Важливим явищем кінця XIX – першої половини XX століття стала депопуляція і занепад французької провінції, що, на думку більшості, було спричинено суцільною централізацією влади. У 1903 році була проведена дискусія “Республіка і децентралізація” за участі Клемансо, Поль-Бонкура, Моруа (Maurras). Підсумком була стаття Моруа “Республіка не може децентралізуватися”, в якій були зазначені основні тези на обгрунтування зазначеної думки: для найкращого представництва інтересів народу уряд бере на себе якнайбільше публічних функцій. Таким чином, кожне виборне правління є централістичне і доки Франція буде під демократичним республіканським правлінням, доти вона не буде спроможна звільнити свої провінції з обіймів централізації.
Лише на початку 80-х років XX століття Франція зробила великий крок до децентралізації. Громадам було надано більше прав і свобод, були створені нові регіональні місцеві ради, і всі рівні місцевого самоврядування дістали змогу приймати рішення без втручання держави. Служба префекта залишилася на рівні регіонів та департаментів, але тепер він лише наглядає за дотриманням інтересів держави і громадян і має право оскаржувати законність рішень місцевих органів в адміністративному суді.
Жодна територіальна громада не може здійснювати опіку над іншим, окрім суворо обмежених питань: регіон над департаментом і комуною – у сфері освіти та культури; департамент над комунами – в соціальних питаннях, охороні здоров’я, сільського транспорту та сільського забезпечення (оснащення).
Представники місцевих органів влади часто є депутатами чи сенаторами в парламенті. Це обумовлює сильний вплив держави на місцеве управління; існує постійний взаємозв’язок і взаємодія різних рівнів місцевого управління і центрального уряду. Місцеві органи влади також співробітничають з приватним сектором, оскільки громади та муніципалітети часто надають перевагу передачі прав на надання послуг комерційним організаціям.
Німеччина. Після 30-літньої війни у німецьких державах система станових міських корпорацій змінилася централізованою монократичною системою в особі князя, що мав необмежену владу “задля забезпечення загального добробуту”. Стосунки в державі відбувалися у системі держава – особа, без посередників. В цій країні процес встановлення сучасної моделі місцевого управління і самоврядування почався з виданням міської ординації 19.11.1808, що була підготована міністром Штайном. Він врахував наступні тогочасні впливи на Німеччину: історична пам’ять про вільність середньовічних міст, вплив французького закону 1789 року, панування теорії про свободу громади, що було реакцією на абсолютизм. Реформа Штайна мала за мету організування міської громади в дусі суспільної самостійності. “Народ повинен звикнути до того, що він сам може керувати своїми власними справами, і мусить вийти з дитячого стану, в якому хотіло б тримати людей завжди неспокійне, завжди готове до послуг правління” – казав з цього приводу реформатор. Відповідно до цього, місто мало, за допомогою вибраних органів, завідувати своїми правами як суспільство, яке має власне життя і складається з загалу громадян. Наміром законодавця було не так створити з міст публічно-правові корпорації, як притягти міських громадян до участі в публічній адміністрації.
Міське управління базувалося на двох органах – магістраті та міській раді, що були взаємно незалежні і функції між якими були чітко розподілені. Міська рада складалася з радників, обраних прямим і таємним голосуванням. Вона формувала магістрат, була законодавчим і контролюючим органом та завідувала фінансами. Магістрат, складався з платних професійних урядовців та почесних членів – представників громади. З метою забезпечення незалежності урядовців від поточної політичної ситуації перші призначалися на 12 років, другі – на 6. Магістрат представляв громаду назовні, був виконавчим органом і контролював постанови ради шляхом протесту до наглядової ради. Громадяни були зобов’язані брати участь у виборах і приймати почесні міські посади. Одночасне виконання повноважень члена магістрату і міської ради було неможливим. Бурмістр виступав головою магістрату, рада обирала власного голову.
Нагляд уряду обмежувався переглядом друкованих кошторисів громади, вирішенням спорів у громадських справах, затвердженням нових статутів та виборів членів магістрату. Під час реформи виявилась розбіжність між тогочасною провідною думкою французької державної системи, яка визнавала громаду лише з незаперечности її існування і трактувала її як орган, призначений для цілей адміністративного правління, та провідною думкою прусської системи, яка прямує в цілому до політичної мети – до того, щоб включити громадян у співпрацю в державному управлінні. Закони 1831, 1872, 1891 років продовжили реформування у напрямі взаємного контролю і рівноваги міських органів та трохи більшого нагляду з боку держави, а також поширили самоврядування на сільські райони.
