Включаючись у систему вертикальної інтеграції сільськогосподарський підприємець багато в чому втрачає свою самостійність, залишаючись лише юридичне власником землі, будов, обладнання, насаджень. Договори з інтегратором регламентують майже всю його виробничо-господарську діяльність. Сільськогосподарський виробник починає фактично працювати за програмою фірми-інтегратора, а виконання програми постійно контролюється фірмою. Договори дають можливість фірмі-інтегратору контролювати прийняття основних рішень за веденням виробництва на фірмі.
Основу договорів контрактації становлять перш за все умови щодо виду і обсягу продукції, що постачається, технології її виробництва та відповідність продукції встановленим стандартам і вимогам фірми-інтегратора. У договорах детально регулюється порядок і форми розрахунків, фінансової та матеріальної участі сторін на всіх етапах дії договору. Договором передбачено, що фірма надає сільськогосподарському виробнику в кредит насіння, саджанці, посадковий матеріал, племінний молодняк, добрива, хімікати, корми, ліки, кредит, надає йому науково-технічну допомогу. При цьому договір суворо обумовлює умови та порядок використання одержаних матеріалів і коштів і за порушення цих умов виробник підлягає штрафу. За контрактовану продукцію сільськогосподарський виробник одержує плату в розмірі, який залежить від виконання умов договору.
Значну групу договорів становлять договори і угоди, які мають на меті організацію широкої сфери відносин щодо збуту і виробництва продукції, і які по суті справи є гібридною системою, що поєднує програми державного регулювання і приватних угод. Інакше вони називаються ще "колективними угодами" на виробництво і продаж продукції. Подібні угоди поширені щодо основних сільськогосподарських культур у США, Франції та інших країнах. Набуваючи юридичного значення, такі угоди регулюють кількість і якість сільськогосподарської продукції. Вони передбачають можливість широкого інспектування виробництва, накладення санкцій за порушення умов.
§ 7. Правове регулювання кредитування сільськогосподарського виробника
Аграрне право визнає сільськогосподарський кредит дієвим стимулом розвитку сільського господарства, його структурних перетворень, підвищення ефективності сільськогосподарського виробництва. Тому кредитній політиці у сільському господарстві приділяється належна увага.
Основним способом фінансового впливу на розвиток сільського господарства у більшості країн є не безоплатне фінансування, а сплатне кредитування. Формою кредитів наділені багато державних програм у сільському господарстві. При цьому у багатьох країнах кредит виступає не як самостійна форма фінансування, а як форма стимулювання власних вкладів сільськогосподарського виробника.
Система сільськогосподарського кредитування, що діяла в Європейській правовій системі, була створена ще в середині минулого століття Раффайзеном у Німеччині й заснована на взаємному кредитуванні. Створена ним система функціонувала без власного капіталу і дивідендів, а члени кредитних кооперативів несли неподільну солідарну відповідальність. Інша організація сільськогосподарського кредитування була також створена у Німеччині Шульцем, який створив товариство, наділене капіталом. Члени його товариства несли обмежену відповідальність пропорційно своїм вкладам, дивіденди і прибутки виплачувалися вкладникам, структура товариств за своїми характеристиками наближалася до акціонерних товариств. Обидві вказані форми знайшли широке застосування в європейських країнах з тими чи іншими особливостями. У Франції перевага віддавалася системі Раффайзена, на принципах якого створювалися місцеві каси сільськогосподарського кредиту. На початку століття каси сільськогосподарського кредиту були визнані у Франції законодавче. Вони одержали право на державне авансування і об'єднані у Національну федерацію сільськогосподарського кредиту, яка в свою чергу була частиною Конфедерації взаємного страхування, кооперації та сільськогосподарського кредиту зі статусом державних, промислових і торгових підприємств.
Кооперативи та організації сільськогосподарського кредиту стають впливовою фінансовою силою, яка визначає темпи та рівень розвитку сільськогосподарського виробництва. У зв'язку з цим держава все частіше бере під свій контроль існуючі у сільському господарстві кредитні системи та їх діяльність. У Франції кредитні відносини більше ніж в інших країнах поставлені під державний контроль і погоджуються з планами перетворення та економічного розвитку сільського господарства.
