3. Чинне законодавство України визначає коло об'єктів, що можуть бути у власності громадян, які складають об'єктивну частину ППГГ і можуть використовуватися громадянами для його ведення. Так, ст. 13 Закону "Про власність" встановлено, що об'єктами права приватної власності є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, дачі, садові будинки, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, земельні ділянки, насадження на них, засоби виробництва, вироблена продукція, транспортні засоби, .грошові кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно споживчого і виробничого призначення.
Законом "Про власність" (ст. 14), Земельним кодексом (у редакції від 13 березня 1992 р.) самостійним об'єктом права приватної власності визнано земельні ділянки, одержані громадянами для ведення ППГГ. Громадяни як власники можуть здійснювати зі своєю власністю — земельними ділянками практично всі основні види цивільно-правових угод, як і з будь-яким іншим нерухомим майном (продавати, заповідати, обмінювати, закладати, здавати в оренду тощо).
Важливою правовою новелою щодо правомочностей громадян, які ведуть ППГГ, є норма п. З ст. 13 Закону "Про власність", згідно з якою склад, кількість і вартість майна, що може бути у власності громадян, не обмежується, крім випадків, передбачених законом.
4. Підстави виникнення права приватної власності громадян на ППГГ є загальними для всіх громадян України. Відповідно до ст. 12 Закону "Про власність" праця громадян є основою створення і примноження їхньої власності. Громадянин набуває права власності на доходи від участі в суспільному виробництві, індивідуальної праці, підприємницької діяльності, вкладення коштів у кредитні установи, акціонерні товариства, а також на майно, одержане успадкуванням або укладенням інших угод, не заборонених законом.
Крім одержання у приватну власність земельних ділянок у порядку, встановленому чинним земельним законодавством, громадяни набувають право власності на земельні ділянки в разі: одержання їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; способом купівлі-продажу, дарування та обміну.
5. Громадяни мають право використовувати належне їм майно для ведення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності Громадяни мають право передавати майно у тимчасове користування іншим громадянам, юридичним особам і державі, відчужувати його. Умови і порядок відчуження національних, культурних та історичних цінностей визначаються спеціальним законодавством України.
Право приватної власності може бути передано у спадщину громадянам, юридичним особам, державі.
6. При поділі майна, виділі його зі спільного майна, зверненні стягнення на майно учасника спільної власності за його боргами, відкритті після нього спадщини визначається частка учасника спільної сумісної власності.
Оскільки праця є основою створення і примноження власності громадян, розмір частки учасника спільної сумісної власності визначається ступенем його трудової участі, якщо інше не випливає з законодавства України. Розмір часток у спільній сумісній власності подружжя на майно ППГГ визначається нормами Кодексу про шлюб та сім'ю України. За відсутності доказів про те, що участь когось із учасників спільної сумісної власності (крім сумісної власності подружжя)'у надбанні майна була більшою або меншою, частки визначаються рівними.
Згідно з законодавством положення статей 17 та 18 Закону "Про власність" щодо спільної сумісної власності поширюються на правовідносини, що виникли після введення в дію цього Закону (тобто з 15 квітня 1991 p.). Воднораз Пленум Верховного Суду України у постанові від 22 грудня 1995 р. "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності" спеціально зазначає, що до правовідносин, які виникли раніше, застосовується чинне на той час законодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 p., мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме:
а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору та збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 р. не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, в навчальному закладі, хвороби);
б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів включно з неповнолітніми та непрацездатними. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні в разі недовгочасного його перебування у складі двору або незначної участі працею чи коштами в господарстві двору.
Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося;
в) у випадках, коли за рахунок майна колгоспного двору було внесено вклад у кредитну установу на ім'я члена двору, його частка має бути зменшена на суму вкладу, а якщо вклад перевищує належну цьому членові частку, з нього стягуються відповідні грошові суми на користь інших членів колгоспного двору;
г) згідно зі ст. 4 постанови Верховної Ради України "Про введення в дію Закону "Про власність" загальні правила спадкування щодо частки члена колгоспного двору в майні двору застосовуються з 1 липня 1990 р. При спадкуванні після смерті останнього члена колгоспного двору, що мала місце до цієї дати, частка в майні двору, належна особі, яка вибула з членів двору, але не втратила на неї права на час смерті останнього члена двору, не входить до спадкового майна.
