На рівні законодавчих актів та нормативно-технічних документів встановлено також конкретні вимоги до екологічної безпеки вирощуваної в Україні та імпортованої сировини продукції рослинництва і тваринництва, в тому числі й у переробленому вигляді. Ґрунтовність таких вимог обумовлена застосуванням хімічних засобів захисту і стимулювання росту рослин, впровадженням у країнах-імпортерах генної інженерії, використанням різних (інколи заборонених у цих країнах) стимуляторів росту в галузях м'ясного скотарства і птахівництва.
Скажімо, Законом "Про пестициди і агрохімікати” врегульовано правові відносини, пов'язані з державною реєстрацією, виробництвом, закупівлею, транспортуванням, зберіганням, реалізацією та безпечним для здоров'я людини і навколишнього природного середовища застосуванням пестицидів і агрохімікатів. Ним спеціально визначено права та обов'язки підприємств, установ, організацій і громадян, а також повноваження органів державної виконавчої влади і посадових осіб у відповідній сфері.
Цей Закон закріпив вимоги до якості за критеріями безпечності сільськогосподарської сировини і харчових продуктів. Так у ст. 18 даного акта зазначено, що сільськогосподарська сировина І харчові продукти рослинного і тваринного походження, при виробництві, зберіганні й транспортуванні яких використовувалися пестициди і агрохімікати, мусять відповідати санітарно-гігієнічним вимогам, що має бути підтверджено сертифікатом відповідності. Рішення про порядок використання сільськогосподарської сировини і харчових продуктів, що не відповідають санітарно-гігієнічним вимогам, приймають органи Державного санітарного нагляду і державної ветеринарної медицини. Сільськогосподарська сировина і харчові продукти, що не можуть бути використані, підлягають вилученню, утилізації та знищенню в порядку, встановленому Урядом України.
Крім того, цим Законом (ст. 19) визначено вимоги до якості за критеріями безпечності імпортованої сільськогосподарської сировини і харчових продуктів. У ньому зазначено, що вони за цими критеріями мають відповідати державним стандартам України та іншим нормативним документам, супроводжуватися сертифікатами відповідності.
5. Суспільні відносини, що виникають з приводу якості сільськогосподарської продукції, значною мірою мають регулюватися нормами цивільного права і є цивільно-правовими, зокрема це стосується таких понять як ідентифікація і сертифікація. Ідентифікація як термін означає визначення відповідності показників якості харчових продуктів і продовольчої сировини показникам, встановленим у нормативній і технічній документації виробника харчових продуктів чи наведенням в інформації про ці продукти, а також визначенням відповідності харчових продуктів і продовольчої сировини у звичайній загальній назві з метою сертифікації.
Відповідно під сертифікацією розуміється процедура, в процесі якої уповноважений (акредитований) Державним комітетом по стандартизації, метрології та сертифікації орган документально засвідчує, що харчові продукти або продовольча сировина відповідає встановленим вимогам.
Згідно зі ст. 15 Закону "Про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини" встановлена обов'язковість сертифікації харчових продуктів, продовольчої сировини, супутніх матеріалів, послуг у сфері громадського харчування та сертифікація системи якості їх виробництва.
Порядок і правила сертифікації встановлюються Державним комітетом України по стандартизації, метрології та сертифікації.
Обов'язкова сертифікація харчових продуктів, продовольчої сировини, супутніх матеріалів, послуг у сфері громадського харчування, а також сертифікація систем якості цих продуктів, сировини, матеріалів, надання послуг здійснюється органами сертифікації, акредитованими Державним комітетом України по стандартизації, метрології та сертифікації.
6. Важливим етапом захисту прав споживачів, збереження належної якості сільськогосподарської сировини і харчових продуктів є цілеспрямована утилізація відходів виробництва та екологічної безпечності сировини і харчових продуктів, зокрема тих, що не відповідають санітарно-гігієнічним вимогам (надмірний вміст нітратів, молоко і м'ясо хворих тварин тощо).
На сільськогосподарські підприємства, сільські (фермерські) господарства як виробників сільськогосподарської продукції і сировини поширюються норми Закону "Про якість та безпеку харчових продуктів, продовольчої сировини" стосовно їхніх правомочностей як виробників і постачальників цих товарів. Відповідно до ст. 19 суб'єкти підприємницької діяльності — фізичні та юридичні особи усіх форм власності, які займаються розробленням, виробництвом, зберіганням, транспортуванням, ввезенням в Україну, використанням, а також реалізацією харчових продуктів продовольчої сировини, мають право: одержувати в установлений строк неодмінну та достовірну інформацію від відповідних органів виконавчої влади про можливість реалізації, використання і споживання харчових продуктів, продовольчої сировини і супутніх матеріалів в Україні і в разі потреби звертатися за захистом своїх прав до суду.