Описані каси надають короткострокові, середньострокові та довгострокові сільськогосподарські кредити на підставі гарантій, відомих цивільному праву Франції (іпотека, спеціальні гарантії для сільськогосподарського кредиту). Крім цього, каси націлюють своїх членів на вкладення капіталів у сільськогосподарські фінансові операції. Кола кредитів у цих касах значно ширші ніж у сільськогосподарських виробників або осіб, які займаються сільським господарством. В останні роки каси відіграли значну роль у розвитку сільськогосподарської економіки Франції і становленні її промисловості по переробці сільськогосподарської продукції. Значну роль крім державної кредитної системи відіграє і вільний взаємний сільськогосподарський кредит, використання якого регулюється розділом V сільськогосподарського кодексу Франції. Кредитні організації цієї системи діють на місцевому, окружному і національному рівнях.
Сучасне сільськогосподарське виробництво великою мірою залежить від кредитів і особливо на етапі його становлення, тому у різних країнах значна увага приділяється проблемам регулювання кредитних відносин. В цілому кредитні відносини регулюються як нормами зобов'язального права, так і права власності (майнового права) і в цьому розумінні вони мають складний механізм формування та захисту обов'язкових і майнових відносин.
Правове регулювання кредитних відносин звичайно регулюється загальними нормами цивільного права. Однак враховуючи специфіку сільськогосподарського кредитування майже всі держави прийняли спеціальні закони про кредитування в сільському господарстві, запровадили системи сільськогосподарського кредитування, які спираються, як правило, на державні спеціалізовані кредитні установи.
Дещо інакше відбувалося формування кредитних систем у СІЛА. Держава виступила у цій сфері перш за все як ініціатор створення кредитної системи фінансово-кредитних установ, вкладаючи початковий капітал у систему банківсько-кредитних установ. У цьому зв'язку досить показовими є те, що держава, яка в галузі сільськогосподарського кредитування створила систему федеральних кредитних банків (1932 р.), федеральну страхову корпорацію (1934 р.), федеральну ощадну страхову корпорацію (1934 р.), експортно-імпортний банк (1934 р.), федеральну асоціацію іпотечного кредиту (1938 р.), федеральний банк для кредитування телефонізації форм (1971 р.), де фермери могли одержати кредити нарівні з іншими категоріями одержувачів. Спеціально для кредитування фермерів були створені у 1916 р. фермерська кредитна система, куди входять система федеральних земельних банків, система проміжних банків для кредитування фермерських земельних банків, а також асоціація кредитування виробничих потреб (1933 р.), система банків для фермерських кооперативів (1933 р.). До цього часу майже всі кредитно-банківські установи повернули державі наданий їм початковий капітал і перейшли на операції із власними коштами.
Держава, створюючи кредитну систему намагалася не підмінити і не витіснити систему приватних кредитних установ і нині кредитування фермерів здійснюється з багатьох джерел. Суб'єктами-кредиторами є система органів федерального земельного банку, служби управління фермерського кредиту, різноманітні комерційні приватні банківські і кредитні установи і страхові компанії та ін. Як правило, системи сільськогосподарського кредитування у багатьох державах більш спеціалізовані, ніж інші кредитні системи. Вони завжди орієнтовані на надання пільгових кредитів по більш низьких процентних ставках, ніж у комерційних банках і страхових компаніях, більш тривалі тут і строки надання кредитів.
Найзначніша у цих системах практика надання кредитів під зобов'язання або тверде забезпечення у вигляді застави нерухомості, страхування ризику тощо. У правовій системі США як забезпечення виплати позики прийнято надавати позичальнику частки в нерухомості або рухомій власності. При цьому законодавство більшості країн дає можливість стягувати борги не вдаючись до суду і через судові процедури у випадку, коли позичальник не сплачує борг, а також продавати або по-іншому розпоряджатися нерухомістю або рухомою власністю, в яких була надана частка, для використання за обов'язками боржника у випадку несплати ним заборгованості.