У статуті або в контракті можуть бути визначені права та обов'язки директора, які випливають з місцевих умов господарювання, специфіки діяльності підприємства. Для директора сільськогосподарського підприємства, наприклад, можуть бути додатково передбачені такі обов'язки:
забезпечувати раціональне і високоефективне використання землі, інших природних ресурсів, підвищення врожайності сільськогосподарських культур і продуктивності тваринництва;
забезпечувати прибутковість сільськогосподарського виробництва, збереження майна, належного власникові та трудовому колективові.
Ефективна діяльність керівників середньої ланки виробництва і спеціалістів забезпечується встановленням і чітким розмежуванням функцій, прав і обов'язків кожного керівника і спеціаліста.
4. Відповідно до Закону "Про підприємства в Україні" встановлено, що при найнятті на роботу керівників структурних підрозділів державних підприємств, які перебувають у загальнодержавній власності, з ними, за їхнім бажанням, можуть укладатися трудові договори у формі контракту на умовах, передбачених цією постановою.
Діяльність керівників середньої ланки виробництва (цехів, дільниць, ферм, бригад, відділень тощо), відділів апарату управління, а також спеціалістів, інших працівників регламентується, як правило, положеннями про відповідні підрозділи, служби, посадовими інструкціями, які розробляються і затверджуються директором підприємства.
В положеннях чи посадових інструкціях визначається місце і роль кожного керівника чи спеціаліста в структурі управління підприємства, основі завдання, обов'язки, права і відповідальність. Після введення контрактного порядку наймання керівників в окремих підприємствах його впроваджено щодо наймання на роботу також керівників середньої ланки виробництва і спеціалістів. За таких умов відпадає потреба у прийнятті окремих положень та посадових інструкцій. Основні вимоги до їхньої діяльності, права і обов'язки визначаються в договорі або угоді.
5. З метою повнішої оцінки кваліфікації спеціаліста, його ставлення до своїх обов'язків можуть встановлюватися кваліфікаційні категорії за посадами, зайнятими спеціалістами з вищою і середньою спеціальною освітою.
Спеціалістам, які виконують особливо складні обов'язки, може встановлюватися перша кваліфікаційна категорія, а тим, що виконують обов'язки підвищеного ступеня складності, — друга. Кваліфікаційні категорії встановлюються спеціалістам за результатами атестацій, які періодично проводяться атестаційними комісіями.
Спеціалістам, котрі очолюють бригади в рослинництві й тваринництві в сільськогосподарських підприємствах, можуть присвоюватися класні звання (І та II класу). Це робиться в такому ж порядку, як і встановлюються кваліфікаційні категорії з оплати праці.
Присвоєння спеціалістам класних звань і кваліфікаційних категорій враховується директором при встановленні розмірів оплати праці, інших видів матеріального стимулювання.
РозділXVI
ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ
ВИРОБНИЧО-ГОСПОДАРСЬКОЇ
ДІЯЛЬНОСТІ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКИХ
ПІДПРИЄМСТВ
§ 1. Поняття виробничо-господарської діяльності, її правове регулювання
1. У сільському господарстві України виробничо-господарська діяльність здійснюється колективно-кооперативними і державними сільськогосподарськими підприємствами, акціонерними сільськогосподарськими товариствами, селянськими (фермерськими) господарствами. Сільське господарство України характеризується наявністю великого виробництва на промисловій основі, чітко вираженого зонального його розміщення, розвинутою внутрішньорайонною та галузевою спеціалізацією. Зокрема, Поліська зона спеціалізується на виробництві картоплі, льону, продукції м'ясного скотарства. У степових районах України найбільше розвинуте виробництво цукрових буряків, зерна, продукції скотарства і свинарства, в степовій зоні виробляється основний обсяг плодів і винограду, продукції вівчарства, значна кількість зерна, продукції свинарства і скотарства, у приміській зоні — великий обсяг овочів, молока для промислових центрів.
Спеціалізація в сільському господарстві — це форма (процес) суспільного поділу праці, що дістає вияв у територіальному розміщенні та розчленуванні галузі на окремі види виробництва сільськогосподарської продукції й сировини. Спеціалізація на основі впровадження досягнень науково-технічного прогресу, раціонального використання агрокліматичних умов, матеріально-технічних і трудових ресурсів, інтенсифікації виробництва сприяє його концентрації та є важливим чинником підвищення ефективності сільського господарства.
2. В аграрному секторі економіки розрізняють зональну (внутрішньозональну), галузеву (внутрішньо- й міжгалузеву), міжгосподарську, господарську (внутрішньогосподарську),
технологічну, функціональну та інші форми спеціалізації виробництва.
