§ 1. Поняття особистого селянського господарства і суб'єкти на право його ведения
Особисте селянське господарство — це форма організації індивідуального аграрного виробництва на основі приватної власності, побудоване на праці членів сім'ї. На відміну від селянського (фермерського) господарства воно не є юридичною особою і не може застосовувати працю найманих осіб за контрактом чи договором.
Особисте селянське господарство слід розглядати як форму сільськогосподарського виробництва аграрної продукції і отримання додаткового прибутку (до заробітної плати працюючих, пенсії) на основі приватної власності, де задовольняються інтереси громадян, які ведуть таке господарство, та суспільства.
Особистому селянському господарству як формі аграрного виробництва властиві соціальні та економічні функції. До соціальних функцій належать: формування господарського бережливого ставлення до землі, природи; виховання любові до сільськогосподарської праці, трудове виховання та професійна орієнтація молоді; формування професійних якостей сучасного підприємця (ініціативність, діловитість, самостійність, навички економічного і дбайливого ведення господарства). До економічних функцій цього господарства слід віднести: отримання за рахунок високої якості робіт більшої кількості продукції з одиниці площі або голови продуктивної худоби; більш оперативна реалізація малими партіями свіжої продукції, що швидко псується; підвищення якості земельних ділянок, уніфікація виробничих і побутових відходів, які не можуть використовуватися у великому виробництві; можливість повного використання в інтересах суспільства трудових ресурсів, не зайнятих у суспільному виробництві; заощадження затрат на виробниче будівництво за рахунок використання дрібних господарських будівель; вироблення продукції, яку неможливо за існуючими технологіями виготовляти в умовах великого виробництва.
Суб'єктами на право ведення особистого селянського господарства є громадяни, які не пов'язані трудовими та членськими відносинами із сільськогосподарськими підприємствами, а також ті громадяни, що перебувають у таких відносинах. Особисте селянське господарство ведуть працівники сільського господарства, інші громадяни, які здійснюють господарсько-трудову діяльність в особистому господарстві у вільний від основної праці в суспільному виробництві час.
§ 2. Право на присадибну земельну ділянку, умови й порядок її надання
Земельна ділянка являє собою засіб виробництва як основну базу для ведення особистого селянського господарства громадян і територіального розташування житлових і господарських будівель. Згідно з Конституцією і Земельним кодексом України носієм земельних і пов'язаних з ними прав та обов'язків у особистому господарстві є громадяни України. Ними можуть бути також іноземці, особи без громадянства. Іншими словами, безпосереднім носієм земельних прав у особистому селянському господарстві є фізичні особи, яким надано земельні ділянки для ведення такого господарства.
Набуття права власності на земельну ділянку відбувається згідно з чинними нормативними актами за наявності підстав, передбачених ст. 81 Земельного кодексу України.
Для ведення такого господарства громадянам за рішенням органів місцевої влади та органів місцевого самоврядування передаються безкоштовно у власність земельні ділянки в межах населених пунктів, вказаних у земельно-облікових документах, у розмірі не більше 0,2 га (ст. 121 Земельного кодексу України).
Указом Президента України від 3 грудня 1999 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» передбачено надання громадянам на основі земельної частки (паю) можливості розширювати особисті господарства без створення юридичної особи за рахунок цих ділянок.
Громадянин, який веде підсобне господарство і перебуває в договірних відносинах з сільськогосподарським підприємством щодо вирощування або відгодівлі молодняка худоби, птиці, реалізації молока та іншої аграрної продукції, може отримати додаткову земельну ділянку в користування із земель сільськогосподарського підприємства за відповідним рішенням вищого органу управління або адміністрації такого підприємства.
Слід зазначити, що громадянам, які мають у власності худобу, надаються в користування земельні ділянки для сінокосіння і випасання худоби відповідним органом виконавчої влади та органом місцевого самоврядування.
Чинним законодавством (ст.140 Земельного кодексу України) право приватної власності на земельну ділянку чи її частину припиняється в разі: добровільної відмови від неї; відчуження земельної ділянки за рішенням власника; відчуження земельної ділянки для суспільних потреб та ін. Припинення права власності на земельну ділянку в разі добровільної відмови власника землі або землекористувача проводиться за його заявою. В цих випадках функція державних органів полягає в юридичному оформленні припинення такого права.
У разі виявлення випадків використання землі не за цільовим призначенням; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; систематичної несплати земельного податку або орендної плати згідно зі ст. 141 Земельного кодексу України право користування земельною ділянкою припиняється.
§ 3. Правовий режим майна особистих селянських господарств
Правовий режим майна особистих селянських господарств — це сукупність правових норм, якими забезпечуються порядок і умови придбання (присвоєння) майна, здійснення правомочностей по володінню, користуванню та розпорядженню ним, а також його правовій охороні.
