У правочині виявляється воля його учасників, яка має пізнаватися іншими особами, а тому повинна бути виражена зовні. Зовнішній вираз волі визнається волевиявленням. Це — суть правочину. Зміст правочину не може суперечити вимогам закону, інших нормативно-правових актів, а також моральним засадам громадянського суспільства.
Правочини, які щоденно вчиняються суб'єктами, досить різноманітні, а тому потребують певної кваліфікації. Залежно від числа сторін, волевиявлення яких потрібне для вчинення правочину, правочини можуть бути одно-, дво- чи багатосторонніми (договорами).
Одностороннім визнається правочин, для виникнення якого досить дії однієї сторони. Наприклад, заповіт, акт прийняття спадщини і т. ін. Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, що його вчинила. До правочинів, які виникли з односторонніх правочинів, застосовують загальні правила про зобов'язання та договори, якщо це не суперечить вимогам закону.
Якщо для виникнення правочину потрібні зустрічні дії двох сторін, то цедвосторонній правочин (договори купівлі-продажу, підряду, поставки, ренти, перевезення і т. ін.). Для виникненнябагатостороннього правочину потрібне волевиявлення і дії трьох і більше сторін. Наприклад, договір про сумісну діяльність, договір лізингу тощо.
Правочини можуть вчинятися усно або письмово. Усно можуть вчинятися правочини, які повністю виконуються сторонами у момент їх вчинення, за винятком правочинів, щодо яких потрібні нотаріальне посвідчення або державна реєстрація, а також правочинів, які внаслідок недодержання письмової форми є недійсними. Юридичній особі, що сплатила за товари та послуги на підставі усного правочину з іншою стороною, повинен бути виданий документ, що підтверджує підставу та суму одержаних коштів.
Письмово мають вчинятися: правочини між юридичними особами; правочини між фізичними та юридичними особами; правочини фізичних осіб між собою на суму, що перевищує у 20 разів розмір неоподатковуваного доходу.
Правочини, вчинені письмово, потребуютьнотаріального посвідчення лише у випадках, передбачених законом або договором. Нотаріальне посвідчення правочину здійснюється нотаріусом або посадовою особою, яка відповідно до закону має право на вчинення такої дії, шляхом вчинення на документі, в якому викладено текст правочину, по-свідчувального напису. Слід пам'ятати, що нотаріальне посвідчення може бути вчинене на тексті лише того право-чину, який відповідає загальним вимогам його чинності, передбаченим Цивільним кодексом України.
Державній реєстрації підлягають правочини лише у випадках, передбачених законом. Такі правочини вважаються вчиненими з моменту державної реєстрації. Порядок реєстрації, перелік органів, які здійснюють реєстрацію, а також порядок ведення відповідних реєстрів визначаються законами та іншими нормативно-правовими актами.
Якщо у правочині не вказано місце його вчинення, то місцем вчинення одностороннього правочину є місце вираження волі сторони, а місцем вчинення двостороннього правочину є місце одержання згоди (акцепту) на пропозицію укласти договір.
Особа, яка вчинила односторонній правочин, має право відмовитися від нього. Але якщо такою відмовою від право-чину порушено права іншої особи, ці права підлягають захисту. Особи, які вчинили дво- чи багатосторонній право-чин, мають право за взаємною згодою сторін, а також у випадках, передбачених законом, відмовитись від нього, навіть у разі, якщо його умови повністю ними виконано. Відмова від правочину вчиняється у тій самій формі, в якій правочин було вчинено. Правові наслідки відмови від правочину визначаються домовленістю сторін.
Залежно від того, чи відповідає обов'язку однієї сторони зустрічний обов'язок другої сторони, правочини поділяють на платні і безоплатні. Більшість правочинів є платними.
Залежно від моменту виникнення правочину правочини можна поділити нанонсенсуальні й реальні.
Для консенсуального правочину достатньо узгодження волі та дій учасників правочину. В момент, коли дії узгоджено відносно всіх істотних умов (а в передбачених законом випадках ще й належним чином оформлено), правочин вважається укладеним. З цього моменту в сторін виникають відповідні права і обов'язки. Більшість правочинів е консенсуальними.