Спеціалізацію (виробничу спрямованість) сільськогосподарського підприємства визначають за основною (провідною) галуззю, на яку випадає найбільша (від 25 відсотків і вище) питома вага в товарній продукції, а рівень останньої — за системою показників (коефіцієнтів).
Розрізняють зернові, овочеві, овочево-молочні, птахівницькі, відгодівельні та інші спеціалізовані господарства, а також їх типи, що утворилися внаслідок різного поєднання основних і додаткових галузей.
Спеціалізація виробництва — один із вагомих чинників інтенсифікації сільського господарства, її основними напрямами є: вдосконалення територіального розміщення виробництв на основі регіональної (мікрозональної) концентрації; розвиток вертикальних зв'язків сільського господарства з галузями переробної промисловості, створення продуктових комплексів, виконання цільових монопродуктових програм; формування індустріально-виробничої системи з виробництва окремих видів продовольства і сировини на основі впровадження індустріальних методів та автоматизації сільського господарства і промислових циклів виробництва: поглиблення спеціалізації колективних і державних сільськогосподарських підприємств через поліпшення окремих видів виробництва продуктів харчування рослинного і тваринного походження, збільшення їх обсягів, здешевлення собівартості, підвищення екологічної якості та безпечності.
Одним із проявів спеціалізації є створення спеціалізованого господарства, що являє собою велике сільськогосподарське підприємство, яке спеціалізується на виробництві однорідної продукції. Це сприяє найбільш ефективному використанню землі, трудових ресурсів, основних та обігових фондів, що у свою чергу забезпечує піднесення продуктивності суспільної праці, прискорення темпів зростання виробництва продуктів харчування і сировини.
Розрізняють три типи спеціалізованих господарств. До першого належать глибокоспеціалізовані господарства з однією основною галуззю, від якої одержують 60—70 відсотків денних надходжень, та з трьома-чотирма додатковими галузями. Такими, наприклад, є господарства з відгодівлі свиней, Великої рогатої худоби, птахівницькі, виноградарські, рисівницькі, хмільницькі тощо. Другий тип — це спеціалізовані господарства з двома основними галузями (зазвичай рослинницькою і тваринницькою), кожна з яких забезпечує не менше ЗО відсотків денних надходжень, та з трьома—п'ятьма додатковими галузями. Це, приміром, тваринницько-буряківничі, овочево-молочні, садівницько-молочні, молочно-картоплярські та інші господарства. До третього типу належать господарства комбінованої спеціалізації з трьома основними галузями, кожна з яких забезпечує не менш як 20 відсотків денних надходжень, та з трьома-чотирма додатковими. Такими є тваринницько-зерново-буряківничі, овоче-молочно-картоплярські, тваринницько-льонарсько-картоплярські господарства.
3. Правове регулювання спеціалізації сільськогосподарського виробництва здійснюється за допомогою правових норм як загальних, так і спеціальних законів та підзаконних актів.
Так, відповідно до ст. 20 загального Закону "Про підприємства в Україні", ст. 1 спеціального Закону "Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві" та ст. 13 спеціального Закону "Про колективне сільськогосподарське підприємство" сільськогосподарські підприємства самі визначають напрями і структуру сільськогосподарського виробництва, а отже і його спеціалізацію та обсяги. Вони можуть здійснювати свою діяльність як самостійно, так і через кооперування з промисловими підприємствами та іншими суб'єктами підприємництва. На рівні спеціальних актів, скажімо, Законів "Про насіння", "Про охорону прав на сорти рослин", "Про племінне тваринництво", визначаються спеціальні суб'єкти, правомочність останніх та основні вимоги до них. Так, згідно зі ст. З Закону "Про племінне тваринництво" суб'єктами цієї галузі визнаються підприємства, селекційно-гібридні центри, іподроми, лабораторії імуногенетичного контролю, контрольно-випробувальні станції, центри трансплантації ембріонів, інші підприємства, установи та організації незалежно від форм власності, а також селянські (фермерські) господарства, які мають свідоцтва на право займатися племінною справою.
На рівні підзаконних актів спеціалізація сільськогосподарських підприємств визначається урядовими та локальними актами. Зокрема, постановою Кабінету Міністрів України від
16червня 1993 р. "Про заходи щодо поліпшення насінництва сільськогосподарських культур" підтримано ініціативу сільськогосподарських підприємств і організацій, які займаються виробництвом, переробкою і реалізацією насіння, про створення державно-кооперативного виробничого об'єднання "Насіння України" та встановлено, що генеральний директор останнього та його заступники за умовами медичного і транспортно-побутового обслуговування прирівнюються відповідно до голови державного комітету та його заступників.