Майнові відносини в особистому селянському господарстві засновуються на підставі Закону «Про власність», Сімейного кодексу України, шлюбного контракту та інших правових актів. Основою майнових відносин є право приватної власності громадянина. Виходячи із того, що особисте селянське господарство є сімейно-трудовим об'єднанням, майнові відносини в ньому грунтуються на основі права спільної сумісної власності подружжя, якщо інше не встановлено шлюбним контрактом. Відповідно до ст. 16 Закону України «Про власність», ст. 60 Сімейного кодексу України майно, нажите подружжям під час шлюбу, є спільною сумісною власністю. Майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім'ї, якщо не передбачено інше, є спільною сумісною власністю згідно зі статтями 17,18 Закону «Про власність». Уразі, коли особи, що спільно ведуть особисте селянське господарство, не перебувають у шлюбі, майно в такому господарстві, утворене спільною працею осіб, є їхньою спільною частковою власністю, якщо інше не визначено письмовою угодою між ними.
Об'єктами права власності громадян, які ведуть особисте господарство, є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на них, засоби виробництва, вирощена продукція, транспортні засоби, малогабаритна техніка, грошові кошти, цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.
Виходячи із положень п.З ст. 13 Закону України «Про власність», склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом.
Громадяни, які ведуть особисте селянське господарство, мають право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої, не забороненої законом діяльності. Громадяни мають право передавати майно в тимчасове користування і відчужувати його іншим громадянам, юридичним особам, державі. Право приватної власності також може бути передане у спадщину громадянам, юридичним особам, державі.
При поділі майна, виокремленні його зі спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами та відкритої після нього спадщини визначається частка учасника спільної сумісної власності. Розмір частки учасника спільної сумісної власності визначається мірою його трудової участі, якщо Інше не передбачено законодавством України. Визначення розміру часток у спільній сумісній власності подружжя на майно при веденні особистого господарства здійснюється згідно з нормами Сімейного кодексу України.
За відсутністю доказів про те, що участь когось із учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя) у надбанні майна була більшою або меншою, частки визначаються рівними.
§ 4. Права та обов'язки сільськогосподарських підприємств по розвитку особистих селянських господарств
Враховуючи підвищення ролі особистих селянських господарств громадян у формуванні державних ресурсів сільськогосподарської продукції і сировини та забезпеченні населення продуктами харчуваня Кабінет Міністрів України постановою від 31 травня 1995 року «Про додаткові заходи щодо підтримки розвитку особистих підсобних господарств громадян і селянських (фермерських) господарств» створює рівні умови для розвитку приватного і громадського секторів виробництва.
Законом України «Про сільськогосподарську кооперацію» передбачено (ст. 28), що кооперативи (об'єднання) мають право надавати послуги за цінами і матеріалами, що встановлюються на договірних засадах, для членів кооперативу та інших осіб. Зрозуміло, що таке положення стосується як членів кооперативу, так і інших громадян, які ведуть особисті господарства. Ця норма загального характеру повинна знайти своє вираження в більш конкретній і змістовній формі в положеннях статуту і правилах внутрішнього розпорядку конкретного сільськогосподарського кооперативу.
Слід зауважити, що згадані в цих локальних нормативних актах умови надання допомоги в розвитку особистих селянських господарств закріплені як право, а не обов'язок для сільськогосподарських кооперативів. Ці та інші сільськогосподарські підприємства (товариства з обмеженою відповідальністю, акціонерні товариства, селянські (фермерські) господарства, приватно-орендні підприємства, державні сільськогосподарські підприємства) надають допомогу в обробітку земельних ділянок, у забезпеченні їх добривами, засобами захисту рослин, насінням, кормами, зерном, садівним матеріалом, у придбанні молодняка худоби та птиці, в аграрному і зооветеринарному обслуговуванні і, що важливо, в реалізації виробленої продукції та в її переробці тощо.
З метою забезпечення реалізації державної аграрної політики, прискорення реформування та розвитку аграрного сектора економіки на засадах приватної власності і підтримки розвитку особистих селянських господарств вийшли укази Президента України від З грудня 1999 року «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки», від 12 квітня 2000 року «Про забезпечення економічних інтересів і соціального захисту працівників соціальної сфери села та вирішення окремих питань, що виникли в процесі проведення земельної реформи» та від 20 грудня 2000 року «Про Основні засади розвитку соціальної сфери села». Реалізація положень цих указів Президента України дозволить здійснити всебічну підтримку розвитку особистих селянських господарств як форми самозайнятості сільського населення і сприятиме перетворенню їх на господарства товарного типу.