У часи Веймарської республіки в цьому питанні запанував унітарний централістичний напрям, обумовлений парламентарним абсолютизмом. Гітлер абсолютно централізував державу. Після Другої Світової війни землі в цілому повернулися до дореволюційного устрою. Згодом автономія земель була зменшена, в той час як деякі їхні повноваження були передані на місцевий рівень, де органи влади є частиною складної національної системи суспільного адміністрування та надання послуг.
Отже, виходячи з наведеного матеріалу можна сказати, що, хоча природні підстави для самоврядування існували, без сумніву, в усі епохи державного життя, проте самоврядування як правове поняття постало тільки тоді, коли стосунок монарха до підданих в абсолютистській державі почав перетворюватись зі стосунку влади на відносини на підставі закону, коли фізична особа поза приватними правами почала набувати публічні права і коли ці відносини особи та держави були перенесені на існуючі колективи, передусім на громади. До згаданого періоду такі відносини базувалися на системі станових міських корпорацій, влада яких часто дорівнювала державній. Але ці відносини не можна назвати самоврядуванням, оскільки вони здійснювалися без огляду на загальнодержавні інтереси – громади не брали участі в державному управління і не виявляли в цьому напрямі жодних прагнень, а спиралися лише на фактичний стан.
Одразу після початку правового закріплення місцевого управління і самоврядування на континенті виявилась одна з найбільших проблем, що певною мірою збереглася і дотепер. Ця проблема полягає в тому, що концепція самоврядування є, фактично, уособленням лібералізму в державному будівництві, в той час як держава у розумінні централізації є втіленням демократії (у вузькому значенні), коли воля більшості (народу) домінує над волею меншості (громади). Неврахування індивідуальності та самостійності одиниць і централізація державної влади веде до демократичного абсолютизму, який так само, як і монархічний абсолютизм, обмежує або нищить самоврядування. Демократія обстоює абсолютну рівність одиниць – масу, що має бути централізовано керована, оскільки якщо відсутнє різноманіття в суспільстві, то й немає ані потреби, ані підстави створювати окремі суспільні групи і передавати їм зверхню владу. Згодом західноєвропейські країни знайшли вдале поєднання демократії та лібералізму зі схильністю до останнього, коли людина була поставлена в центрі державної уваги і вся її діяльність і устрій спрямована на задоволення потреб людини – була забезпечена не лише участь у державі (демократія), а й незалежність від держави (лібералізм).
Теоретичні концепції місцевого управління і самоврядування
Тепер розглянемо пануючі погляди на місцеве самоврядування. Це є, як вже зазначалося, громадівська (англосаксонська), державницька (континентальна) та змішана концепція. Іноді до переліку додають радянську систему, про яку буде сказано пізніше.
Громадівська теорія, або теорія природних прав громади ототожнює цілі, завдання і функції органів місцевого самоврядування з діяльністю і функціями громади. В основі цієї теорії є положення про те, що громада, як самоврядний територіальний колектив, така ж самостійна, як і сама держава, тим більше, що вона виникла раніше держави. Держава є федерацією громад, і держава виводить свої права від громади, а не навпаки. Держава не може створити справжньої громади, яка могла б мати свою власну сферу самостійного розвитку. Отже, держава існує для громади, а не громада для держави, оскільки відповідно до теорії природних прав право могло бути визнане державою, а не створеним нею. Як і людина, громада володіє наданими їй природними і невід’ємними правами. Така громада не повинна підкорятись державі у вирішенні питань місцевого значення, а повинна мати свою власну компетенцію. Органи місцевого самоврядування незалежні і самостійні в своїй діяльності і керуються лише законом відповідно до принципу “дозволено все, що не заборонене законом”. Для забезпечення недоторканості “власних” прав громади доктрина природних прав вимагала встановлення певних гарантій у формі вищих територіальних самоврядних об’єднань, незалежних від держави, за якими визнавала право нагляду та видавання рішень у справах власного кола діяльності громади. Це була, як видно з історії, перша з теорій про місцеве управління і самоврядування.