Стаття 2 Закону визначає структуру заробітної плати, розмежовуючи її на основну і додаткову. Основна заробітна плата являє собою винагороду за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці (норм часу, виробітку, обслуговування, посадових обов'язків). Вона встановлюється у вигляді тарифних ставок (окладів) і підрядних розцінок для робітників і посадових окладів для службовців. Додаткова заробітна плата — це винагорода за працю понад установлені норми, за трудові успіхи та винахідливість і за особливі умови праці. Вона включає доплати, надбавки, гарантійні та компенсаційні виплати, передбачені чинним законодавством. Різновидом додаткової заробітної плати є премії, пов'язані з виконанням виробничих завдань.
3. Особливе значення має твердження Закону про мінімальну заробітну плату. Як зазначено в ст. З, мінімальна заробітна плата — це законодавче встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може проводитись оплата за виконану працівником місячну, годинну норму праці (обсяг робіт). Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності та господарювання. Однак у Законі не передбачено, яким чином ця правова норма має здійснюватися, скажімо, при вирішенні питань оплати праці найманих працівників колективних сільськогосподарських підприємств і селянських (фермерських) господарств.
Законом "Про оплату праці" передбачено правила державного регулювання оплати праці (ст. 8). Держава регулює оплату праці працівників підприємств усіх форм власності та господарювання через установлення розміру мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій, умов і розмірів оплати праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, керівників державних підприємств, а також оподаткуванням доходів працівників. Закон регламентує умови визначення розміру мінімальної заробітної плати. Це робиться з урахуванням:
—вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників у міру стабілізації та розвитку економіки країни;
загального рівня середньої заробітної плати;
продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економічних умов.
Мінімальна заробітна плата встановлюється в розмірі, не нижчому за вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на одну працездатну особу.
У названому Законі викладено основні правові норми (правила) щодо регулювання трудових відносин із приводу оплати праці. Застосування цих правових норм щодо працівників сільськогосподарського виробництва вимагає врахування особливостей (специфіки) цієї галузі народного господарства.
4. Законом "Про колективне сільськогосподарське підприємство" вперше на такому рівні визначаються правові засади організації та оплати праці членів цього підприємства. Відповідно до ст. 19 трудові відносини членів такого підприємства визначаються цим Законом і Статутом підприємства, а громадян, які працюють за трудовим договором або контрактом, — законодавством про працю України. Що стосується відносин щодо оплати праці, то кожне колективне сільськогосподарське підприємство самостійно визначає форми, системи і розміри оплати праці його членів та інших працівників. Оплата праці в таких підприємствах здійснюється залежно від кількості та якості трудового внеску кожного члена підприємства і зумовлюється підсумковими результатами. Розмір прибутку, одержуваного в порядку оплати праці, не обмежується. Цим Законом передбачено також форми оплати праці — грошову і натуральну. Визначені цією правовою нормою правила відповідним чином закріплюються в Статуті конкретного підприємства та в чинних у ньому локальних правових актах про оплату праці.
Правове регулювання оплати праці працівників державних сільськогосподарських підприємств здійснюється відповідно до положень ст. 19 Закону "Про підприємства в Україні". Згідно з цією правовою нормою підприємство самостійно визначає фонд оплати праці без обмеження його зростання з боку державних органів, встановлює форми, системи і розміри оплати праці, а також інші види доходів працівників. Підприємству надано право використовувати державні тарифні ставки, посадові оклади як орієнтир для диференціації оплати праці залежно від професії, кваліфікації працівників, складності та умов виконуваних ними робіт.
