Смекни!
smekni.com

Юридична методологія (Циппеліус) (стр. 8 из 39)

Розуміти закон таким чином означає вміти кваліфікувати загальновживані, щоденні поняття як охоплені, так і не охоплені словом закону. Однак нерідко слова закону є неоднозначними, „багатозначними”, тобто вони можуть асоціюватись з різними явищами чи уявленнями про них (детальніше див. §9 част. II). Так, наприклад, можуть існувати різні уявлення про те, коли ж людське життя можна вважати таким, що розпочалось і існує, як це описано в ст. 2 Конституції Німеччини. Конституція України також інтенсивно ставить під захист людське життя - зокрема в ст. 3 реч. 1, в ст. 21 реч. 2, і особливо в ст. 27 реч. 1-3. Тож, з якого моменту слід вважати, що людське життя має місце - з виходом і відділенням плоду від тіла матері, з заплідненням яйцеклітини, з досягненням ембріоном певної стадії життя, з початком чи може з закінченням пологів? Очевидно, що проблеми з оціночними поняттями і категоріями постануть ще з більшою силою. Так, різні люди можуть по-різному уявляти собі „порушення добрих звичаїв” чи „грубу необережність (легковажність)” і тому розійдуться у питанні, чи можна ті чи інші дії вважати вчиненими „з грубою необережністю” тощо. Таким чином, слід визнати, що слова закону можуть мати “діапазон значень”. Правильно встановити значення слова в законі, відмежувавши його від непотрібного, – є головним завданням юридичного тлумачення, інтерпретації (див. §9 і далі).

1.4.2. „Суб'єктивне” чи „об'єктивне” тлумачення?

а) Слова поєднуються з певними явищами чи уявленнями, на які вони вказують (які вони „означають") і які вони асоціативно активізують в пам'яті. Часто буває так, що вживаючи певне слово, людина поєднує з ним інше уявлення (зміст) ніж той її адресат, той, до кого слово адресоване. Водночас уявлення наприклад певної суспільної (професійної тощо) групи можуть відрізнятись від уявлень всіх інших. Таким чином, слова можуть бути „багатозначними”; це зокрема означає, що уявлення, які різні люди поєднують з одним і тим же словом, можуть розходитись одне з одним. Іншими словами: різні люди мають різні межі уяви, різний кругозір тощо, ба навіть в межах таких кругозорів одне й те ж слово може набувати різних значень. В тих уявленнях, які поєднують з оціночними судженнями (наприклад „порушення добрих звичаїв”), часто проявляється глибоко особисте ставлення. Тому логічним є питання - якому з наявних “кругозорів” слід віддати перевагу при встановленні відповідного змісту. Очевидно, простір і межі уяви відіграють важливу роль в тлумаченні (див. §10 част. II). При цьому проблема, описана вище, належить до звичайних семантичних проблем і тому повинна бути опрацьованою, хоча б частково, вже на цьому місці.

В описаному вище бере свій початок суперечка щодо “суб'єктивної" і „об'єктивної” теорій тлумачення. Суб'єктивна теорія тлумачення виходить з того, що закони є обов'язковими висловлюваннями, в основі яких лежить воля осіб, котрі брали участь в прийнятті закону. Таким чином, в ідеалі ця точка зору означає, що тлумачення повинне якомога повніше відповідати особистим уявленням тих людей, які приймали відповідну норму.

Об'єктивна теорія тлумачення на противагу суб'єктивній прагне до ідеалу, який повинен уособлювати не волю законодавця, а „волю закону”. Попри таку позицію не можна не зауважити, що закони - це так чи інакше вираження людських уявлень, отже зміст тієї чи іншої норми закону повинен бути встановлений, виходячи з загальних уявлень людей, навіть якщо не бажано чи й неможливо (наприклад, через те, що авторів вже немає серед живих) встановити глибоко особисті уявлення тих, хто брав участь в прийнятті закону. Натомість можна спертись на інші орієнтири, наприклад на цілі правової політики чи потреби і розуміння справедливості, які побутують у суспільстві. Тобто об'єктивна теорія тлумачення виходить з уявлень, що їх дотримується переважна більшість людей, і які можна назвати вільними для багатьох, не особистими, а „міжсуб'єктними" і у цьому розумінні „об'єктивними”[47]. Відтак постає важке питання - чи слід відштовхуватись від уявлень переважної частини всього суспільства, чи достатньо лише поглядів чи переконань „панівної верстви"? Варто також зауважити, що нелегко встановити „прийнятні для більшості уявлення про соціальну роль», зробити їх доступними і придатними до використання, „операціоналізувати” їх (див. §3 част. II п. г). Крім того постає питання - який момент повинен бути визначальним для того, щоб з'ясувати згадані вище уявлення чи переконання: час видання закону чи момент його застосування?

