Сфера застосування норми, тобто коло відносини, які нею регулюються, будуть також - і особливо у випадку конкуренції норм (див. вище част. IІІ) – визначатись з огляду на інтереси, реалізація яких має місце у цих відносинах і з огляду на результат зважування і порівняння цих інтересів[124]. Таким чином, тлумачення здійснюється з орієнтацією на його наслідки. Але оскільки при тлумаченні завжди намагаються встановити не „одиничний, окремо взятий”, а „загальний” зміст, тобто такий, що не змінює своїх меж від випадку до випадку, а встановлюється „для всіх (випадків) і кожного”, то слід вважати таке тлумачення типізуючою орієнтацією на (прийнятні) наслідки, прогнозуванням, яке виходить за межі одного випадку.
Саме в таких міркуваннях орієнтованість на конкретну ситуацію і її правовий розв'язок, а також на взаємозалежність цілей стає очевидною і зрозумілою. Це означає, що можна чітко простежити, як у різноманітних (але таких, які можна типізувати і таким чином доступних для тлумачення) ситуаціях цілі і пов'язані з ними інтереси набувають різних ролей і проявляються у різних співвідношеннях один до одного. При цьому вони можуть не торкатись один одного або взаємно посилювати/послаблювати один одного, іноді більш, іноді менш інтенсивно порушуватись і тому вимагати різної міри врахування чи захисту, інтерес до коментарів, які описують і пояснюють судочинство, виникає не в останню чергу саме завдяки таким роз'ясненням. Зрештою саме в судочинстві виявляється, наскільки інтенсивно враховані чи не враховані ті чи інші інтереси і якими є підстави для цього.
3.3.6. Співвідношення між аргументами тлумачення.
Тлумачення у вузькому розумінні обмежується тими межами, які випливають із можливого смислу інтерпретованої норми. Якщо правозастосувач виходить за ці межі, тобто якщо він наприклад керуючись принципом однакового поводження вважає, що потрібно застосувати правовий наслідок закону у такій ситуації, яка очевидно і однозначно не охоплена можливим смислом норми, або якщо правозастосування вважає, що норму з певних міркувань не слід застосовувати до ситуації, яка однозначно описана можливим смислом норми, то такі його дії є не тлумаченням закону, а уточнюючою чи доповнюючою добудовою права (див. §9 част. II п. а).
В принципі не можна вважати допустимим тлумачення, яке суперечить однозначно сформульованим і очевидним рішенням законодавця щодо мети і доцільності норми, адже здійснення такого тлумачення означає реалізацію власних (а не встановлених законодавцем) рішень Щодо політики права і таке рішення слід вважати підміною ролі законодавця (див. вище част. II).
Наскільки це дозволяють можливий смисл норми і зрозумілі або хоча б помітні цілі законодавця[125], слід обирати тлумачення, яке не допускає протиріччя між інтерпретованою нормою з одного боку й іншими нормами, особливо вищого рангу - з іншого. Адже в будь-якому випадку за правилами колізії норм норма нижчого рангу буде недійсною. Однак спершу слід шукати можливість такого тлумачення, за якого інтерпретована норма не втрачає своєї чинності. Необхідно також в міру можливості уникати протиріч і між нормами одного рангу (див. вище III п. б).
Однак у межах визначеного таким чином поля може залишатись без відповіді значне коло питань. Аргументи, які відіграють роль засобів тлумачення, є насправді не абсолютно і однозначно чіткими і точними. В процесі аргументованого вибору, який здійснюється в межах можливого обсягу смислових значень, що їх допускають слова закону, в поле зору так чи інакше потрапляє значна кількість підстав, які можуть і здатні виправдати той чи інший варіант тлумачення. Ці підстави можуть виправдовувати якесь одне рішення, тобто узгоджуватись між собою, а можуть суперечити одна одній.
Так, наприклад, в інтересах правопевності, його простоти і прозорості закони повинні застосовувати зрозумілу і однозначну для усієї системи права термінологію. Однак ця вимога нерідко конкурує з іншою потребою, а саме: „функціональної спрямованості” правничої термінології. Ця спрямованість вимагає такого тлумачення норми права, яке забезпечує справедливість у рамках конкретної вирішуваної законом проблеми (див. §3 п. б). Прикладом для цього може служити слово „недбало”. Якщо внаслідок “недбальства” виникне вимога про відшкодування завданих збитків, то у такому випадку це слово служитиме для відновлення справедливості, для компенсації, збалансування.
Якщо ж йтиметься про кримінально карний вчинок, тоді мову необхідно вести про покарання (також для відновлення справедливості, але в першу чергу - для того, щоб провчити, покарати). Тому виходячи з різної функціональної спрямованості це слово слід тлумачити в німецькому праві дотримуючись різних масштабів (див. §3 част. І п. б).