Для укладення реального правочину одного волевиявлення (узгодження волі) сторін недостатньо. Потрібно також вчинити фактичні дії (наприклад, передати майно). Лише після вчинення фактичних дій правочин вважається укладеним. Якщо консенсуальні правочини виконуються, то реальні — здійснюються. Так, за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому іншій стороні (обдарованому) безоплатно майно у власність. Право власності в обдарованого на подарунок виникає не з моменту укладення договору, а з моменту прийняття цього майна.
Для того щоб правочин мав юридичну силу, він повинен відповідати низці вимог, які називають умовами чинності правочину. За Цивільним кодексом України загальні вимоги, додержання яких необхідне для чинності право-чину, такі:
• особи, що вчиняють правочин, повинні мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (наприклад, вчинення правочину особами, визнаними недієздатними, спричинює недійсність правочину);
• зміст правочину не може суперечити вимогам закону. При цьому слово "закон" вживається в широкому розумінні. Кожен правочин повинен не порушувати встановлених у Цивільному кодексу України приписів. Наприклад, незаконним буде правочин, спрямований на обмеження правоздатності або дієздатності фізичної та юридичної особи, якщо таке обмеження не передбачено законом;
• волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Єдність внутрішньої волі і волевиявлення є характерною для правочину, оскільки невідповідність внутрішньої волі і волевиявлення означає, що справжня воля, справжнє бажання вчинити правочин відсутні. Такий правочин не може охоронятися законом;
• правочин має вчинятися у формі, передбаченій законом (наприклад, незаконним буде договір купівлі-продажу нерухомого майна, здійснений в усній формі, оскільки Цивільний кодекс України встановлює для цих договорів обов'язковість письмової форми, нотаріального посвідчення, а також державної реєстрації);
• правочини, що вчиняються батьками (усиновлюва-чами), не можуть суперечити інтересам їхніх неповнолітніх дітей (наприклад, незаконним буде відчуження батьком майна дитини, яка стала його власником у результаті спадкування);
• правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.
Вчинення правочину з порушенням хоча б однієї із зазначених умов визнається законодавством недійсним. Не-чинність правочину означає, що дія, вчинена під виглядом правочину, не створює правових наслідків, на які він був спрямований.
Які є підстави для визнання правочину недійсним? Які правові наслідки такого визнання?
Якщо правочин відповідає усім вимогам закону, а також вимогам, що їх висунули його учасники, то питання про його правомірність та недійсність не виникає. Він просто породжує правові наслідки, тобто певні права і обов'язки. Якщо правочин не відповідає цим вимогам у повному обсязі або в деякій частині, то ставиться під сумнів його дійсність.
Ступінь недійсності правочину може бути різним. Причому може виникнути питання, з якого моменту правочин слід вважати недійсним: чи з самого початку вчинення; чи деякий час він був дійсним, а потім став недійсним; чи він продовжує бути дійсним до визнання його недійсним судом.
Коли безпосередньо у правовій нормі визначена недійсність певного правочину, то його називаютьнікчемним. Нікчемні правочини недійсні вже в момент їх вчинення. У цьому разі визнання судом правочину недійсним не потрібне. У випадках, встановлених Цивільним кодексом України, суд може визнати нікчемний правочин дійсним.
До нікчемних правочинів належать такі:
• правочин, вчинений малолітньою особою за межами її цивільної дієздатності. Такий правочин може бути згодом схвалений її батьками або одним із них, з ким малолітня особа проживає, або опікуном. Вважається, що такий правочин схвалений, якщо ці особи, дізнавшись про його вчинення, протягом одного місяця не заявили претензій другій стороні. У разі відсутності схвалення правочину він є нікчемним. Все одержане за таким правочином підлягає поверненню сторонам, а дієздатна сторона зобов'язана також відшкодувати збитки, завдані укладенням недійсного
правочину, якщо в момент вчинення вона знала або могла знати про вік другої сторони. На вимогу заінтересованої особи суд може визнати такий правочин дійсним, якщо буде встановлено, що він вчинений на користь малолітньої особи;
• правочин, вчинений без дозволу органу опіки та піклування. Опікун не має права без дозволу органу опіки та піклування: відмовитися від майнових прав підопічного;
видавати письмові зобов'язання від імені підопічного;
укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, в тому числу договори щодо поділу або обміну житлового будинку, квартири;
укладати договори щодо іншого цінного майна. Однак на вимогу заінтересованої особи такий правочин може бути визнаний судом дійсним, якщо він відповідає інтересам фізичної особи, над якою встановлено опіку або піклування;