На витребування частки з майна колишнього колгоспного двору, що збереглося на 15 квітня 1991 p., поширюється загальний трирічний строк позовної давності. Розгляд позову про право на майно колишнього колгоспного двору залежить від вирішення питань землекористування.
7. Відповідно до ст. 55 Закону "Про власність" громадянин не може бути позбавлений права власності на своє майно, крім випадків, передбачених цим Законом та іншими законодавчими актами України.
Оскільки за чинним законодавством суд вирішує спори учасників спільної власності щодо розпорядження чи користування майном, то не слід розглядати як неправомірне позбавлення права власності присудження грошової компенсації за частку у спільній власності, якщо її не можливо виокремити або поділити майно в натурі чи спільно користуватися ним.
8. Пленум Верховного Суду України у постанові від 22 грудня 1995 р. зазначає, що передбачені Законом "Про власність" положення щодо спільної власності громадян на майно, надбане внаслідок їхньої спільної праці, поширюються на придбання його як при веденні особистого підсобного господарства, в тому числі членами колишнього колгоспного двору, так і в інших випадках.
Згідно з цими положеннями право на майно може бути визнане не лише за громадянами, які є родичами, а й за іншими особами, коли буде встановлено, що вони входили до складу сім'ї та брали трудову участь у його придбанні.
Відповідно до чинного законодавства власником вкладу, внесеного у кредитну установу (крім нажитого подружжям), є особа, на ім'я якої його внесено, тому інші члени сім'ї не можуть вимагати визнання за ними права на цей вклад з мотивів внесення його за рахунок спільної праці. В цьому разі частка коштів, належна іншим членам сім'ї, може бути стягнена з вкладника за їхнім позовом.
§ 4. Договірні зобов'язання приватного підсобного господарства
1. Приватні підсобні господарства громадян беруть участь у сучасних товарно-грошових відносинах через укладання договорів як правової форми регулювання цивільно-майнових відносин. Змістом цих відносин є придбання матеріалів для індивідуального будівництва житлового будинку і господарських будівель, придбання речей домашнього вжитку, транспортних засобів тощо. Серед таких договорів є й такі, що безпосередньо пов'язані із здійсненням господарювання громадян у своїх приватних підсобних господарствах. За останні 10—15 років визначився не тільки суб'єктний склад договірних зобов'язань, а й їх предмет та зміст зобов'язань. Основою таких договірних зобов'язань є взаємини з приводу реалізації вирощених у ППГГ на присадибній ділянці продуктів харчування та продовольства рослинного і тваринного походження. Так, нині існують три основні різновиди предметів договорів, а саме: закупівля в ППГГ великої рогатої худоби і свиней, фруктів, ягід, картоплі, часнику, цибулі тощо; дорощування і відгодівля в цих господарствах молодняка великої рогатої худоби, свиней, птиці; здача (продаж-закупівля) коров'ячого молока.
Ці договори укладаються на взаємовигідних умовах. Однією з сторін у них виступає ППГГ в особі власника, іншою стороною можуть бути як заготівельні організації споживчої кооперації, так і безпосередньо самі суб'єкти аграрного підприємництва усіх форм власності та організаційно-правових форм (КСГП, СпС, АСГТ, ДСГП).
Особливістю цих договірних відносин є те, що ППГГ можуть реалізовувати продукцію не тільки через "замовників" — КСГП (СпС, ДСГП, АСГТ тощо), а й від їхнього імені в рахунок укладених "замовниками" договорів контрактації (державних контрактів, державних замовлень) сільськогосподарської продукції. Іншими словами, ці договори передбачають можливість передачі суб'єктами підприємництва (КСГП, СпС, АСГТ, ДСГП) боргу-зобов'язання і прийняття цього боргу ППГГ.