях один з одним. Це має далекосяжне значення, до того ж основні права, іноді опосередковано, а часом і безпосередньо діють по відношенню до “третіх осіб” (тобто не особи і держави, а стосовно іншої – власне у цьому сенсі „третьої” особи) справляючи безпосередній вплив також і на норми приватного права[108]. Наприклад, вони можуть конкурувати між собою: право релігійного самовизначення і дитини і право (або навіть і обов'язок) батьків виховувати дитину і таким чином визначення змісту її виховання. Або ж свобода висловлювання однієї особи і право на власну особистість і „інформаційне самовизначення” іншої[109]; подібним чином конкурують свобода самовираження наймача житлової площі, який вивісив з вікна гасла з політичною пропагандою, і право власності орендодавця[110]; свобода мистецької діяльності “графіті”- автора, який розмальовує будинки на свій смак і розсуд, і знову ж таки право власності власника будинку тощо[111], або ж свобода мистецької діяльності особи, яка ображає честь і гідність іншої особи, порушуючи її право на незаплямовану особистість[112]. В подібних випадках поряд з двостороннім обмеженням прав учасників конфлікту необхідний пошук компромісу між ними, щоб ця справедливість оптимізувала його загальну користь (див. нижче част. V).
Конкретизація основних (конституційних) прав таким шляхом - це постійно триваюча і безперестанна дискусія про справедливість, в якій аргументи (критерії) тлумачення сприяють знаходженню рішення того чи Іншого питання. Широкі межі, які відкриваються при тлумаченні конституційних норм-гарантій основних прав здаються при цьому загальними, рамковими обмеженнями, всередині яких, на окресленому ними „полі” відбувається розмежування суперечливих прав і інтересів. В визначених іншими критеріями тлумачення межах певного конституційного права повинен мати місце оптимізуючий підхід. Цей підхід вимагає, щоб основне право було реалізоване повністю, і ця „повнота” визначалась у відповідності з конституційно-правовим контекстом, у якому має місце ситуація, яка потребує врегулювання[113]. Ця оптимізація реалізується зокрема через дотримання принципу пропорційності/домірності (заходів, які вживаються, небезпеці чи шкоді, яка ними усувається), а також його більш конкретний варіант - принципу заборони надмірного, тобто заходів, які справляють значно сильніший ніж потрібно вплив на неврегульовану ситуацію - „по горобцях з гармати не стріляють”). Отже, поняттями пропорційності/домірності і заборони надмірного (див. §3 част. І п. в) як ключовими принципами слід керуватись у разі необхідності розмежування об'єктів, захищених суперечливими основними (конституційними) правами (див. нижче част. V)[114].
Не відрізняється від вищезазначеного і міркування про те, що в праві слід розрізняти правила (норми) і принципи. Правила повинні або не повинні (відповідно до свого складу) регулювати той чи інший випадок, ситуацію. Принципи ж, навпаки – спонукають переслідувати і якомога повніше втілювати в життя ті чи інші абстрактні цілі в кожній конкретній ситуації незалежно від конкретних обставин. Якщо принципи суперечать один одному, то їх “зважування” повинне вказати, у якому співвідношенні один до одного ці цілі мають реалізовуватись[115]. Однак такий поділ не дає відповіді на багато інших питань. Якщо наприклад, свобода висловлювання однієї особи і право гідності тощо іншої особи конкурують між собою, то постає запитання чи вважати основні права, які конкурують між собою у цьому випадку, “обов'язковими нормами, правилами”. За такий підхід говорить вже те, що спір вимагає точної і однозначної відповіді – „так” або “ні”, тобто - порушене чи не порушене конкретне право на свободу висловлювання, або ж право на особисту гідність? А може все-таки слід вважати ці суперечливі норми не нормами, а принципами, між якими необхідно знайте компроміс, тобто визначити міру їх реалізації так, щоб частково задовольнити обидва інтереси? А може норми переплелись тут з принципами? Якщо так, то яким чином?
Традиційне вчення про тлумачення досить просто вирішує цю проблему. Для розв'язання колізії основних прав воно вимагає визначення і понятійного окреслення меж застосування кожної конституційної норми. Це визначення здійснюється шляхом систематичного тлумачення відповідних норм, тобто з огляду на взаємозв'язки, які існують між цими конкуруючими гарантіями основних прав. Отже вирішення колізії (розмежування) прямує шляхом тлумачення, а не характерного для принципів поєднання. Але до цих спроб тлумачення слід підходити з урахуванням цілей, які реалізуються згаданими нормами. Цілі ж норм - як це переважно має місце - одночасно відповідають певним принципам права (свобода висловлювань наприклад з-поміж іншого відповідає принципу демократії і вільному і аргументованому формуванню політичної волі). Іншими словами: між цілями конкуруючих норм і таким чином ще й між реалізовуваними принципами необхідно знайти оптимальний і справедливий компроміс. Таким чином принципи перетворюються на вихідні елементи телеологічного тлумачення. Компроміси між ними відіграють роль при розмежуванні сфери чинності конкуруючих норм права: у вищезазначеному прикладі - це право на свободу висловлювань і право на незаплямовану особистість. Коротше кажучи, випадки розмежування норм також вимагають уважного підходу до справедливої міри їх реалізації. Для цього як правило застосовують телеологічну інтерпретацію, що часто означає тлумачення, орієнтоване на принципи. Коротше кажучи в подібних випадках „норми права” і “принципи права” переплітаються між собою.
г) Зрештою місце норми в “структурі” певного закону може пропонувати певні, однак не надто вагомі, аргументи щодо тлумачення і її змісту: адже місце норми в законі може не лише впливати на її зміст, а й вказувати на наміри законодавця. Прикладом є питання, чи слід застосовувати §281 BGB[116] до вимоги про повернення чужої власності §985 цього ж кодексу. Розглянемо це на прикладі: колекціонер загубив дорогу поштову марку зі своєї колекції. Хтось знайшов її і передав експерту для оцінки. Помічник експерта через недбалість розірвав марку навпіл. Колекціонер вимагає від особи, яка знайшла марку, втратила її і не має коштів для відшкодування збитків колекціонера, уступити йому вимогу відшкодування збитків, яку ця особа має до експерта. §281 BGB встановлює: „Якщо боржник через обставину, яка робить неможливим повернення боргу, ... отримує за предмет боргу право вимоги, кредитор має право ... вимагати від нього уступку цієї вимоги”. Однак цей параграф знаходиться в Другій книзі BGB (в розділі „Зобов'язальне право”), а вимога повернення - в Третій книзі (в розділі “Речове право”) цього ж кодексу. Ця обставина свідчить на користь тієї позиції, згідно з якою особу, у володінні якої знаходиться предмет, не можна вважати боржником у розумінні зобов'язального права. Річ, яку він повинен повернути, не слід вважати „предметом боргу” відповідно до §281 [117]. Але цим аргументам, почерпнутим з „зовнішньої”, “оптичної” структури, можна протиставити як мінімум не менш вагомі аргументи з „внутрішньої", логічної системи, маються на увазі підстави, які випливають із загальних принципів права (див. в). Так, в §281 можна вбачати реалізацію принципу сурогації (заміни предмету вимоги), який має місце і в інших сферах регулювання цивільного права Німеччини: наприклад в нормах, які стосуються користування і застави в сімейному праві, майна дітей в батьківському праві, в спадковому праві і праві виконавчого провадження. Цій загальній думці відповідало б таке тлумачення змісту §281, за якого і до вимоги повернення чужої власності спід застосовувати це положення зобов'язального права.