5. Суспільно-політичне, економічне, соціальне і правове становище колективних сільськогосподарських підприємств є таким, що кожне з них правомочне регулювати суспільні відносини з питань оплати праці його членів через прийняття його органами самоврядування відповідних локальних правових актів. За своїм змістом вони повинні відповідати Конституції України, Законові "Про оплату праці", Статутові даного підприємства. З метою забезпечення науково-практичної обгрунтованості цих локальних правових актів, зокрема Положення про оплату праці в колективному сільськогосподарському підприємстві, органи державного управління сільським господарством, представницькі органи таких підприємств спільно з прогресивними керівниками останніх і науковцями розробили Рекомендації про оплату праці в колгоспах Української РСР, які були прийняті Радою колгоспів УРСР і схвалені Радою Міністрів УРСР. Керуючись ними, кожне підприємство розробляє на підставі свого статуту і приймає на загальних зборах Положення про оплату праці в підприємстві. За своєю юридичною природою Рекомендації є рекомендаційним актом. Це означає, що правила, які вони містять, не породжують суб'єктивних прав та юридичних обов'язків ні для органів самоврядування, ні для членів підприємства. Права суб'єктивного характеру для підприємства та його членів (а також громадян, які працюють за трудовим договором) створюють норми Положення про оплату праці в конкретному колективному сільськогосподарському підприємстві. Кожне таке Положення як локальний правовий акт є правовою основою для вирішення трудових спорів з питань оплати праці, що виникають між правлінням і членом підприємства.
У Рекомендаціях містяться пропозиції, які, будучи перенесені в Положення, набувають принципового значення для належного регулювання і гарантування прав членів даного підприємства з питань оплати їх праці. Це пропозиції про створення фонду оплати праці та визначення нормативів відрахувань до нього, про зв'язок і взаємозалежність його зростання та піднесення продуктивності праці. Варта уваги і така пропозиція: якщо внаслідок стихійного лиха, неврожаю або інших причин не буде одержано запланованого валового доходу і в зв'язку з цим виникне розбіжність міх фондом оплати праці та виділеними для цього з валового доходу коштами, то сума, якої бракує, покривається за рахунок коштів, одержаних від органу страхування на відшкодування збитків від стихійного лиха та інших несприятливих умов. Рекомендації містять й інші правила, спрямовані на забезпечення матеріальної заінтересованості працівників колективного сільськогосподарського підприємства у піднесенні громадського виробництва та на охорону трудових прав.
6. За сучасних умов у вирішенні питання оплати праці в колективних сільськогосподарських підприємствах певну роль відіграють і рекомендації, викладені в Методичному посібнику з організації та оплати праці в колгоспах, радгоспах та інших сільськогосподарських підприємствах, розробленому з ініціативи Міністерства сільського господарства і продовольства України в 1991 р. За своїм призначенням і змістом він має розглядатись як рекомендації щодо розроблення і прийняття положень про оплату праці членів колективних сільськогосподарських підприємств і працівників радгоспів.
7. Закон "Про оплату праці" підлягає застосуванню щодо осіб, які працюють у колективному сільськогосподарському підприємстві на підставі трудового договору, контракту або угоди. Але він не містить відповіді на запитання: чи поширюється його дія на членів КСГП? Оскільки таке підприємство провадить свою діяльність на основі поєднання колективної власності, яка належить йому як юридичній особі, і приватної власності його членів, то державна влада не правомочна регулювати трудові відносини між ним та його членами. Тому названим Законом регулюються лише трудові відносини, які виникають, змінюються і припиняються відповідно до трудового договору або контракту з особами, які не є членами підприємства. Закон не містить твердження про те, що його норми поширюють свою чинність на трудові відносини, які виникають на підставі членства у колективному сільськогосподарському підприємстві. Такі підприємства взагалі не згадуються в цьому Законі. Це дає підстави вважати, що Закон "Про оплату праці" не поширюється на КСГП та їхніх членів. Та все ж його доцільно враховувати при розробленні та прийнятті Рекомендацій щодо оплати праці в колективних сільськогосподарських підприємствах або відповідного примірного положення, а також Положення про оплату праці в кожному такому підприємстві.
Зокрема, виходячи зі ст. 43 Конституції України про те, що заробітна плата не може бути нижчою від визначеної законом, та положення ст. З Закону "Про оплату праці" щодо мінімальної заробітної плати, до локальних правових актів колективних і державних сільськогосподарських підприємств слід включати правову норму про мінімальний щомісячний заробіток їх працівників — як членів колективного підприємства, так і робітників та службовців радгоспу.