Поряд з цим суб'єкти підприємницької діяльності зобов'язані реалізовувати та використовувати харчові продукти, продовольчу сировину і супутні матеріали лише за наявності документального підтвердження їхньої якості та безпеки: забезпечувати безперешкодний доступ на відповідні об'єкти працівниками, які здійснюють державний контроль і нагляд, для проведення перевірки відповідності виробництва, зберігання, транспортування, реалізації, використання харчових продуктів і продовольчої сировини вимогам, нормам і правилам щодо якості та безпеки цих продуктів і сировини. Необхідно також відшкодувати споживачам шкоду, заподіяну внаслідок порушення законодавства України про якість та безпеку харчових продуктів і продовольчої сировини.
7. За порушення законодавства про додержання вимог щодо якості та безпеки харчових продуктів і продовольчої сировини передбачено цивільно-правову, адміністративну або кримінальну відповідальність відповідно до законів України.
Комплекс наведених заходів розробляється сільськогосподарським підприємством і закріплюється в системі управління якістю продукції. Такі системи декілька років тому були розроблені та досить успішно використовувалися. Кризові явища якоюсь мірою загальмували цю досить важливу діяльність. Одначе боротьба за ринки збуту змусить українських аграрних товаровиробників підвищити вимоги до якості та екологічної безпеки своєї продукції, перейти на новий рівень використання системи управління її якістю, здійснюваного з додержанням міжнародних вимог.
Одне з чільних місць у системі забезпечення якості сільськогосподарської продукції та безпеки споживачів посідає інститут відповідальності (насамперед, цивільно-правової та адміністративної, а вже потім і кримінальної).
Таку відповідальність за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю або майну споживача, на рівні законів встановлено, зокрема, Законом "Про захист прав споживачів", Декретом Кабінету Міністрів України "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм та правил та відповідальність за їх порушення", а на рівні локальної правотворчості — умовами конкретних договорів, конкретних контрактів купівлі-продажу, контрактації, міни, кредиту під заставу майбутнього врожаю, ф'ючерсних та ін. угод.
8. Законом "Про захист прав споживачів" (ст. 17), зокрема, встановлено майнову відповідальність за шкоду, заподіяну товарами (роботами, послугами) неналежної якості. Відповідно до нього шкода, заподіяна життю, здоров'ю або майну споживачка товарами, що містять недоліки, підлягає відшкодуванню в повному обсязі, якщо законодавством не передбачено більш високої міри відповідальності. Право вимагати відшкодування заподіяної шкоди визначається за кожним потерпілим споживачем незалежно від того, перебував він чи ні у договірних відносинах із виготовлювачем. Таке право зберігається протягом встановленого терміну служби (терміну придатності).
Згідно з п. 4 ст. 17 Закону "Про захист прав споживачів" виготовлювач несе відповідальність за шкоду, заподіяну життю, здоров'ю або майну споживача у зв'язку з використанням матеріалів, обладнання, приладів, інструментів та інших засобів, необхідних для виробництва товарів незалежно від рівня його наукових і технічних знань.
Недолік — окрема невідповідність товару вимогам нормативних документів, умовам договорів або вимогам, що ставляться до нього, а також інформації про товар, яка надана виготовлювачем (виконавцем, продавцем). Істотний недолік — недолік, який робить неможливим чи недопустимим використання товару відповідно до його цільового призначення, або який не може бути усунутий цим споживачем, або для його усунення необхідні великі затрати праці й часу, або він робить товар іншим, ніж передбачено договором, або проявляється знову після його усунення (преамбула Закону "Про захист прав споживачів").
Декретом Кабінету Міністрів України "Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення" (розділ 5) передбачено також відповідальність за порушення стандартів, норм і правил, яка повною мірою поширюється й на сільськогосподарські підприємства.
Відповідно до ст. 8 цього Декрету суб'єкт підприємницької діяльності (підприємець) несе відповідальність за порушення стандартів, норм і правил. Зокрема, за реалізацією продукції, що не відповідає їх вимогам, він сплачує штраф у розмірі 25 відсотків вартості реалізованої продукції: за ухилення від пред’явлення органам державного нагляду продукції, яка підлягає контролю, — штраф у розмірі 25 відсотків вартості продукції, що випущена з моменту ухилення: за реалізацію продукції, яка підлягає обов'язковій сертифікації, але не пройшла її, — штраф у розмірі 25 відсотків вартості реалізованої продукції; за реалізацію експортної продукції, яка не відповідає вимогам стандартів, форм і правил, про що є письмове підтвердження споживача, — штраф у розмірі 25 відсотків вартості реалізованої продукції; за реалізацію продукції, забороненої до випуску і реалізації органами державного нагляду, — штраф у розмірі 100 відсотків вартості реалізованої продукції: за випуск, реалізацію продукції, яка внаслідок порушення вимог стандартів, норм і правил є небезпечною для життя, здоров'я і майна людей та навколишнього природного середовища, — штраф у розмірі 100 відсотків вартості випущеної реалізованої продукції.