Виділяючи аграрне право у самостійну галузь, ряд французьких юристів підкреслюють видання в останні роки великих сільськогосподарських законодавчих актів, які мають самостійне значення, і суттєво виходять за межі колишнього аграрного законодавства. Більше того, самостійність його у цій країні підкреслюється створенням спеціального судового та управлінського апарату, який слідкує за виконанням сільськогосподарського законодавства.
У більшості зарубіжних країн аграрне законодавство становить окрему галузь законодавства. Воно включає аграрні, земельні, лісові та водні кодекси, розділи цивільного законодавства, що стосуються успадкування сільськогосподарської власності.
В основі цих галузей у багатьох країнах лежать аграрні кодекси (Франція, Мексика, Уругвай, Аргентина та ін.). Там, де сільськогосподарське законодавство не кодифіковано, існують досить розвинуті форми інкорпорації сільськогосподарського законодавства, наприклад, у США. У багатьох країнах видано обширні спеціалізовані сільськогосподарські закони (ФРН, Франція, Англія, Італія). Джерелами сільськогосподарського права в системі континентального права є сільськогосподарські закони, норми наднаціонального права на основі підписаних урядами угод, норми звичаєвого права, корпоративні та адміністративні норми, прийняті синдикатами виробників, державними і судовими органами з питань сільського господарства.
Аграрне законодавство ФРН будується на основі розроблених у 1955 р. плану Любке, потім у 1971 р. — плану Ертеля щодо реорганізації структури сільського господарства. Центральне місце в аграрному законодавстві ФРН займає аграрний закон від 5 вересня 1955 р., який називався ще Великою Хартією "Мазпа Спагіа". Він створює загальні правові рамки для державного регулювання у сільському господарстві. Раніше видані закони про кредитування орендаторів від 5 серпня 1995 р., про сільськогосподарську оренду від 25 червня 1952 р., про структуру ринку від 16 травня 1969 р., про збутові фонди від 26 червня 1969 р., про регулювання сільськогосподарської заборгованості від 26 червня 1957 р., детально регулюють окремі положення в галузі сучасних аграрних відносин. Ці закони являють собою спеціальні акти, присвячені питанням перебудови аграрних відносин в галузі реорганізації сільськогосподарського виробництва і сільськогосподарських ринкових відносин.
Основу французького аграрного законодавства становлять сільськогосподарський, лісовий та цивільний кодекси, які регулюють питання сільськогосподарської власності, оренди, трудових відносин, кредитування та ін. Аграрне законодавство Франції зосереджує свою увагу на регулюванні питань структури сільськогосподарської власності, удосконалення орендних відносин, створенні сільськогосподарських спілок та органів управління сільським господарством. При цьому основні напрями аграрної політики Франції, сформульовані у Законі про сільськогосподарську орієнтацію від 4 липня 1980 р. і спрямовані у достроковому плані на розвиток економічного і демографічного розвитку країни і передбачає підвищення конкурентоздатності сільського господарства, його вклад у розвиток економіки країни, збільшення його експортної власності, закріплення молоді в сільському господарстві, з метою стабілізації сільськогосподарського населення, поліпшення умов життя землевласників через стимулювання розвитку сімейних господарств, які становлять основу сільськогосподарського виробництва.
Істотно впливає на італійське аграрне право і законодавство проголошення і здійснення з початку 60-х років так званих "зелених планів" у національному масштабі, а також планів у цій галузі, що виробляються в рамках ЄЕС. Це і міжнаціональні стандарти і ціни на сільськогосподарську продукцію, і рекомендації щодо організації і структури виробництва та багато іншого, пов'язаного з обсягом виробництва та організацією сільськогосподарського ринку цих країн.
Англо-американське аграрне право включає крім статутного законодавства велику кількість судових прецедентів. Воно менш кодифіковане, але в цілому досить добре систематизоване в рамках статутного законодавства, де аграрне законодавство виділяється окремими великими розділами. Аграрне законодавство СІЛА являє собою одне з найбільш детально розроблених у системі законодавства розвинених країн. Нині воно вийшло далеко за межі цивільного права. Федеральне публічне законодавство сьогодні — це в основному зосередження в різних розділах зводу законів Сполучених Штатів з питань сільськогосподарської діяльності. У зводі законів СІЛА регулюються питання правового режиму сільськогосподарської діяльності, використання державних земель, лісів, вод, кредитування, виробництва і збуту сільськогосподарської продукції, розвитку сільськогосподарської інфраструктури, сільськогосподарського експорту та ін. Власне сільськогосподарським або фермерським правом регулюються питання сільськогосподарської власності, земельної оренди, договірних відносин фермерів в межах вертикальної інтеграції, що розвивається. Однак ці питання піддаються сильному впливу державного публічного регулювання. Значне місце в регулюванні сільськогосподарських відносин займає і прецедентне право.