Проблеми тлумачення постають не лише перед юристами. Кожен, хто хоче зрозуміти слова іншого, наприклад літературний історик, змушений їх вирішувати. При написанні психологічно-біографічної праці про поета історик повинен викристалізувати з тексту вірша уявлення, які поет пов'язав з ним. В цьому випадку матиме місце не що інше, як „суб'єктивне” тлумачення. Однак навіть вірш може бути прочитаний і з іншою метою. Можна поставити запитання щодо тих пануючих в суспільстві того часу поглядів, які відображає вірш, чи про уявлення, які “ховаються”, охоплені обсягом можливого значення слова вірша і навіть сам автор, поет не усвідомлював, які погляди він “не відобразив”, „приховав” чи „спотворив”. Підштовхнути виникнення таких вражень від вірша іноді входить до завдань, які ставить перед собою сам автор. Саме таку ситуацію описав Гайбель:

„Не складуть критики подяк,

талант не буде визнано

того, хто у віршах сказав

не більш ніж там написано”.

Зрозуміло, що вибір між суб'єктивним і об'єктивним тлумаченням визначається самим інтерпретатором, його інтересом.

б) Для юриста постає запитання, які з можливих значень слів його цікавлять, становлять для нього інтерес. Якщо він в умовах монократичної диктатури вважає, що слідувати волі тирана - правильно і необхідно, він намагатиметься визначити „волю вождя” тощо.

Той, хто здійснює „об'єктивне” тлумачення навпаки намагатиметься віднайти ті уявлення, які він вважає притаманними значній кількості, або, якщо це можливо - більшість людей. До цього варіанту тлумачення повинен приходити кожен, хто послідовно виходить з положення історичної школи права, з її поглядів на право як продукт народного духу[48]. Савіньї вочевидь недостатньо послідовно розтлумачив наслідки своїх поглядів і тому його відносять до „суб'єктивістів”. А поміж тим якщо інтерпретатор повинен „поставити себе подумки на місце законодавця і внутрішньо повторити його дії”, то повторення стосується не його глибоко особистих думок, а лише тих, які законодавець повинен був думати як „представник народу, носій його волі і духу” (див. §8).

До необхідності „об'єктивного" тлумачення підводить і позиція, якої дотримувався Гегель. Згідно з його уявленнями світова історія - це процес розвитку об'єктивного міркування, розуму. Цей розум виявляє себе в народному дусі, в його законах і звичаях. У процесі розвитку народного духу суддя, а тим більше законодавець є радше його носіями, посередниками, аніж творцями чи натхненниками[49]. Відштовхуючись від такого розуміння тлумачення слід обирати з-поміж різних варіантів тлумачення найрозумніший, найзваженіший погляд тощо. Подібною до описаного є погляди тих, хто вважає „владу", що лише „надає свою свідомість, ініціативу і здатність діяти", похідною від існуючого „об'єктивного духу", його уособленням, але не першопричиною[50]. За Гегелем закони повинні вважатись “формою” цього об'єктивного духу. Отже інтерпретатору, тлумачеві не залишається нічого іншого, ніж шукати таких значень слів, які якнайкраще відповідатимуть представленим і пануючим у суспільстві уявленням[51].

Абсолютизуючи сказане вище можна підсумувати: тлумачення обирають, виходячи з власної філософії держави. Вже та незначна кількість наведених прикладів вказує на те, що теорії тлумачення не поділяються лише на два „чорно-білих" види: „суб'єктивна" та „об'єктивна", навпаки - можливі різні способи тлумачення з довільним поєднанням „суб'єктивного" і „об'єктивного" складників.

в) В умовах представницької демократії, заснованої на принципі поділу здійснення влади, спід виходити з функціонального розподілу обов'язків у державі. Відповідно до цього розподілу члени законодавчого органу приймають рішення, які є обов'язковими для всіх, які є законом. Тобто і тут можна побачити, що приймають рішення певні люди (законодавці, депутати), котрі при цьому виходять зі своїх особистих мотивів. Суб'єктивна теорія вже тут показує свої недоліки, вона практично втрачає свою цінність при спробі якимось чином об'єднати або хоча б представити особисті мотиви і вподобання членів парламенту, котрі проголосували за той чи інший закон. Мотиви, які наводились в обґрунтуваннях до того чи іншого законопроекту і які так чи інакше більшою чи меншою мірою формулюються в міністерствах, не слід нашвидку приписувати тим, хто голосував за законопроект. До того ж і уявлення про демократичну легітимність закону не дозволяють ставити його суть у залежність від особистих уявлень чи мотивів депутатів. Понад те, репрезентативна, представницька демократія містить в собі елемент безпосередньої, прямої демократії: якщо представницькі органи не повинні піддаватись кожному більш-менш помітному коливанню громадської думки, то й відповідно орієнтуватись вони повинні на властиві більшості народу потенційно прийнятні для більшості уявлення про справедливість і саме їх слід відображати в законі. Навіть якщо їм відповідно до власних уявлень і вподобань хотілось би відхилитись від цих уявлень, потреба легітимності не дозволяє їм робити цього. Як наслідок в представницькій демократії уявлення про цілі і мету рішень і відповідно їх самих слід тлумачити так, як цього вимагають прийнятні для більшості уявлення і як їх повинен собі уявляти чи щонайменше міг би уявляти носій цих уявлень. Відтак при застосуванні права матиме місце легітимне представництво (див. §10 част. І, IV).