Якщо аргументи тлумачення суперечать один одному, то між ними складно угледіти раціональний порядок і тому важко сказати відразу - якому з них слід віддати перевагу. Однак часто - як у вищеописаній ситуації - аргументи можна „зважити” один з одним і відповідно до їх ваги врахувати у конкретному випадку. Найголовнішою думкою, лейтмотивом тут виступає намагання вирішити проблему якомога справедливіше, тобто у кожному конкретному випадку вибирати із запропонованих за всіма „правилами мистецтва” варіантів тлумачення норми таке рішення конкретної ситуації, яке буде найбільш справедливим (див. вище V).
Названі на початку цього розділу межі тлумачення за певних обставин можуть навіть порушуватись, якщо це необхідно для справедливого вирішення ситуації. Так правозастосування може за умови легітимного зміщення смислу закону віддалитись від представлених у законі уявлень про його мету і доцільність (див. §4 част. ІІІ; §10 част. ІІ). За певних умов процес знаходження права полишає межі „можливого (допустимого) смислу” і таким чином власне тлумачення у його вузькому розумінні переміщується у зону доповнюючої і уточнюючої закон добудови права (див. §11 част. І п. в).
3.3.7. Відкриті питання.
Отже тлумачення здійснюється в раціонально обмежених формах; аргументи тлумачення однак часто не дають однозначної відповіді, тобто залишають ще певний простір вибору і оцінки різних варіантів, всі з яких є правомірними. Вибір між цими варіантами, чи то навіть просто виявлення вказівок щодо відсутніх у законі, але потрібних для вирішення ситуації оцінок часто призводить до фрагментарних, „сконструйованих” під впливом стандартних життєвих ситуацій, але водночас прийнятних для більшості (потенційно консенсуальних) уявлень суспільства про справедливе у конкретному випадку. Однак ці уявлення не завжди узгоджуються між собою, іноді вони просто суперечать одне одному. Час від часу стає зрозумілим, що існуючі у суспільстві уявлення про справедливість мають багато нашарувань, прогалин і не очищені від свідомих чи несвідомих розбіжностей. Навіть між основними засадами правопорядку і загальними принципами права існують суперництво і неузгодженість (див. вище част. IІІ п. в). Життя багате на несподівані повороти і часто приводить до ситуацій, в яких справедливість „знайти" непросто, тож відповідне рішення слід уточнювати і корегувати, почавши з неточного, приблизного нарису (див. §3 част. II п. г).
Засади права, як і аргумента тлумачення, часто мають функцію всього лише „ключових понять”, за допомогою яких можна структурувати міркування щодо того, у який бік треба прямувати, щоб знайти справедливе рішення. Ці засади також відкривають спонукальні мотиви, допомагають оформити їх відповідними поняттями і таким чином надати проблемі специфічного, термінологічного виду, що однак все ще не можна назвати повноцінним рішенням цієї проблеми (див. §3 част. І п. в). Словом, можна намагатись тлумачити закон раціонально впорядкованим шляхом, однак кінець кінцем іноді все-таки доводиться давати оцінки, які не можна пояснити лише раціональними засобами. Та не зважаючи на залишкову ірраціональність, все-таки слід повністю вичерпувати можливості раціональної аргументації: адже вона веде до методично правильних міркувань і через це дисциплінує судову оцінку. Юридичні міркування можна таким чином структурувати виходячи з тих доводів, які їх породжують. Структурування ж дозволяє представити рішення в юридичне задовільній (тобто впорядкованій і зрозумілій) формі. У такий спосіб унаочнюються підстави того чи іншого варіанту тлумачення 1 їх контрапункти, що полегшує його критичне сприйняття.
До того ж, це дає можливість оцінити той ранг, який отримали ті чи інші аргументи тлумачення в межах норми. Зрештою переваги того чи іншого варіанту тлумачення, а відтак - саме рішення стануть прозорішими, зрозумілішими. Іншими словами: юридична екзегеза (тлумачення, інтерпретація) буде представлена доступними для локалізованого сприйняття кроками, таким чином, її можна буде розкласти на окремі (щонайменше уявні) логічні елементи. Отже, юридична критика зможе обирати собі окремі (сумнівні, методологічно невиправдані, „підозрілі” тощо) місця і засвідчувати об'єктивність і неупередженість рішення чи піддавати його обгрунтованому сумніву[126].
Сказане вище щодо питання тлумачення є загальним для будь-яких питань, пов'язаних з пошуком справедливості: як правило такі питання можна структуровано представити і опрацювати, однак для них здебільшого немає абсолютно точних методів вирішення (див. §3 част. І п. в)[127].
3.4. Доповнення і уточнення законів