Більшу частину в зарубіжному аграрному законодавстві займає законодавство про примусове регулювання сільськогосподарського виробництва в масштабах галузі сільського господарства або його окремих частин, таких як зернове, м'ясне, молочне виробництво тощо, регулювання збуту сільськогосподарської продукції, встановлення стандартизації цін на сільськогосподарські продукти.
У СІЛА періодично, починаючи з 30-х років, видається законодавство, яке регламентує обсяги виробництва і збуту основних сільськогосподарських культур. Спочатку воно було спрямоване на обмеження виробництва сільськогосподарської продукції в умовах перевиробництва, нині воно стимулює розвиток сільськогосподарського виробництва заходами субсидування і кредитування виробництва і збуту сільськогосподарської продукції. Суворі заходи щодо регламентації виробництва і збуту проводить Англія, ФРН, Японія, Франція та інші країни.
Аграрне законодавство в основному здійснюється двома методами. По-перше, адміністративно-публічним впливом на проведення структурних змін через оренду, упорядкування розмірів сільськогосподарських підприємств, примусове здійснення меліорації і заходів щодо усунення черезсмужжя і збільшення земельних володінь, по-друге, економічним впливом, через систему кредитування, надання податкових привілеїв, регулювання ринкових відносин і головним чином цін. Причому, в рамках ЄЕС ця галузь аграрних відносин, як правило, регулюється на загальноєвропейському рівні.
Аграрне право як господарське і торговельне становить самостійну галузь права, однак питання щодо його самостійності до цього часу залишається спірним. Більшість зарубіжних аграрників вважають, що нині аграрне право, яке складається з двох частин — приватного і публічного права, — є в певному аспекті об'єднаним і має високий ступінь самостійності, оскільки у кожній самостійній галузі економіки і соціальному житті суспільства завжди виникає особлива галузь права. Визнання самостійності аграрного права призводить до виділення його і як самостійної навчальної дисципліни. У Франції, ФРН, США, Італії, Іспанії та інших країнах створені посібники і навчальні курси аграрного права, які вивчаються у сільськогосподарських і юридичних навчальних закладах. Серед цих робіт, зокрема, у Франції треба виділити тритомний курс аграрного права проф. Жанна Мегре, курс аграрного права Л. Лорвелле, підручник аграрного права Жанна Моро, в Італії — нариси аграрного права проф. Джигастонне Болла, підручник проф. Джовані Галлоні, працю Д. Вінколі "Право сільськогосподарського виробника", у ФРН — курс аграрного права проф. К. Крешеля, в Іспанії — підручник аграрного права проф. Бальяріна Марсиаля і курс аграрного права Санза Харкі, в Англії — курс аграрного права Дж. Стефансона, у США — підручник аграрного права Дж. Юргенс-мейєра та сільськогосподарське право в матеріалах і судових рішеннях групи авторів, а також сільськогосподарське право на допомогу правознавцям, які представляють інтереси фермерів під редакцією декана юридичного факультету Арканзаського університету Дж. Луні.
§ 2. Правове становище сільськогосподарського товаровиробника в умовах ринкових відносин
Аграрне право розвинених країн виходить з передумови перш за все тісного зв'язку сільськогосподарського виробництва з ринковими відносинами. Воно орієнтоване на нормальне функціонування приватної власності, перш за все на землю, засоби виробництва, на самостійність господаря, який раціонально використовує наявні можливості сільськогосподарського виробництва, на свободу підприємницької діяльності, економічну зацікавленість сільськогосподарського виробника, ціни і ринкову конкуренцію, захищену від монополізму з обмеженим державним регулюванням.
Усе це формує систему стимулів розвитку ринкового сільськогосподарського виробництва і ці положення рідко оспорюються. При можливості вільно розпоряджатися власністю і можливістю вільно реалізувати ці права, відбувається більш раціональний розподіл ресурсів, ніж при плановій економіці. Внаслідок цього виходить більш високий доход як сільськогосподарських виробників, так і в цілому національний доход і доход на душу населення.
Роль держави ефективно проявляється у створенні умов стабільного виробництва, заохочення довгострокових капіталовкладень, які дозволяють сільськогосподарському виробникові сподіватися на одержання вигоди від зроблених вкладів. Законодавство, яке застосовується для регулювання відносин, у цій системі виступає як додатковий регулятор використання альтернативних можливостей у тих випадках, коли наявних ринкових відносин недостатньо для забезпечення нормального розвитку сільськогосподарського виробництва. При цьому і наявність розвинених ринкових відносин не заперечує існування окремих сфер відносин, де повинно панувати законодавство з прямим регулюванням і його способами примусу, у тому числі і в економічних відносинах.